Минулого тижня з показу «Звуку металу» Даріуса Мардера у столичному кінотеатрі «Жовтень» розпочався фестиваль американського кіно «Незалежність-2021». Організатори вирішили піти одразу з козирів: режисерський дебют Мардера — це не лише дворазовий тріумфатор «Оскара», а й, безсумнівно, один із найкращих фільмів року. Стрічка настільки зріла, концентрована, антиформульна, антимелодраматична й сенсорно насичена, що навіть її «дебютний» статус видається мовним анахронізмом: все одно що називати китів рибами лише тому, що вони живуть під водою. Yabl наполегливо рекомендує спіймати це глибоководне створіння на повторному показі чи на платформі Amazon Prime, яка демонструє його ще з початку грудня.
В епіцентрі «Звуку металу» — барабанщик Рубен (Різ Ахмед) та його дівчина й творча партнерка Лу (Олівія Кук). Гра слів у назві фільму, всупереч загальному переконанню, відсилає геть не до жанру музики, що виконує дует: Лу й Рубен грають ніякий не метал, а чистий як сльоза панк — вже не Патті Сміт, ще не Black Flag. От і світ, у якому вони існують — це не буфонада This Is Spinal Tap, а пошкрябаний DIY «Її запаху» чи «Гримерки»: життя на колесах, ночівля на стоянках торгових центрів, продаж футболок перед концертами. Вже з другої сцени фільму стає зрозуміло, що вісім квадратних метрів трейлера, на яких мешкають головні герої — це їхній пересувний едемський сад; за виключенням інструментів, пульту для зведення звуку та одне одного їм більше нічого не потрібно. Аж поки Рубен не почне стрімко втрачати слух.
Найбільша помилка, яку можна зробити під час перегляду «Звуку металу», окрім невимкненого звуку дзвінка на мобільному, — вирішити, що це «кіно про глухоту», лекція про те, як важко жити з обмеженими можливостями. Якщо піти цим шляхом, фільм дійсно видасться «занадто амбітним» — навіщо додавати до такої й без того складної теми розмову про наркотичну залежність? Навіщо потрібен увесь третій акт? Йти цим шляхом не варто. «Звук металу» — це не «кіно про глухоту» чи, ще принизливіше, «кіно для глухих», а кіно про Рубена. Вкрай особиста, незавершена саме настільки, наскільки «незавершеним» залишається життя кожного з нас, доленосна, хоч і епізодична, історія.
Перш ніж протагоніст почне чути загрозливий монотонний шум позаду барабанних перетинок, камера помітить на зап'ясті Лу дуже характерний візерунок з горизонтальних порізів — «берізку», як її називають у певних колах. Коли Рубен скаже партнерці «ти врятувала моє життя», глядач прекрасно зрозуміє, що мається на увазі задовго до того, як на екрані вперше пролунають слова «героїн» чи «зав’язка».
Звук такий важливий для стрічки не тільки через глухоту протагоніста, а й тому що він музикант; у Рубена гіпертрофоване вухо. Фільм не дарма створювався цілих десять років: режисер стверджує, що він з самого початку розумів — картина повинна бути знята не з точки зору головного героя, а з точки його слуху. Цей задум вдається, і це справжнє досягнення — як технічне, так і творче. Різ Ахмед напівжартома скаржиться на те, що на знімальному майданчику на нього надягали мікрофон, здатний записати звук, з яким він ковтає слину чи облизує внутрішню поверхню зубів, і засовували якийсь маячок в горлянку, аби схопити його голос «зсередини». Цей шалений, новаторський аудіальний потенціал у стрічці використано до останньої краплі. Мардеру вдається транслювати в глядацький зал не лише звуки як такі, а й відчуття вібрації чи, скажімо, скрегіт слухового апарату.
Ковтання мікрофонів — не найбільший експеримент, на який Ахмеду довелось піти заради ролі. На початку знімального періоду він носив спеціальні навушники з генераторами білого шуму і відмовлявся знімати їх навіть у перервах між сценами. Актор вивчив американську жестову мову й засвоїв її достатньо добре, аби імпровізувати в кадрі разом з позбавленими слуху виконавцями. Ахмед не обмежується цими голосними штрихами й іде за своїм героєм аж до ледь помітних дрібниць та напівтонів: у протагоніста, наприклад, впізнавана панківська хода людини, яка має солідний досвід участі в слемах. І все ж «Рубен» — це не механістичне перевтілення, а повноцінна, затята й вразлива істота. Глядач дізнається про нього найбільше не тоді, коли він відбиває ритм на барабанній установці, а коли мовчки торкається руки Лу у ключовій сцені замість того, аби сказати багато-багато слів, які вони обоє не в змозі чути.
Щоб зрозуміти, наскільки обміркованим та влучним є лаконізм «Звуку металу», варто поглянути на сценарій. Коли Лу вперше з'являється у кадрі, сценаристи (а це, знову ж таки, Даріус Мардер та його брат Абрагам) описують її як «впевнену, нетутешню істоту, одягнену в чорне, яка випромінює щось королівське». Вже наступного ранку вона «спить, абсолютно невпізнавана без своєї лютої сценічної маски», поки Рубен «уявляє її сни — складні, темні, багаті значеннями». Всі ці емоції й асоціативні ланцюжки фільм передає сповна, не втративши жоден прикметник, водночас не вдаючись до піжонських трюків з камерою чи монтажем. Ретельна, врівноважена операторська робота; вагомі, але не важкі кольори, схожі на старий посуд з почорнілого срібла.