Перед нами нова італійська наукова фантастика із видовищними зйомками і жахаючим сюжетом. Ясна річ, що постапокаліптичними темами вже нікого не здивуєш, а історією загибелі від вірусу у наш час — тим більше. Але це не іспанка чи чума. І йтиметься не про ковід.
У серіалі від Sky (хоча це насправді копродукція одразу трьох країн: США, Франції та Італії), зрежисованому Нікколо Амманіті, пішли далі — після вірусу почалося беззаконня. А ще творці вирішили ускладнити сюжет, зосередившись на світі без дорослих. І вийшла така собі притча про самотність і зграю, колективне і особисте, любов та ненависть.
Тому Yabl вирішив з'ясувати, хто такі “сині діти” та чи вдасться головним героям подбати про себе.
У центрі уваги — 13-річна сицилійська дівчинка, яка бореться з вірусною інфекцією, що вбила на острові всіх, хто старше 14 років. А тут ще її молодшого брата викрало плем'я так званих "Синіх дітей", тому Анна відправляється на його пошуки у досить і досить небезпечну подорож. До речі, в основу серіалу покладено однойменний, сьомий за рахунком роман Нікколо Амманіті, який перш за все — письменник, а потім вже режисер. До речі, сам Бернардо Бертолуччі зняв свій останній фільм “Я і ти” (2012) за твором Амманіті. І там теж про підлітків.
Цікавим є рішення автора залишити живими тих, кого зазвичай вважають найуразливішими — дітей. Це з одного боку. Але ми також добре знаємо, що дітям властива неабияка жорстокість, якщо їх не контролюють дорослі уми. І тут починають діяти справжні закони джунглів — розгортається драма, бо у світі без дорослих немає правил.
Якщо простежити за тим, які теми взагалі порушував Амманіті у своїх книгах раніше, то ми побачимо, що він ніколи не був байдужим до дитячих страждань і переживань. А ще майбутній митець навчався на біологічному факультеті. Отже, пазл потроху складається. Ось звідки в “Анні” віруси та тема дитячої поведінки й девіації! Тільки не кажіть, що вам не цікаво проводити паралелі з інтересами й життєписом режисерів та сценаристів і тим, про що вони пишуть і знімають своє кіно. Не знаю, як на вашу думку, а як на мене, найщирішими виходять історії про те, що авторів турбує і що їм болить — у всіх сенсах цього слова.
Тож, у бібліографії італійця фігурують серед інших такі назви, як “Зябра” та “Останній новий рік людства” (в екранізації під назвою “Свята не буде”, до речі, знялась Моніка Беллуччі). Але це був ліричний відступ.
Сподіваємось, ми достатньо підготували ґрунт для питання “Як щодо “Анни””? Тут дітки теж достатньо виваляють одне одного у землі.
Погляньмо на назви епізодів: “Ліс нас захищає”, “Гієни сміються”, “Кабан-невидимка”, “Кішки вищі”. Багато простору для фантазії, як і для порівняння з “Голодними іграми” та “Ходячими мерцями”, бо “Анна” — це такий собі симбіоз вже згаданих франшиз. За умови, що до того додати ще й крихту “Лобстера” Лантімоса. Адже європейське кіно, навіть коли тяжіє до блокбастера чи фантастики, все одно має свій фірмовий присмак європейськості. Це важко пояснити, але легко інтуїтивно вгадати!
Ну і, безперечно, Амманіті вирішив зробити реверанс у бік класики (чи плагіат — вирішуйте самостійно), а саме — алегоричного “Володаря мух” англійця Вільяма Ґолдінґа. У культовому творі батьки з початком війни відправляють дітей подалі від біди, але виходить не краще, а як завжди: аварія з літаком, діти сам на сам із собою. І понеслося: лідерство, суперництво, тваринні інстинкти, війна, аби щось робити.
Перегукуються серіал і книжка принаймні у тому, що людська натура суперечлива, і ніколи не знаєш, що саме прокинеться в людині поза цивілізацією та суспільним договором. Спрацьовує народна мудрість: яке дибало, таке й здибало. Від війни тікали — війну розв’язали.
В “Анні” поєднуються внутрішній ворог у вигляді людських вад та неконтрольованого гніву із зовнішнім у вигляді вірусу. Найбільший символізм ховається у тому, що дітям доводиться ухвалювати дорослі рішення, ніби крок за кроком прощаючись з інфантильністю, але водночас наближуючи момент смертельного за сюжетом віку. Дорослішати, щоб що?..
Загалом серіал створює моторошну атмосферу. Не сказати, ніби він дуже про “подумати”. Але якщо ви хочете відволіктися від одного жахіття, яке захопило світ у реальності, і відчути екстрим від пригодницько-екзистенційного трилера (так, от чого-чого, а відтінків жанрів в “Анни” хоч відбавляй) — варто спробувати і увімкнути. Надто у випадку, коли вам набридли рафіновані детективи, скажімо, чи ситкоми, бо релаксу від серій ви не відчуєте.
Особливого змісту також додає факт виходу цього серіалу незадовго до Міжнародного дня пам'яті про чорнобильську катастрофу. Мабуть, найбільша цінність таких історій, як “Анна” — у проживанні стану відчуження, необхідного експіріенсу для виховання у собі емпатії. Здається, це саме те, що намагається донести кіно, яке не тільки під попкорн.
