Українська кіноіндустрія невпинно розвивається. Цьому сприяє чимало факторів, один із них — обмін міжнародним досвідом.
Ми поспілкувалися з Ольгою Журженко — директоркою кінокомпанії УКРКІНО та продюсеркою, яка кілька років жила та працювала в США.
У розмові з Yabl Ольга поділилася спогадами про роботу за кордоном, розповіла про свої принципи в роботі над проєктами та зробила власні прогнози щодо розвитку кіноіндустрії в найближчі 5-10 років.
Так сталося, що в 2015 році через брак фінансування мені довелося закрити офіс в Україні, адже жодних конкурсів, куди б можна було подати проєкт й у результаті отримати кошти на його розвиток чи просування, не планувалося. Тож я вирішила, що найкращого часу для змін може просто не бути — так я опинилася в США, де спробувала “знайти себе”. Мені завжди хотілося займатися “чистим” жанром, а американці, на мою думку, як ніхто вміють працювати з жанровим кіно. І хоча зараз все більш зростає тенденція змішування жанрів: якщо триллер, то обов’язково з драматичними або детективними лініями, якщо комедія, то кримінальна, романтична, сатирична. Я все ж була налаштована робити все за усталеними канонами.
Загалом, щоб потрапити в Гільдію, потрібно мати як мінімум два проєкти з дистрибуцією у США. У мене на той час вони були: “Трубач”, який був представлений на iTunes, виходив у вітчизняний прокат (а тепер можна переглянути на oll.tv і Takflix - Yabl) та “What happened here?”, який можна знайти на платформі Fandor. Останній ми реалізували разом з режисером із Сан-Франциско — Робом Нільсоном. Його, до речі, нерідко називають Кассаветісом нашого часу.
А ще мені написали хорошу рекомендацію: тут варто подякувати Данієлю Захаріасу — він на той час уже був у Гільдії і, власне, сприяв тому, щоб і я поповнила її ряди, адже без рекомендації діючого члена Гільдії твої документи навіть не будуть розглядати.
Загалом, це як велика громадська організація, що об’єднує людей за інтересами та спільними цінностями. Після вступу в Гільдію, я зрозуміла, що Голлівуд — це не просто гучне слово, а й осередок чогось дійсно великого. Цікаво, що я жила в райончику West Hollywood (Західний Голлівуд) , і за кілька кварталів від мого дому можна було побачити той самий напис — HOLLYWOOD. Проте я не надавала цьому значення, а ставши повноправним членом Гільдії, зрозуміла, що кіно “живе” поруч.
Є таке поняття, як “оскарівський сезон”. Так от, у цей період команда фільму-учасника премії “Оскар” влаштовує приватні покази, куди запрошує членів різних Гільдій (продюсерських, режисерських, сценаристських і т.д.) в залежності від того, на приз якої з категорій розраховує. Я навіть читала, що за статистикою, той фільм, перевагу якому віддасть Гільдія, ймовірніше за все отримає “Оскар” у певній категорії.
Тож і мене почали запрошувати на закриті покази які, як з’ясувалося, дуже часто відбувалися неподалік від мого дому, та надсилати записи додому. От вам і Голлівуд. До вступу в Гільдію — лише назва на карті, а після — сердце кіноіндустрії. Членство дає можливість впливати на вибір щорічно, і це надзвичайно цікавий досвід.
У США, наприклад, переважає культура “рівності”, завдяки чому рішення приймаються та вступають в силу досить швидко, команда миттєво включається в процес. В Україні, швидше, усе навпаки: потрібно пройти 20 кіл пекла, аби досягти хоча б одного “так”.
Кілька місяців роботи в США — і я перестала запізнюватися, американці дуже пунктуальні. Якщо зустріч запланована на 16:00, то саме в цей час вона і має початися: як правило, до цього часу всі вже перебувають у приміщенні, де відбуватиметься захід.
“Не запізнитися” - означає прийти за 5-10 хвилин до початку. Звісно, якщо раптом з якихось причин ти не встигаєш до призначеного часу, ніяких санкцій проти тебе не будуть застосовувати, проте ти сам будеш почуватися некомфортно.
Американці дуже цінують свій час і час інших людей, зустріч із якими призначають. Зустріч може призначатися за два тижні, при цьому будуть вказані конкретні час та місце. У США дуже добре розвинена культура планування. У нас такого, на жаль, немає.
Я була в Канаді, Мексиці, багато подорожувала Європою і не була, мабуть, тільки в Іспанії. В Азіатських країнах ще не доводилося бувати.
Зараз, наприклад, ми працюємо над копродукцією “Селяни”, а це і Сербія, і Польща — близькі народи, тому з ними якось легко, невимушено. Ще легко працювати з грузинами, румунами, де люди дуже добре розуміють українську специфіку та що означає “пострадянський простір” і як він досі впливає на розвиток кіноіндустрії зокрема. З ними простіше знайти спільну мови, вони як “свої”.
Але є і винятки: важко уявити, наприклад, співпрацю між Францією та Німеччиною, я зустрічала проекти у копродукції між цими країнами, - але рідко, бо певні культурні особливості не дають змоги “ужитися” їм в одному проєкті. І це нормально, як на мене. Так буває.
У США без рекомендацій дуже важко, а отримати їх ще важче: потрібно довести, що ти на щось спроможний і знаєш, що і для чого робиш.
Попри всі привілеї в США, мені б довелося починати все спочатку: “набивати” нові контакти, намагатися побудувати певну репутацію у професійних колах... Це дуже виснажує, особливо з огляду на те, що я на той час вже мала сім’ю — потрібно було розставляти пріоритети. І хоча багато хто розповідає, що у нас важко пробитися кудись, я завжди кажу, що вони просто не бачили іншого. До слова, у США без рекомендацій дуже важко, а отримати їх ще важче: потрібно довести, що ти на щось спроможний і знаєш, що і для чого робиш. І тут варіантів небагато: або шукаєш ментора, або платиш просто колосальні гроші, аби отримати гідну освіту в хорошому виші, або просто роками намагаєшся “показати себе”. Є також досить багато “але” для жінок, які хочуть мати час для сім’ї і водночас побудувати кар’єру. А в мене була саме така ситуація. В Україні з цим якось простіше.
Триває робота над копродукцією анімованої стрічки “Селяни”. Наразі завершилися зйомки, відбувається розкадровка відзнятого матеріалу, кадри готують для анімації. Паралельно з цим у Польщі проходить навчання художників на базі спеціальних робочих станцій, які допомагають анімувати написані картини-кадри. В Україні художники пройшли навчання ще восени, завдяки проведеному тренінгу ми відібрали талановитих художників, які матимуть змогу долучитися до команди фільму. Також ми нині перебуваємо в пошуках приміщення для облаштування студії.
Паралельно працюємо над виробництвом низки коротких психологічних горорів з елементами VR, один із них — “Інквізитор” — подали як“Дебют” на 15-ий конкурс Держкіно.
Я намагаюся поєднувати особисте та суспільне. У першу чергу я прагну працювати з проєктами, які “чіпляють” мене особисто. Навіть якщо розумію, що проєкт амбітний, але мене не торкає, то існує дуже мала ймовірність того, що я візьмуся з нього. Загалом, умовно, я б розглядала процес прийняття вибору таким чином:
- 50% складають особисті переваги, відчуття. Дуже важливо “горіти” проєктом, адже, як правило, зйомки фільму тривають не один рік і треба по-справжньому полюбити те, у що ти вкладаєш свої ресурси;
- 25% я завжди віддаю команді, що долучається до проєкту, для мене важливо бути на “одній хвилі”, щоб командна робота приносила задоволення усім;
- 25% я лишаю на проєктний потенціал.
Проте, треба розуміти, що проєкт у процесі розробки може трансформуватися у щось, чого на початку ти не міг навіть уявити, бо кіно — це творчість і кожен член команди вкладає щось своє, і це круто. І тоді все зводиться до одного — люди. Адже для кого ми все це робимо? Мені б хотілося, щоб мої фестивальні, артові, технологічні чи комерційні проєкти “жили” довго і поза межами певної географії.
Мені подобається розважальний контент. Я бачу, що українці проживають такий період, коли їм хотілося би бачити на екрані якусь іншу реальність, де багато світла та позитиву, де можна забутися й побачити “казку”, відпочити.
Люди хочуть сміятися, їм набридли сірість та смуток — так і до загальнонаціональної депресії недалеко.
У нас на меті - робити продукт, який зміг би розказати більше про Україну іноземцям, про її культуру, ментальність, ідентичність.
Це той період, коли Держкіно очолювала Катерина Копилова і почали виділяти фінансування, почалися пітчинги. Коли все почало потроху оживати, виходити в публічний простір. Це перший етап. Тобто намагалися створити певний механізм, за допомогою якого держава могла започаткувати політику демократичного розподілу коштів.
Потім був етап, коли прийшла війна, фінансування знову ж таки треба було “відвойовувати” і все це тривало до приходу Іллєнка, який почав піднімати питання про заборону російського контенту й, натомість, розвитку українського.
І, нарешті, третій етап — поява УКФ. Без них, мені здається, кіноіндустрії довелося би дуже важко, особливо в умовах ковіду і браку коштів на виробництво та розвиток проєкту.
Загалом все зводиться до людей, які так чи інакше залучені в процес.
Люди почали шукати нові можливості. Це я точно можу сказати. Усі різко почали вчитися, ми теж не відстаємо. Нещодавно завершили курс від HES, який вчить знімальну команду правильно взаємодіяти в умовах карантинних обмежень.
У той же час відбулася переоцінка цінностей: кінотеатри зачинені, а контент реалізувати потрібно, адже він теж має особливість втрачати актуальність. І тут всі загадали про стрімінгові платформи, які частково врятували кіновиробників від колосальних збитків. Менеджери почали адекватно приймати рішення про релізи “день у день”: у кінотеатрах і на стрімінгових платформах. Це неправда, що при такому розкладі кінотеатри втрачають заробіток, це ілюзія. Адже фільми на стрімінгах купують ті, у кого, як правило, є всі умови для перегляду контенту: аудіосистеми, великий екран і т.д.
До того ж, усі ми забуваємо про тих людей, які не мають фізичної можливості вибратися в кінотеатр, а тому тижнями, а то й місяцями чекають виходу стрічки на стрімінгах. Так немає бути. Карантин дозволив по-новому поглянути на все це, тому той же Takflix, Megogo, Oll.tv почали розвиватися, усе виходить в онлайн. Тут немає нічого дивного. Це рано чи пізно повинно було трапитися, карантин допоміг трошки пришвидшити процес адаптації.
Скажу чесно, нам вдалося утриматися на плаву завдяки УКФ. Я повернулася в Україну у 2018 році, ми виграли кілька грантів і реалізували кілька амбітних проєктів. Якби не їхня підтримка, я б повернулася назад, у США. Упевнена, що я не одна така, кого УКФ змусив відмовитися від еміграції, і мова не лише про діячів сфери кіно, а й діячів сфери культури в цілому.
Якщо говорити про суто українське кіно, то будемо потроху відходити від звичного нам “поетичного” кіно і нарешті почнемо робити кіно, зважаючи на потреби глядача, - цей процес уже триває.
Гадаю, що у світовому кінематографі все частіше зустрічатиметься кіно на стику телебачення та анімації. І навпаки, кіно трансформуватиметься у телевізійні, діджитальні продукти, що ми вже бачимо.
Мені дуже подобається вислів “mitigate risks” — це про управління ризиками, їхню мінімізацію.
Мені здається, що кінопродюсери почнуть продюсувати не лише фільми, а й інші культурні проєкти, можливо навіть інтернет-зірок і навпаки — продюсери інстаграм-зірок спробують себе в кіно. Такий собі обмін ролями, обмін досвідом.
Зараз просто сила-силенна трендових інтернет-ігор. Мені здається, уже стоїть черга на створення фільмів та мультфільмів за мотивами.