Одним із завершальних акордів цьогорічного кінофестивалю «Молодість» став показ стрічки Раду Жуде «Невдалий трах, або шалене порно» – головного призера Берлінале-2021. Режисер вже протягом половини десятиліття вирізняється чи не найцікавішим голосом румунської нової хвилі, але з кінця березня, здається, нарешті почав завойовувати визнання (відносно) широкої публіки. Yabl ділиться своїми враженнями від «Траху» (успіхів, коли шукатимете фільм з такою назвою у мережі!) та ще від чотирьох стрічок талановитого румуна: давніших і, як не крути, кращих.
Золота статуетка за «Невдалий трах» – не перший трофейний ведмідь на рахунку Жуде. У 2015-му він отримав від Берлінале приз за найкращу режисерську роботу у фільмі «Aferim!». Зазвичай назву картини перекладають, але це помилкове рішення: «aferim» – запозичення з турецької, слово мігрувало в румунську за часів перебування держави під владою османів. Приблизний український відповідник – «браво!». Йдеться про історію поліцейського Константіна (Теодор Корбан), який на початку ХІХ століття у Валахії разом з молодим помічником вирушає на пошуки цигана-раба (у стрічці використовують саме це слово), що втік з господи власника-бояра після короткотривалого зв'язку (роману? зґвалтування?) з його дружиною. Втікача знайдуть досить швидко, справжнє випробування розпочнеться на зворотному шляху, коли раптом виявиться, що ром Карфін (Тома Кузін) вміє жартувати та може вилікувати вроки, що його кров червона, і що вночі він тиснеться до вогнища так само, як і його конвоїри.
Ви, певно, вже здогадалися, що «Aferim!» – це вестерн. До того ж варіація на кілька з його найважливіших тропів – переслідування втікача (див. обидві версії «Справжньої мужності») з подальшим проблемним конвоюванням (див. обидві версії «3:10 до Юми»). Але Жуде знімає своє кіно з легендарним, макроскопічним аж до дріб'язковості (це комплімент) психологізмом румунської нової хвилі та її ж парадоксальним, заперечуваним екранною фактурою гуманізмом. Теоретично Карфіну загрожує страта (справжній фінал кіна виявиться ще жорстокішим), і питання чи вистачить горе-конвоїрам духу відпустити невинну, як вони дедалі наочніше переконуються, душу набуває тут осяжної форми у майже-реальному часі. Джон Вейн чи Грег Пек завжди приймали такі рішення вмить, зробивши складний героїчний вибір на користь людини а не системи. Це тому що Джон Вейн і Грег Пек не справжні. «Аферім!» - безапеляційно, систематично справжній. Здогадайтесь самі, чи буде тут гепі-енд.
А ще зверніть увагу на одну з візитівок Раду Жуде – вміння і прагнення роз’ятрювати сторінки історії, про які його країна завзято воліла б забути. Серед іншого «Аферім!» – кіно про те, що аж до 1850-х на території сучасної Румунії існувало ромське рабство.
Найбільш ранній фільм нашого списку; почерк Жуде тут ще майже не відрізняється від основного потоку румунських кінематографістів, що завоювали серця європейських та світових фестивалів у другій половині нульових. Найбільш ранній, зважте, не означає незрілий. Історія розгортається у кількох Бухарестських квартирах у наш час (який за період з виходу картини на екран вже встиг стати легким ретро). Маріус (Сербан Паулу) заходить забрати власну дочку з дому колишньої дружини аби провести з нею – дочкою, не дружиною – вихідний, бо саме на таких умовах подружжя розлучив суд. Дружини вдома немає, зате є її новий чоловік та Маріусова колишня – чи бувають вони колишніми? – теща. Трохи погиркавшись, дочекавшись дружини та згадавши про минуле, герої беруть одне одного в полон. Точніше, в заручники всіх бере саме Маріус, і сподівається «перечекати» приїзд поліції, що вже опитує сусідів під вікном.
Останні сорок хвилин стрічки – це знятий з плеча лихоманковий марафон кружляння головного героя трьома кімнатами під наростальне виття сирен. Маршрут стосунків між людьми всередині будинку ж незрівнянно більш ламаний. Головний герой любить дочку і, здається, екстещу. Спочатку сердиться, потім ненавидить, потім дуже потребує, потім знову ненавидить дружину. Б’є по лисині її нового чоловіка сковорідкою. Жуде стверджує, що усі його фільми – комедії. У випадку з «Всі у нашій сім’ї» про комедійний жанр кіно ніхто б не здогадався, якби цей рядок загубився на афіші. Та фільм все одно вартує перегляду. Можливо, його пришвидшене дихання і не зовсім справедливо порівнювати (як це інколи роблять) з «Бьордменом» Інярріту, але тутешні діалоги першосортні, побудова екранного часу переконлива, емоційна гамма широка й дуже ретельно підглянута у життя.
До речі, про життя. Носії мови стверджують, що без перебільшення титанічна але, на жаль, абсолютно неперекладна складова Румунської нової хвилі – вигадливі водоспади лайки, які персонажі виливають одне на одного. Чотириповерхові конструкції «Всіх у нашій сім’ї» тут заслуговують окремої відзнаки.
Недоброзичливці дорікнуть, що нескладно добрати «п’ятірку найкращих фільмів» з фільмографії, у якій їх всього шість. Цей образливий закид відповідає фактам лише частково: окрім шістки повнометражних ігрових стрічок у Раду Жуде є ще з опів десятка документальних та монтажних фільмів. «Мені байдуже, якщо історія запам’ятає нас як варварів» здобуває неабияку перевагу від режисерського знайомства з конвенціями документалістики. Останні п’ятнадцять тутешніх хвилин зафільмовані перед Королівським палацом Бухареста за участі звичайних містян, непрофесійних акторів, що прийшли подивитись на театральне дійство, яке відтворює події Одеської різанини 1941-го (румунські війська, на той час союзники нацистів, за короткий період винищили десятки тисяч євреїв півдня України, випередивши у цьому сумнівному змаганні криваві жнива Голокосту). Решта картини фіксує тернисту історію створення такої вкрай незручної для політики пам’яті сучасної Румунії драми: молода театральна режисерка Маріана (Іоанна Якоб) змагається з місцевим міністерством культури, що спочатку дало гроші на проєкт, і лише потім уважно прочитало його опис.
З боку інквізиції, тобто, пробачте, міністерства справу веде Мовіла (Александру Дабіжа, бояр з «Аферім!»). Значна частина проблем Маріани – логістичні (чи видасть національний музей зброю для антивоєнної вистави; як зобразити спалення бараку з полоненими?), а персонаж Дабіжа відповідає за те, щоб катувати душу головної героїні. Він розумний, харизматичний, і читав більш-менш ті ж книжки, що й протагоністка. Тому замість того, аби забороняти чи погрожувати, Мовіла виснажує Маріану затяжними диспутами про історію, кров, та способи пам’ятати: чому ми вшановуємо жертв одних, а не інших різанин; чи маємо право ворушити рани тих, хто вижив, аби задовольнити власні політичні амбіції; у якій точці публічні заяви про цінності неуникно перетворюються у бюрократичне лицемірство? Ці виснажливі словесні поєдинки рівних суперників, що час від часу перетікають у флірт протилежностей, захоплюють, і це найвищий комплімент Жуде-сценаристу: розмовний фільм – один з найскладніших та найменш кінематографічних жанрів. Щоправда, «Мені байдуже» не виключно розмовний – завершальну сцену, у якій юрба містян аплодує охопленому полум'ям бараку, дуже складно забути. Саме ця стрічка – найсміливіше, найбільш політично викличне висловлювання Жуде: можете скільки завгодно називати свої фільми на честь порно, але якщо хочете справжніх пригод, спробуйте нагадати публіці, що у вашої країни є проблема з вшануванням нацистських колаборантів.
А от «Пошрамовані серця» – це навпаки найбільш естетська, розташована на максимальній віддалі від політики робота Жуде. Мабуть, правильно було б ставитись до неї, як до персонального любовного листа режисера, адресованого Максу Блечеру – видатному румунському письменнику міжвоєнного періоду, що витратив останні десять років життя на боротьбу з туберкульозом хребта і вмер у 28. Кіно присвячене саме цим десяти блечерівським рокам, які воно конденсує й переносить у декорації всього одного санаторію на березі Чорного Моря, де худорлявий юнак Емануел (Лукіан Теодор Рус), альтер его Блечера, лікується від сухот, заводить романи та суперечки з іншими пацієнтами та проходить моторошні медичні процедури тридцятих.
«Пошрамовані серця» – це візуальний рафінад; голосна відповідь усім, хто жартує, ніби нова румунська хвиля знята на камеру мобільного; наперед зарезервоване місце у програмі Локарно. Тут достоту розкішна операторська робота – 35 міліметрів і камера титулованого Маріуса Пандуру. З нещодавніх приблизних відповідників згадується «Перша реформатська церква» Пола Шредера, з якою «Серця» поділяють формат кадру та кілька спільних сегментів кольорової гами (але не емоційний тон). Самого ж Жуде, вочевидь, цікавила загіпсована пластика прикутих до ліжка тіл, що примудряються грати одне з одним в шахи, палити на березі моря, а одного разу навіть зайнятись сексом: це рух, зафіксований не до кінця; ціла палата недозакляклих жертв Медузи, якими та з якихось причин в останню мить згордувала. Є тут і менш вимогливі до глядача насолоди – жовті квіти у наповненій водою могилі, сині сукні персонажки Соланж, сорочки з гострими комірцями. Та все ж, «Пошрамовані серця» – доволі радикальне кіно: близька подруга автора цього тексту, волонтерка відповідальна за показ субтитрів на одному з київських показів «Сердець», якось ненароком заснула посеред сеансу.
Гадати, до чого відсилає ця назва, не доведеться – фільм розпочинається з семихвилинного домашнього відео, знятого шкільною вчителькою Емі (Катья Паскаріу, хоча у першій сцені її роль виконує дублерка у масці) та її чоловіком. Жуде вирішив сповна розкрити тему: багато великих планів, батіг, страпон, зйомка від першої особи. Сюжет закручується, коли пікантна короткометражка потрапляє у мережу – спочатку на спеціалізований сайт з автентифікацією віку, а потім і на всенародний Porn Hub. Друга частина стрічки бере дещо несподівану паузу і хвилин на сорок занурюється в те, що підозріло сильно нагадує відеощоденник режисера, створений за час пандемії: маленькі шматочки архівних та випадково віднайдених у мережі відео, перемежовані коментарями про все на світі. Багато, само собою, політики – Жуде нагадує, чий бік спочатку вибрала румунська армія під час революції 1989-го року, компрометує національну православну церкву з її традиційно теплим ставленням до крайніх правих, багато говорить про геноцид, про еволюцію, про колоніалізм; словом – багато говорить. Сюжет повертається з відпустки лише у кінцевій третій частині, де колеги та обурені батьки дітей влаштовують Емі судилище в зимовому саду школи, на фоні бюсту Нічифора Креніча – ще одного світила румунської культури, незручно афілійованого з фашизмом. У фіналі буде аж три різні кінцівки, в одній з них на сцену тріумфально повернеться страпон.
В обрисах «Траху» виразно вчувається вимушений коронавірусний концептуалізм. Вся перша глава перебирає варіанти мізансцен, які можна сконструювати не порушуючи норм локдауну: суперечка у соціально дистанційованій черзі, суперечка пішоходки з водієм машини, розмова телефоном з ізольованого пластиковими переміжками ігрового клубу. Вигляд все це має дуже сирий, зроблений нашвидкуруч, вкритий латками на колінах і ліктях. У «монтажній» главі буде кілька цікавих цитат і сполук зображення з субтитрами – все-таки у Жуде блискучий смак на тексти й контрасти. У «судовій» – непогані діалоги та дотепна соціальна сатира: вчителі пропонують розпочати збори гуртом, переглянувши секс-відео своєї колежанки, «аби знати, про що йдеться»; батьки сварять Сороса і Гітлера – в одному реченні. Як настільки різнорідні частини сходяться докупи? Ніяк. Враження таке, ніби Жуде висипав на монтажний стіл вміст трьох нижніх шухляд свого столу. З кінематографічних паралелей на думку спадає найгірший фільм фон Трієра – тут так само багато самомилування, так само рябить в очах від недоречних формальних па, так само відсутня ціль. Якщо «Трах» – полемічне кіно, він невдалий: частині аудиторії, згодній з твердженням про те, що двоє дорослих людей можуть займатись чим завгодно з обопільної згоди, якщо вони отримують від цього задоволення, вже не треба нічого доводити; решта вийде з зали приблизно на четвертій хвилині. Якщо «Трах» – не полемічне кіно, то що це взагалі за кіно? Словом, ми сердечно вітаємо Раду Жуде з давно заслуженим визнанням і з нетерпінням чекаємо на його наступну стрічку. Цю рекомендуємо пропустити.