Існує окрема насолода від перегляду фільмів, в любові до яких нам соромно зізнатися — так звані guilty pleasures. Однак є стрічки, які стали культовими саме через те, що вони — жахливі. Настільки погані, що аж хороші.
«Кімната»
Передусім на думку спадає незалежний американський фільм «Кімната», випущений у 2003 році. Режисером, сценаристом, продюсером та виконавцем головної ролі виступив Томмі Вайсо. Картина замислювалася як серйозна драма, в якій герой Вайсо, Джонні, успішний і задоволений своїм життям молодий чоловік, розуміє, що його дівчина зраджує йому з його найкращим другом. Сюжет доповнюється лініями другорядних персонажів, які ніяк не пов’язані з основним конфліктом.
Але усе пішло не так — у фільмі жахливий кожен аспект, який тільки існує в кінематографі. Жахлива гра акторів, сюжет, діалоги, що розлетілися на цитати, та невиправдано довгі постільні сцени. Дуже багато видань та критиків називають «Кімнату» одним з найгірших фільмів, що коли-небудь були зняті. The Telegraph присудили стрічці титул «”Громадянина Кейна” поганих фільмів». Співавтор книги про картину Том Біссел описує «Кімнату» так: «Це ніби фільм, знятий прибульцем, який ніколи не бачив фільми — але якому коротко пояснили, що це таке”.
Мемуари про створення «Кімнати» під назвою «Горе-творець» (Disaster Artist) вийшли у 2013 році від Грега Сестеро, який знімався в ролі Марка, у співавторстві з уже згаданим Томом Бісселем. А у 2017 році вийшла екранізація книги, знята Джеймсом Франко, що зіграв роль Томі Вайсо, а його брат — Дейв Франко — Грега Сестеро. Фільм отримав номінацію на «Оскар» та дві на «Золотий глобус» — одну з яких виграв Джеймс Франко за найкращу головну роль.
«Акулячий торнадо»
Знятий у 2013-му, американський науково-популярний фільм-катастрофу «Акулячий торнадо» називають переосмисленням «настільки поганих, що аж хороших» фільмів для нового покоління глядачів.
Фільм розповідає про торнадо, що підіймає акул з океану та викидає у Каліфорнію, де вони починають їсти усіх, хто потрапляє під руку. І це тільки перша частина франшизи — загалом вийшло 6 стрічок. Першу знімали абсолютно серйозно, однак після її прем’єри творці зрозуміли, що вийшло так собі — і тому наступні 5 фільмів мали більш чітко виражений іронічний характер.
Критики, звісно, засміяли першу частину. New York Daily News, наприклад, написали, що фільм — це «півтори години вашого життя, які ніколи не повернуться. Але ви й не захочете». Однак, як і у випадку з «Кімнатою», «Акулячий торнадо» став культовою картиною для багатьох поціновувачів «такого поганого, що аж хорошого» кіно.
Стрічки Еда Вуда
Ми розглянули погане кіно з 2000-х та 2010-х. Але чи існували такі приклади у минулому столітті? Однозначно так. Наприклад, уся фільмографія американського режисера Ед Вуда.
У 1950-х Вуд зняв кілька низькобюджетних науково-фантастичних, кримінальних фільмів та фільмів жахів — зокрема, «План 9 з відкритого космосу» (1959). У 1960-1970-х роках він перейшов до сексплуатаційних та порнографічних картин і написав понад 80 кримінальних стрічок, горорів жахів та секс-романів.
Фільми Вуда характеризуються своєю дивною естетикою, технічними помилками, нехитрими спецефектами, використанням непристосованих кадрів, ексцентричними кастингами, ідіосинкратичними історіями та непослідовними діалогами. Вони залишалися в основному маловідомими, аж поки Вуд не був посмертно нагороджений «Золотою індичкою» як найгірший режисер усіх часів у 1980 році. Це поновило інтерес суспільства до його життя та творчості.
Як і у випадку з «Кімнатою», у 1994 році вийшов біографічний фільм про його життя («Ед Вуд») від режисера Тіма Бертона. Джонні Депп у ролі Вуда отримав визнання критиків та різні нагороди, зокрема два «Оскари».
Тож чому ми любимо погане кіно?
На перший погляд, може здатися, що погане кіно подобається тільки людям із поганим смаком. Але у 2016 році на The Independent вийшла стаття про дослідження, результати якого вказували на те, що задоволення від треш-фільмів має прямий звʼязок із високим рівнем інтелекту.
Дослідники з Інституту імені Макса Планка також розпитали у людей, що їм найбільше подобається у поганому кіно. Серед найбільш часто названих були згруповані поняття «трансгресивна структура» та «диверсія стандартів мейнстриму». Тобто це те саме, за що ми любимо усе нестандартне — сучасне мистецтво, авангардне кіно, нелінійну літературу та експериментальну музику.
Звернімося також до поняття кемпу. Письменниця і філософиня Сьюзен Зонтаґ написала есе «Нотатки про кемп» (Notes on Camp) та опублікувала їх у журналі Partisan Review у 1964 році. Через два роки Сьюзен Зонтаґ включила свої «Нотатки» до збірки під назвою «Проти інтерпретації та інші есе» (Against Interpretation and Other Essays). Це есе містило культурні конотації слова «кемп» і визначило його еволюцію як особливого естетичного феномена.
«Кемп стверджує, що хороший смак — це не просто хороший смак; що існує справді хороший смак поганого смаку»
Для кемпу характерні підвищена театральність, любов до штучності, перебільшення до гротеску, в якомусь сенсі вульгарність, естетизм, антонімічне поєднання гри та серйозності. Естетику кемпу можна порівняти з тим, як у культурі постмодерну набувають нового змісту класичні категорії піднесеного і низького, прекрасного й огидного.
Так от, у «Нотатках» вона писала: «Кемп стверджує, що хороший смак — це не просто хороший смак; що існує справді хороший смак поганого смаку».
Останній аргумент — у тому, що ми усі — істоти соціальні. І любов до одного і того ж нас обʼєднує — навіть якщо це любов до чогось, здавалося б, поганого.