Вітчизняним прокатникам вчергове забракло духу: двохвилинний український трейлер «Батька», сценарного й акторського лауреата Оскару-2021, завзято переконує глядача, ніби це трилер про захоплення житлової площі. Маркетологами керують прості як квартальний звіт міркування: хто захоче дивитись півторагодинну драму про боротьбу вісімдесятирічного чоловіка з втратою пам’яті, навіть якщо цей чоловік — сер Ентоні Гопкінс? А от розпачливі мовні спаринги, покликані з’ясувати, хто насправді живе в чиїй квартирі, до болю знайомі більшості наших співвітчизників, можуть затягнути когось в кінотеатри. Це, звичайно, маячня. Але не повна: режисерський дебют Флоріана Зеллера вибудовує історію про деменцію, як логічний пазл, що тане на очах. Він врівноважує виняткової якості акторські роботи відчуттям паніки від ненажерливої білої плями, яка з’їдає головного героя зсередини. Може, «Батько» й має щось від трилера, але набагато точніше було б сказати, що це горор про монстра; лабіринт, який водночас є мінотавром.
Гопкінс не вперше грає літню людину за межею безуму. В «Доказі» 2005-го року з Гвінет Пелтроу та Джейком Джилленголом він зображав старого математика, який по-набоківськи виводить рівняння зі сніжинок та дерев у зимовому саду. Та стрічка, як і «Батько», теж була екранізацією п’єси, теж зібрала непересічний акторський ансамбль, але чомусь пройшла майже під усіма радарами. Цікаво було б переглянути їх на здвоєному сеансі — не лише аби побачити наскільки далі актор зайшов цього разу, а й тому, що вони разом охоплюють дві півкулі гіркого досвіду доглядання за близькою людиною, яка помалу втрачає себе: у стрічки Зеллера дуже правильна назва, а от «Доказ» можна було б назвати «Дочка».
Кадр з фільму «Доказ»
Цього разу ставки все ж значно вищі. Серу Ентоні зараз вісімдесят три. Хоча в оригіналі головного героя п’єси звали Андре, для екранізації (яка, якщо вірити інтерв’ю режисера, з самого початку писалась під Гопкінса) йому залишили справжнє ім’я, Ентоні. На щастя, британська (точніше валлійська) легенда кіно жодним чином не перебуває в ситуації протагоніста, зберігає кришталево чистий розум й почуття гумору, та навіть час від часу записує тік-токи. Але мужність, необхідну, аби зазирнути так далеко за межу, що знаходиться так близько у випадку головного героя «Батька», переоцінити неможливо. І це аж ніяк не значить, що акторський «Оскар» Гопкінса, другий у його кар’єрі, — це втішний приз, чи заспокійливе поплескування по плечу. Перед нами вимоглива і складна роль, і її Гопкінс прожив на екрані повно й інтенсивно. Жодних потурань.
Другий «Оскар» «Батьку» теж дали дуже правильно (єдиним дійсно гідним конкурентом за номінацією був «Білий тигр», про якого ми писали в лютому). Сценарій стрічки — результат багаторічної співпраці між французьким драматургом Флоріаном Зеллером, автором п’єси-пешоджерела, та британцем Крістофером Гемптоном (для нього це теж не перша нагорода від кіноакадемії). Гемптон перекладав роботи Зеллера англійською ще з середини десятих, от і сценарій для «Батька» теж писали в чотири руки та двома мовами — Гемптон складав свої варіанти англійською, а Зеллер — французькою.
В оригінальній театральній версії п’єса спиралась на кілька перевірених формальних прийомів, позичених з репертуару театру абсурду: все починалось у кімнаті головного героя, з якої поступово зникали меблі та предмети інтер’єру, врешті залишаючи його посеред голої сцени в фіналі останньої дії. Щоб створити той самий ефект на екрані Зеллер і Гемптон вдались до водночас дисциплінованого й плавного монтажу та ретельно відкаліброваного дизайну декорацій: обидва постійно працюють десь на межі поля зору, потроху розмивають берегову лінію реальності. Де картина? Тут же щойно була картина? Вона ж хвилину тому висіла ось тут над каміном, прямо у цій кімнаті! Чи це вже не ця кімната?
Ну й, нарешті, сценарій. «Батько» акцентовано персонажоцентричний: і Гопкінс, і Олівія Колман, що грає його дочку, впорались зі своїми завданнями так добре, бо тут з самого початку було що грати. Актори виводять на екран увесь спектр емоцій, які переживає людина по обидва боки трагедії — і піклувальниця, і хворий відчувають жаль, розпач, розгубленість, а ще лють, багато люті. Але й глядачу доведеться відвідати місце, від якого він свідомо намагається відгородитись. Коли критики пишуть, що фільм переміщує всередину розуму хворого на деменцію, вони (наскільки це взагалі можливо) не перебільшують. Простір і спогади провалюються всередину самих себе, люди обмінюються обличчями, самозрозумілі факти стають виявами параної. Вийшовши з кінотеатру після фільму про вовкулаку, завжди можна сказати собі, що насправді вовкулак не існує. Потвора «Батька» незрівнянно страшніша: деменція не лише існує, вона — подивіться на статистику — точно прийде за кимось, кого ви любите.
Сценаристи забезпечують методичну руйнацію внутрішнього, зовнішнього світу та бар’єру між ними за допомогою ефектних наративних вісімок, які зазвичай асоціюють з фільмами про подорожі в часі. От тільки цього разу у загадки немає розв’язку, сюжет не можна «зібрати до купи» переглянувши стрічку «надцять» разів. Суть цього лабіринту не лише в тому, що з нього немає виходу, а й в тому що кожен, хто заходить всередину, перетворюється на його частину.
Якщо фільм чимось і дратує, то це своїм академізмом. У саундтреці постійно підвивають італійською, квартира, в якій відбувається переважна частина дії сюжету, пофарбована в «готельні» кольори та вмебльована так, ніби її власниця пограбувала кілька музеїв. Точнісінько такою була домівка головного героя у «Любові» Міхаеля Ганеке. Інакше й бути не могло: варто було б режисерам бодай трішки опустити погляд, зробивши героя Гопкінса (чи Трентіньяна у випадку Ганеке) вихідцями не з вищого прошарку середнього класу, як на екран вилився б горор зовсім іншого типу. Деменція нестерпна й задушлива будь-де, але у тісних квартирах-на-прожитковий-мінімум вона стає ще й повсюдно тілесною. «Батько» ж прозорий і архітектурно прорахований: він підводить до хвороби впритул, але ізолює від її запахів та звуків. По-іншому, мабуть, вийшло б геть нестерпно, але в цьому абсолютно ключовому сенсі стрічка Зеллера — це геть не «правдивий портрет», а портрет ретельно відретушований.