24 червня на українські великі екрани виходить непересічний психологічний трилер, який в нашому прокаті називається «Флешбек», а в оригіналі — The Education of Fredrick Fitzell. Це таке кіно, в якому під сумнів можна поставити більшість епізодів. Тут сцени можуть відрізнятися часовими проміжками, вимірами та значенням. Є меркурій (скорочено: мерк) — наднебезпечний наркотик, який химерним чином діє на його споживача, а як діє - можна дізнатись лише зокрема головний герой Фредрік Фітцелл. Є наслідки цього вживання, які простягаються через роки. Є Сідні, яка на хвилі цих експериментів з мерком кудись поділась. Це все складає поверхневий шар, та під ним розквітає значно більше усього, що можна зчитати, зрозуміти, поглинути. Або не зчитати, не зрозуміти, не поглинути через відверту складність «Флешбеку».
30-річний Фредді Фітцелл живе абсолютно нормальним життям. У нього є кохана дружина, плани на нове житло та статусна робота фінансового аналітика. Проте не все так життєрадісно, адже матір чоловіка тяжко хвора та втратила пам’ять. Із Фредді починає відбуватись щось не те, щось на нього тисне та турбує. Пам’ять скеровує Фітцелла на 13 років тому, в період випускних шкільних екзаменів, від результатів яких залежало його майбутнє. Тоді був популярним наркотик під назвою меркурій (скорочено — мерк), страшенно незвичайний та нестримно бажаний. Фредді за збігом обставин став членом компанії молодиків, які прагнули вживати цей мерк. До цієї групи належали двоє хлопців — сміливий Себастьян та переляканий Алекс, а також Сінді Вілліямс — вродлива дівчина з явними зовнішніми ознаками вживання наркотиків. Фредді, на свою голову, тоді сильно захопився цією дівчиною. Одного разу вони всі таки спробували справжній та чистий мерк, що й стало основним каталізатором усього, що відбувалось потім. І ось зараз Фред Фітцелл намагається розкопати минуле, пригадати, що з ними всіма після вживання того меркурію сталося таке невідворотне та жахливе, та намагається розшукати Сінді, яка саме тоді безслідно зникла.
Фільм — це головоломка, досить непростий ребус, в якому мало чого перебуває на поверхні.
Як до нього не підходь, цей фільм виявляється не тим, чим здається. Головний герой з перших хвилин справляє враження до нудоти нецікавого персонажа, з банальним сімейно-соціальним бекграундом та цілком стандартною сімейною трагедією у вигляді хвороби найближчого родича. Та згодом реальність тріскається, і це впевнено розрізає усю стрічку. Він починає докопуватись до подій минулого, шукаючи відповіді на нерозв’язані питання, і воно, це минуле, грає злий жарт що із самим Фредді, що із глядачем. Жарт полягає в тому, що події минулих літ вплітаються в сучасність, паразитують, місцями витісняючи її та час від часу виходячи на перший план. У результаті складно зрозуміти, де спогади, де реальні дії, де оце парадоксальне вплетення минулого в сучасне, а де вигадки. Фільм — це головоломка, досить непростий ребус, в якому мало чого перебуває на поверхні. В сучасному кінематографі не так часто трапляються гідні представники такого контенту, що ламає мізки, а “Флешбек” є саме таким кінотворінням.
Цей канадський трилер — приклад не дуже поширеного психоделічного кіно, де психоделізм працює не лише на візуальному, але й на розумовому рівні. Високий психологізм стрічки б’є по мізках нещадно, чим відсікає не свого глядача. Прийоми з дуже різкою та швидкою зміною кадрів, із вкрапленнями кислотних та пригнічених кольорів небажані цілим групах людей. Попри це, кіно досить стильне, з зовнішньою і внутрішньою динамікою, з цікавими візуальними рішеннями. Впадають в око та захоплюють міжчасові переходи Фредді, які приправляються символами, цікавими кольоровими рішеннями та правильним музичним супроводом. Особливо хочеться виділити те, як творці показують наркоманський прихід і сприйняття реальності під наркотиком — наче й нічого особливого, та такого я, здається, раніше не бачив.
Фільм досить багатий на різноманітні трактування, а прийти до єдиного правильного роз’яснення складно. Режисер та сценарист Крістофер МакБрайд поки що не Лінч, і не кожен глядач прийме та пробачить йому настільки вільне, а, іншими словами, складно зрозуміле кіно, як «Флешбек». В цьому і криється вічний камінь суперечності, коли відсутність єдиного пояснення подій одні ставлять у мінус, а інші приймають такий авторський підхід. Проте інших значно менше аніж тих, хто хоче мати чітке пояснення побаченому, на яке були витрачені гроші. Мають право.
Хочеться повернутись до теми Лінча. Окремі сцени (дивні та відразливі наркомани в кімнаті 308, чувак зі шрамом, неочевидний символізм) та й загалом ігри з підсвідомістю головного героя дуже голосно промовляють — режисер МакБрайд точно знайомий із творчістю метра сюрреалізму, що і зобразив у своєму фільмі. І це не погано, бо, як на мене, не може бути поганим цитування Девіда Лінча.
«Флешбек» складений із суцільних загадок та неоднозначних відповідей. Чи настільки «правильним» для себе життям живе Фредді Фітцелл? Він кохав Сінді чи це було марення? Що сталося із Сінді після тієї ночі та того тріпу? Що сталося з усіма після цього? Чому минуле настільки важливе в сьогоденні Фітцелла? Хто такий хлопець-наркоман із минулого та чому він повернувся зараз? Що означають його слова, які він промовляє наче мантру, та які безумовно містять вселенський зміст? Та чи був хлопчик? Чим є загадкова кімната 308? Та й взагалі що відбувається по справжньому, а що є плодом свідомості героя і його хворобливих снів? Чому головний герой так чіпляється за ті страшні події, які, здавалось би, символізують собою лише смерть та забуття? І ось ті головні, ймовірно закладені авторами, питання сили вибору, сили кожної миті, кожної окремої секунди.
Окрім згаданого вище Лінча, «Флешбек» не досить сміливо, вкрай специфічно заходить на територію фільмів про час. Роботи Нолана, «Пан Ніхто», «Ванільне небо» — ті стрічки, з якими можна порівняти картину, та лише у тому випадку, коли треба віднайти якесь порівняння. Як відкинути цей маркер оцінки фільму, то «Флешбек» є вкрай оригінальним проєктом, при створенні якого хіба що надихались, а не запозичували від інших, навіть того Лінча, може, я й притягнув за вуха, принаймні така думка теж може бути правильною.
Персонаж, якого зіграв Ділан О'Браєн, протягом фільму начебто стрибає зі сну в реальність, з реальності в минуле, з фантазії в майбутнє...
Цей канадський психоделічно-психологічний трилер — досить цікавий, атмосферний та гнітючий фільм-занурення, де разом з героями дуже поступово, неквапливо відчуваєш не предметний, а метафізичний жах, який проживав головний герой тринадцять років тому і проживає сьогодні. Персонаж, якого зіграв Ділан О'Браєн, протягом фільму начебто стрибає зі сну в реальність, з реальності в минуле, з фантазії в майбутнє, пускаючи демонів 13-річної давнини в сучасність. І ось цим «начебто» наповнений весь фільм, більшість сцен та сюжетних ліній, а під час перегляду мало в чому можна бути впевненим на 100%. До цього всього одна з основних ідей стрічки про нелінійність часу ставить глядача в надважке становище, бо охопити усі лінії, розшифрувати та звести їх в єдину систему координат — може здатися непростим завданням. А чи багато хто захоче в цілях розшифрування переглядати «Флешбек», маючи тони свіжого контенту фактично щодня? Думаю, що ні. І ця складність є однією з найбільших перепон цього непересічного фільму до не те що слави, а хоча б до статусу широко відомого у вузьких колах.
Ділан О’Браєн зіграв не просто головного, а максимально головного героя, тобто «Флешбек» є тим типом фільмів, де немає жодної сцени без участі основного персонажа. Масовий глядач може пам’ятати Ділана за сумнівною франшизою «Той, що біжить лабіринтом» та «Глибоководним горизонтом». Хочеться вірити, щоправда, без надії, що ролі в таких стрічках спроможні дати зелене світло якісним кінопроєктам. А хочеться, бо тут О’Браєн зіграв майже блискуче, продемонструвавши досить широкий спектр сильних емоцій, майстерність та максимальне занурення у свою непросту роль.
Отже, «Флешбек» Крістофера МакБрайда — це коли майже весь фільм глядач розплутує ці загадки, використовуючи свій кінобагаж, інтелект, пам’ять, терплячість, логічне мислення та інші якості. Той, хто приходить в кіно за простішим контентом, має безальтернативно оминати такі стрічки. А хто любить навантажувати мізки та робити усе перелічене вище — має подивитись цей психологічний та й, мабуть, філософський трилер! Такі загадкові та непрості картини теж повинні існувати, а факт їх виходу в наших кінотеатрах приємно вражає.