Slice of life, тобто «скибка», «шматочок життя» — це жанр, що описує буденність, і активно використовується у різних медіумах. Термін виник ще у 1890-1895 роках, імовірно з-під руки французького драматурга та літературного критика Жана Жульєна та був калькою з французького вислову «tranche de vie». Жульєн ввів цей термін незабаром після постановки своєї п'єси «Серенада», як зазначив Вейн С. Терні у своєму есе «Записки про натуралізм у театрі»:
У 1950-х термін асоціювався з британською «драматургією кухонної мийки» — також багатомедіумним жанром, що брав за основу соціальний реалізм та описував проблеми й переживання робочого класу Великобританії. Як приклад можна навести п’єсу 1956 року «Озирнись у гніві» та знятий за нею однойменний фільм 1959 року, або ж театральну постанову «Смак меду» 1959-го. Сьогодні ж цей термін застосовують до будь-якого реалістичного опису повсякденного життя головних героїв, де на перший план виходять їхні почуття і дії.
Часом люди втомлюються від засилля екшену і фантазії у мистецтві й потребують чогось наближеного до власних переживань. Саме таку функцію виконують класичні книги «Ловець у житі» Джерома Селінджера або «Вбити пересмішника» Гарпер Лі. Також жанр slice of life дуже популярний в аніме — наприклад, «Вайолет Евергарден» або «5 сантиметрів у секунду». Однак зараз ми розглянемо «скибки життя» саме у кінематографі.
Саме з «Патерсона» Джармуша і запозичений термін «поезія повсякденності”. Джим Джармуш любить доволі неспішне кіно: передостанній його фільм оповідає про тиждень з життя водія автобуса, що пише поезію. Він проживає у маленькому провінційному містечку, де нічого не відбувається, і кожен його день схожий на попередній. Однак, якимось неймовірним чином, Патерсон вбачає поезію у всьому — ніби зовсім не помічаючи нудної навколишньої дійсності.
Ще одним апогеєм оспівування реальності є фільм «Юність» Річарда Лінклейтера 2014 року. Фільм знімався 12 років, починаючи від сьомого року життя головного героя, якого зіграв Еллар Колтрейн, і аж до його дев’ятнадцятиліття. За контрактом, хлопчик не міг бути замінений жодним іншим актором. Окрім цього, під час зйомки фільму росла й інша акторка — донька режисера стрічки, Лорелей Лінклейтер.
Ідея не є повністю новою — у 1964 році стартував Up Series, англійський документальний телесеріал, що розповідав про життя 14 британців з семи років по теперішній час кожні 7 років. Вийшло вісім епізодів, в останньому, що вийшов у 2012 — героям по 56 років.
Однак «Юність» як перший художній фільм такого плану був дуже високо оцінений і критиками, і глядачами. За підрахунками Metacritic, він став найбільш високо оціненою картиною 2010-х (50 рецензій, і всі позитивні), а також увійшов до 10 стрічок, які найчастіше називали найкращим фільмом десятиліття.
Ще один фільм «Юність» — це драма відомого італійського режисера Паоло Соррентіно. Хоча юність у ній розглядається не який пряме висловлювання про дитинство, а як метафора душевного стану героїв — вони уже не молоді, однак озираються на своє життя з цілковитим спокоєм.
Двоє головних героїв похилого віку вирішують відпочити в мальовничому місці біля підніжжя швейцарських Альп. Чоловіки насолоджуються спокійною старістю, щодня ділячись своїми проблемами, а також судячи про поведінку інших з висоти свого життєвого досвіду та обговорюючи любовні проблеми своїх дітей.
Знову повертаючись до юності — драмеді «Леді-Птаха» був випущений компанією А24, яка балансує між артхаусним та масовим кіно. Запросивши таких акторів, як Сірша Ронан та Тімоті Шаламе, режисерці вдалося передати атмосферу дорослішання та пошуків себе у цьому непростому та заплутаному світі. Цей сюжет відгукується у кожному з нас — адже ми теж проходили подібні проблеми та шукали із них вихід.
Фільм був знятий за п'єсою «У місячному світлі чорних хлопців не видно» Терелла Мак-Крені та у трьох частинах розповідає про три стадії дорослішання темношкірого хлопця на ім'я Шарон та, звісно, про ті складнощі, з якими він зіштовхується і як темношкірий, і як гей. Проєкт отримав «Оскар» як найкращий фільм року, чим спровокував обурення у консервативних колах.
Звісно, фільми, що описують повсякденність, часто бувають похмурими — адже вони зображують справжні людські проблеми. У «Манчестері біля моря» самотній і занурений у себе слюсар Лі дізнається про смерть брата та повертається до рідного міста. Хоча смерть брата була нещасним випадком, Лі вважає, що трагедія сталася з його вини, і не може собі пробачити. Ситуація ускладнюється, коли він дізнається, що у заповіті брат призначив його опікуном 16-річного племінника Патріка. Через свої стосунки з підлітком Лі намагається знайти сенс подальшого існування.
Фільми в жанрі slice of life — не на будь-який смак. Деякі глядачі відзначають, що їм бракує динамічності, розвитку сюжету та напруженості. Однак водночас ці фільми показують, що життя – це не тільки яскраві моменти, а і щоденна рутина. І, мабуть, нам усім варто навчитися бачити в ній красу.