Днями на церемонії нагородження 50-го ювілейного кінофестивалю “Молодість” було представлено містичний трилер «Егрегор». Yabl відвідав показ і ділиться своїми думками щодо цієї стрічки!
Рукописи не горять, повз утихомиреного спостерігача, який сидить на березі річки, пропливають ворожі трупи, а українські кінодовгобуди рано чи пізно виходять на екрани. Благополучним підтвердженням цієї істини став показ стрічки «Егрегор» на закритті 50-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Проект стартував ще у 2016-му році, вигравши у ході пітчингів фінансування Держкіно. У 2017-му почалися його зйомки під керівництвом піонера українського жанрового кінематографу Любомира Левицького, який виступив і автором сценарію. Планувалося, що фільм вийде на екрани у лютому 2018-го. Однак «Егрегор» потрапив у «виробниче пекло», з якого, на подив коментаторів вітчизняного кінопроцесу, що встигли забути про його існування, вибрався у 2019-му з іншим режисером - Станіславом Капраловим, новою великою надією українських шанувальників трилеру. Його американо-український «Пік страху», чия прем'єра відбулася у рамках минулорічної «Молодості», була розкритикована за вторинність, але в той же час удостоєна похвали за досить високий професійний рівень.
У «Егрегорі», створеному у співпраці з кінокомпаніями США і Польщі, також відчутний намір створити твір на пізнаваному матеріалі, що раніше не використовувався вітчизняними кінематографістами. І якщо «Пік страху» став грою за досить простими правилами слешера, новий фільм Капралова є куди більш амбітною спробою освоїти жанр конспірологічного детектива, у якому для розкриття злочинів героям доводиться поглибитися у таємниці минулого нашої цивілізації- і провести для глядача науково-популярний екскурс в історію. При цьому джерелом натхнення автори обрали «Код да Вінчі», що й демонструють з похвальною відвертістю.
Головній героїні оповіді (Олена Лавренюк), красуні, що живе у квартирі, яка нагадує суміш палацового покою з двоповерховим залом з бібліотеки Вернадського, повідомляють про загибель батька (Даніель Ольбрихський), київського вченого зі світовим ім'ям. Звістка, сама по собі досить сумна, ще більше затьмарюється обставинами - він нібито покінчив життя самогубством, застреливши перед цим трьох чоловік. Любляча донька відмовляється вірити, що її батько міг зробити подібне злочинство, і, більш того, переконана, що в дійсності він живий. Прагнучи відшукати батька та довести його невинність, вона кличе на допомогу з Нью-Йорка колишнього коханого (Омрі Роуз), який у минулому співпрацював і дружив з її батьком, нині ж служить у поліції. Не в змозі протистояти її чарівності і вболіваючи за друга, американець мчить в Україну назустріч любові та пригодам, щоб разом з рішучою українкою бродити по таємничим коридорам лабораторій та древніх соборів, натикаючись на трупи світил науки і рятуючись від кілерів зловісного ордена кінокефалів, організації, яка вершить долі світу ось вже дві тисячі років- з тих пір, як таємна армія песиголовців, що охороняла Ісуса Христа, зрадила і розіп'яла Спасителя заради здобуття влади. Переміщення героїв, немов гравців у комп'ютерному квесті, направляє низка ключів на кшталт координат, нанесених на старовинну ікону, або зробленого кров'ю на стіні напису латиною.
У подібних фільмах і книгах запорукою успіху є здатність авторів так-сяк орієнтуватися у фактичному матеріалі і конструювати на його основі правдоподібні реалії альтернативної історії, чия невідповідність загальноприйнятим уявленням захоплює уяву і персонажів, і аудиторії. Наприклад, читач того ж Дена Брауна, не дуже обізнаний у питаннях середньовічної історії та мистецтва Відродження, цілком може прийняти його фантазії на віру. Однак глядач Станіслава Капралова не тільки навряд чи повірить наукоподібним міркуванням, яким пригощають його вчені персонажі «Егрегора», але і не зрозуміє до ладу, у чому саме його хочуть переконати.
Так, неспроможність історико-релігійних одкровень про гвардію Христа цілком очевидна - у якості віроломних песиголовців, нібито добре відомих християнським богословам і історикам церкви, автори підсовують зображення з Київської псалтирі, де жорстокість римських воїнів, що схопили Христа, символічно підкреслена їхньою звіроподібністю, а також ікони святого Христофора (які були використані зі схожою метою у «Синевирі» братів Альошечкіних). Але справа не в історичній невідповідності, а у тому, що з фільму незрозуміло, навіщо саме з песиголовців творці «Егрегора» вирішили зібрати свій Пріорат Сіону. Яке відношення мають тваринні особливості їх природи до того, що відбувається, якщо справжні кінокефали на екрані не з’являються - тільки звичайні люди у масках собак?
Яке місце займає орден кінокефалів у структурі католицької церкви, чий вплив він, подібно до «Opus Dei», прагне зміцнити й посилити, при цьому діючи всупереч волі її ієрархів? Що означає проголошуваний раз по раз девіз ордену «Ми дивимося у вічність», чому ці католицькі езотерики використовують символи ісламської руки Фатіми і сатанинської пентаграми?
Відсутність чітких пояснень центрального містичного образу відповідає іншим неув'язкам та недоладностям й безлічі питань, які залишаються без відповіді, що свідчить про небажання авторів стискати себе правилами й обмеженнями, що накладаються сюжетною логікою. Яким чином соратник видатного київського вченого став нью-йоркським поліцейським? Навіщо знадобилося згадувати про його прикру здатність, - яка ніяк не проявляється, - без вагомих підстав хапатися за зброю та про випадкове вбивство ним цивільного? Чому представник ворожого табору допомагає героям? Чому найцінніше видання лежить у всіх на виду у публічному просторі, спокушаючи кожного поцупити його й здати у макулатуру, а у криївку могутньої організації проникнути не складніше, ніж на дачу під час відсутності господарів?
Особливе здивування у допитливого глядача, який має намір будь-що-будь розібратися у тому, що відбувається, повинен викликати власне егрегор, чиє значення і роль в сюжеті залишаються вкрай загадковими. Це навіть не гічкоківський макгафін, що сам по собі не має значення, але запускає дію, адже дію егрегор не тільки не запускає, але, навпаки, гальмує малозрозумілими й досить безладними міркуваннями про його природу.
Може здатися, ніби в середині роботи над сценарієм, у розпал скорочень і доповнень, замін одних ліній на інші, комусь прийшла в голову щаслива думка залишити все, як є та негайно розпочати зйомки, не турбуючись про те, щоб прибрати сліди вилучених сюжетів і придумати скільки-небудь переконливу розв'язку. Глядача немов впускають у творчу кухню творців, пропонують здійснити власне розслідування паралельно пошукам героїв, розкласти фільм на складові, відновити стадії розвитку проекту. Сінефіл, що прийме виклик, може припустити, що, наприклад, егрегор, який виконував у перших варіантах сценарію функцію відправної точки оповіді, у пізніших драфтах було вирішено замінити песиголовцями, природа яких, втім, не отримала належного пояснення, у той час як егрегор так і не був прибраний остаточно, але практично втратив сенс, перетворившись на щось на зразок втілення безплідних творчих мук, фантомних болів відсічених колізій.
Розклавши перед аудиторією набір перипетій і образів, які часом настільки погано поєднуються, що вони здаються насмиканими і перемішаними фрагментами з різних фільмів, автори ніби запрошують нас до співтворчості. Ми можемо спробувати самі відновити, вигадати відсутні логічні переходи оповіді та пояснити мотиви персонажів. Але, очевидно, є й інший спосіб дивитися «Егрегор»- винести за дужки логіки й послідовності причини, за якими протагоністи хочуть щось знайти, а антагоністи прагнуть їм перешкодити, відмовитися від будь-яких спроб звести кінці з кінцями та віддатися стихії чистої дії, що операторською та монтажною манерою нагадує естетику музичного кліпу.
Станіслав Капралов зняв фільм, який, незалежно від намірів творців, важко віднести до пересічних кінорозваг. Знайомі жанрові кліше виникають у найнесподіваніших поєднаннях, зміст яких залишається туманним, так що нагромадження відомих по десяткам творів мотивів і ситуацій не полегшує, а ускладнює сприйняття. Стрічку можна розцінити як настільки ж невдалий вибір для перегляду, як довільно змішані й не розігріті напівфабрикати- для насичення. Однак поціновувачі незвичних жанрових варіацій, ентузіасти постмодерністських ігор безперечно отримають задоволення, відшукуючи сюжетні й стилістичні джерела наслідування, розбираючи оповідь на початкові елементи і збираючи її на власний смак наново - як і ті шанувальники екшну, для яких погоні, перестрілки й колотнечі занадто прекрасні самі по собі, щоб потребувати пояснень.