Словосполучення “українське кіно” у багатьох досі викликає сильну недовіру. Варто визнати, що на те є певні причини, які більше, ніж об’єктивні. Але через це глядачі дуже часто обділяють увагою по-справжньому якісні роботи, що виходять в широкий український прокат. В кінотусовці про фільм “Погані дороги” Наталки Ворожбит чули напевно усі, але до пересічної аудиторії в кращому випадку доходить лише назва. Фільм у кінотеатрах до 2 червня, тож хутчіш читайте рецензію Yabl, і в кіно!
Для нашої країни та кінотеатральної індустрії Наталка Ворожбит стала вже культовою особистістю. Вона написала сценарій до відомого воєнного екшену Ахтема Сеітаблаєва “Кіборги”, вона ж створила народний серіальних хіт “Спіймати Кайдаша”, за її текстами в київських театрах постійно ставлять вистави. У тому числі і “Погані дороги” в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра у постановці Тамари Трунової. Коротко кажучи, Наталка Ворожбит - одна з найкрутіших сценаристок і драматургинь в нашій країні. Але зупинятися на досягнутому - вочевидь не для неї, а тому вона вирішує зняти фільм за власною ж п’єсою, переробивши її на сценарій.
Стрічка представляє собою збірку новел, що пов’язані сетингом життя на Донбасі під час війни. Кепкуючи, можна назвати цей фільм “Донбас, я люблю тебе”. Якщо ж говорити більш серйозно, то унікальність фільму полягає в тому, що події стрічки хоч і відбуваються на фоні війни, але самої війни ви тут не побачите. “Погані дороги” - це кіно про людей, яких ця сама війна зламала та змінила. Всі історії складні, емоційно виснажливі та психологічно дуже глибоко пропрацьовані. Виділити якусь окремо дуже важко, бо кожна з них - це самостійне об’ємне кіно, а всі разом вони - багатогранна палітра людських трагедій.
Цінно у фільмі те, що Наталка Ворожбит у кожному своєму персонажі знаходить щось людське, за що можна емоційно зачепитися. Взяти того ж скаженого сепаратиста, який хоче зґвалтувати журналістку: на перший погляд маргінальний монстр, що заслуговує найлютішої кари за свої вчинки. Проте, чим довше історія нас з ним залишає, тим менше ми його ненавидимо, а інколи навіть і симпатизуємо, не дивлячись на усвідомлення, хто перед нами на екрані. У будь-якому іншому українському фільмі подібний персонаж був би дуже плоским, і виконував би функцію абстрактного зла.
Ворожбит бере і змушує тебе побачити, що навіть найжахливіші з нас - це все одно люди зі своїм власним болем. Можна казати про жорстокість новели все, що завгодно, але емоцій вона по собі залишає набагато більше, ніж банальна злість та поділ на чорне і біле. Це при тому, що його роздуми про світ, пиха від вбивств українських солдатів, поведінка з дівчиною виходять за межі адекватності та людяності. Ось такий парадокс виходить, що ти бачиш людину в істоті, яка все людське своє давно загубила. Не можна не позначити блискуче виконання цієї ролі актором Юрієм Куліничем, що просто розриває своєю акторською органічністю. Дуже було легко все зіпсувати, трохи перегравши, або ж навпаки - не догравши. Юрію ж вдається знайти цей складний баланс, де його “герой” саме такий, яким він міг би бути в реальному житті.
Приблизно такої ж неоднозначності фільм досягає у своїй першій новелі про бухого директора школи, що їде за кермом через блокпост українських військових. Вочевидь ми маємо жалюгідного ідіота, що нічого окрім презирства не викликає. Але водночас з цим, він вирішує захистити дівчину від військових. І так ми прекрасно розуміємо, що в нього “білочка” і ніякої дівчини не існує, але ж він цього не знає та ризикує заради неї власним життям. Чи не демонструє це нам людину з хорошого боку? Суперечливе питання, але в цьому його і цінність.
Якщо говорити суб’єктивно, то мене найбільше вразила фінальна новела про збиту курку. В ній немає якоїсь надприродної жесті, як в історії з сепаратистом чи зі вбитим в машині офіцером. Але вона ідеально відображає сутність нашої ментальності, де люди на добро відповідають не вдячністю, а нахабністю і не можуть зупинитися, коли їм щось потрібно від людей. І наче історія абсурдна, коли Дід вимагає за збиту курку автомобіль, але разом з тим розумієш, що подібне помутніння для наших людей - це більше реальність, ніж фарс. Наче і смішно, але більше страшно. Що це, як не майстерність, коли сценаристка через таку просту історію розкриває сутність цілої нації?
Є також і проблеми в цьому фільмі. Наприклад, в новелі про дівчат-підліток актриси псують абсолютно всю історію своєю неправдивою грою. У тій же виставі Тамари Трунової Настя Пустовіт та Ксюша Жданова роблять те саме набагато краще і чесніше.
У всьому іншому фільм зроблений на дуже високому рівні. Це стосується не лише сценарної частини. У ній сумнівів майже не було. Вражає те, як Наталка своєю режисурою створює вражаючу атмосферу всієї стрічки, яку ти відчуваєш майже фізично. Це досягнуто не тільки грою акторів, але й операторською роботою, монтажною частиною, працею худпостів та ще десятками різних дрібниць, які разом поєднуються в одну складну роботу. Можна сміливо заявити, що Наталка Ворожбит не тільки хороша сценаристка, а й талановита режисерка з великим майбутнім у цій галузі.
“Погані дороги” - це те кіно, яке потрібно йти дивитись на великому екрані, навіть якщо ви не фанат подібного. По-перше, ваше ставлення може змінитися після перегляду. По-друге, такі фільми вкрай необхідно підтримувати, - у нас з'явилося більше авторського, самобутнього кіно, яке може може вразити не тільки нас, але й європейського глядача.