В столиці у межах кінофестивалю «Молодість» пройшов показ довгоочікуваного українського фільму «Я працюю на цвинтарі», який є екранізацією однойменної книги Павла Белянського. Стрічка викликала сильний ажіотаж серед відвідувачів фестивалю, адже всі квитки на неї були викуплені за тиждень, якщо не раніше. Проте нам на показ все ж вдалося потрапити. А ось наскільки якісним та вартим уваги вийшов фільм, зараз і дізнаємось.
«Я працюю на цвинтарі» — це трагікомічна притча про архітектора Сашка, який після певних подій у своєму житті йде працювати на кладовище. Разом зі своїми робітниками він виготовляє могильні пам’ятники. До головного героя постійно приходять люди, які через своє горе неадекватно себе поводять. Але й Саша теж далекий від делікатної та тактовної поведінки, коли мова йде про вбитих горем клієнтів. Паралельно з цим директор кладовища Петрович намагається заважити призначенню нового директора, який прийшов на його місце. Навколо цього розгортається справжня «гра престолів».
Якщо є бажання, від цього фільму можна живого місця не залишити. Тут вистачає недоліків, аби бути розчарованим після перегляду. Стрічка намагається розповісти кілька історій різних людей, але повністю структурувати це в одну цілісну картину не отримується. Через те, що фільм вочевидь порізали під час монтажу, то багато сюжетних арок у фіналі швидко обриваються та приходять до свого умовного гепі-енду не зовсім органічним шляхом (спойлерити не буду).
Також є питання до операторської роботи, яка місцями так сильно хоче вразити глядача крутими прийомами, що починає наче окремо існувати від змісту тієї чи іншої сцени. При перегляді фільмів, наскільки б в ньому не була вишукана операторська робота, не має виникати думки про те, що оператор сильно старається. Саме це старання «стирчить» з екрана, наче чужорідне тіло. Хоча інколи траплялися хороші візуальні рішення, які були дійсно доречні.
Спочатку здається, що стрічка дійсно не дуже, але при цьому їй вдається скласти враження про себе, як про один з найкращих українських фільмів.
Попри безліч недоліків, за як всі так люблять чіплятися, можна впевнено сказати, що це дуже круте кіно з феноменальним емоційним фоном для глядача. Автори проєкту не бояться йти на якісь сміливі рішення та бити у найвразливіші місця. Вони заграють з темою смерті, втрати близької людини та апатії на фоні цього. Звісно, стрічка не настільки жорстка і безкомпромісна, як «Жити» Василя Сігарєва, після якого жити й не хочеться, але до такої жорсткості наш глядач і не готовий. Саме тому чорна комедія — це ідеальна форма, аби поговорити з українцями на тему смерті та її прийняття. Ціль таких фільмів — зробити глядачеві трохи боляче під час перегляду, але залишити зі світлими думками після цього. Чи впоралися з цим завданням автори «Я працюю на цвинтарі»? Можна впевнено відповісти, що так. Спочатку кіно зручно налаштовує глядача на свою атмосферу через комедійні сцени та ситуації, щоб потім поговорити про «незручне».
Проєкт хороший і тим, що це ледь не перший український фільм з розумним і гострим гумором (якщо не брати до уваги «Мої думки тихі»), де жарти базуються не на тому, щоб викрикувати заборонені слова, як це роблять в умовних «Свінгерах», чи пхати в очі недолугі стереотипи про українців, що полюбляє робити франшиза «Скажене весілля». У «Я працюю на цвинтарі» гумор будується навколо життєвих ситуацій, які через призму сприйняття головного героя мають дуже абсурдний вигляд. Перед авторами стояла непроста ціль — змусити глядача сміятись над темою, яка викликає у всіх тільки негативні думки. Чого варта тільки сцена з могильним портретом Брюса Вілліса, де Сашко розповідає, що це сміливий астронавт, який загинув, захищаючи Землю від велетенського астероїду. Комедійне наповнення фільму дуже різноманітне, але майже все тут спрацьовує і викликає якщо не завжди сміх, то принаймні усмішку.
Одна з найсильніших складових картини — це актори. У тому, що Віталій Салій круто зіграє головну роль, сумнівів не було. Це один із найхаризматичніших українських акторів, і у стрічці він цей статус виправдовує. Його Сашко саме такий, яким сюжет його намагається нам представити. Проте не лише Салій робить це кіно. Неможливо відірвати погляду від Віктора Жданова в ролі Петровича, дуже цікавий дует вийшов у Макса Донця та Андрія Ісаєнка (яких, на жаль, дуже мало в фільмі).
Окремо хочеться відзначити сцену з Оксаною Ждановою та Оленою Хохлаткіною. По-перше, дует мами та доньки працює в цьому епізоді просто неймовірно. Обидві актриси за кілька хвилин встигають вразити своєю акторською грою настільки, що складно якось описати свої емоції. По-друге, сама сцена зроблена так, наче вона перекочувала сюди з умовного «Малголанд Драйву» Девіда Лінча.
Акторський букет у фільмі дуже влучний, окрім Олексія Тритенка, який зіграв головного лиходія. На цю роль краще підійшов би умовний Роман Халаїмов з його негативною та підлою харизмою. У Олексія цей персонаж вийшов дуже «в лоб», а було б цікавіше його зробити складнішим. Але сам Тритенко робить все, що від нього потребує ця роль і непогано вписується в кладовищенський всесвіт.
Також приємним бонусом у фільмі є саундтрек. На моїй пам’яті в українському кіно ще не було настільки точної та влучної композиторської роботи, яка б так чітко відбивала настрій та атмосферу стрічки. Це той самий момент, коли після перегляду хочеться знайти музику зі стрічки в Apple Music та почати слухати її окремо.
На мою думку, «Я працюю на цвинтарі» — це дуже якісне та місцями сильне кіно. Проте авторам та продюсерам головне правильно підготуватись до широкого українського прокату, який відбудеться ближче до осені. Було б чудово, якби вони все ж передивились фінальний монтаж і додали кілька сцен, які краще б розкривали всю історію загалом. По-друге, потрібен правильний піар, що змусить українського глядача піти на цей фільм до кінотеатрів. Головне, що це круте кіно, яке закохує у свій меланхолічний світ та його героїв, а також залишає глядачів із важливими думками після виходу з кінозалу. А це означає, що ціль досягнута!