Італійський режисер Маттео Спіацці, який спеціалізується на комедії дель арте, вже вдруге пропонує українському глядачу виставу без слів, де всі актори — у масках. Попередній його спектакль у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра — «Сімейний альбом» — має неабиякий попит. І наприкінці цього непростого сезону театр презентує прем'єру «Моменти».
Коли: 25 серпня, 19.00
Де: Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
Вистава, створена за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні, охоплює чималий часовий простір нашої країни — від початку 1970-х до подій Помаранчевої революції. На сцені — звичайний офіс та його співробітники. Інтер'єр постійно змінюється, точніше, трансформуються декорації відповідно до конкретного року. І глядач спостерігає, як історичні події впливають на цих людей, які майже 40 років пропрацювали на одному місці.
Актори — в масках, які глядач може моментами сприймати гротесковими, але це не контрастує з поетичністю або романтичністю образів персонажів.
Як зізнається актриса Марина Клімова, спочатку актори мали тренінг — як працювати з тілом, пластикою, як відчувати партнера. А вже потім почали працювати та пристосовуватися до масок. Маска — це інструмент актора, а чи впізнає глядач конкретного виконавця ролі — це абсолютно не має значення.
Спектакль за жанром — це «паперова рапсодія». Автор цього визначення — актор Макар Тихомиров. «Наразі є така тенденція у театрах, принаймні в нашому точно, на кожну виставу вигадувати новий жанр, бо, мабуть, античних жанрів нам недостатньо. Ми говорили якось про це у курилці, і я сказав — «офісна рапсодія». Маттео сподобалось слово «рапсодія», але не «офісна». Згодом спало на думку — паперова рапсодія. І це абсолютно збігається з тим, що відбувається на сцені», — розповів Тихомиров.
«Моменти» — це абсолютно колективна співпраця і співтворчість. Зважаючи на те, що Маттео не є дуже обізнаним з історії нашого минулого, зокрема, побутових деталей або певних тенденцій, явищ, йому допомагала драматургиня Марина Смілянець. Вона займалася пошуком і підтверджувала історичну відповідність тих чи інших подій, фактів. Наприклад, режисеру з Італії складно було повірити в існування (подекуди й досі вони є) «людей з золотими ланцюгами та у малинових піджаках» з 1990-х років.
«Маттео досвідчена людина, яка багато знає, але багато моментів викликали у нього шок. Він неодноразово перепитував — це дійсно було так? Наприклад, як у радянські часи приховували правду про трагедію у Чорнобилі, як глушили іноземні радіохвилі. Для Маттео складно було зрозуміти, як раніше записували «музику на кістках», тобто, на рентгенівських знімках. Чесно кажучи, я і сама була дуже здивована, коли більш ретельно досліджувала історичні матеріали, довідки перед початком роботи над виставою. Якщо раніше я розуміла, що повернення до Радянського союзу — це щось абсурдне і страшне, то тепер ще посилилося усвідомлення того, наскільки ми маємо дивитися в бік Європи, а не в інший бік», — розповідає Марина Смілянець.
Напередодні дня прем'єри журналістів запросили на репетицію вистави, після чого режисер поспілкувався з ними.
Отже, режисер Маттео Спіацці розповів про…
«Сприйняття і бачення того, що відбувається зараз в Україні й те, що було раніше, — абсолютно відрізняється від сприйняття тих, хто живе на Заході. Мені хотілося, щоб весь світ знав, як це відбувалося насправді, бо існує багато викривлень або міфів щодо радянського минулого. Але підкреслю, що ми не претендуємо на абсолютне правдиве викладання історії, ще менше — на історичну лекцію. Ми розповідаємо історію одного офісу — мікрокосмосу, у життя його втручаються відголоси макрокосмосу — великого світу.
Першою пострадянською країною, де я працював, була Білорусь «там я відкрив для себе людяність. Мені гірко говорити, але в Італії у більшості громадян Україна кореспондується з дуже роботящими українськими жінками, які працюють нянями-економками».
«Я приїхав сюди зі своїми п'ятьма студентами, які до того мало що знали про минуле України. Мої студенти були приємно вражені тим, що їм відкрилась реальність, яку вони не очікували — розвинутішу в багатьох речах Україну, зокрема в акторському світі. І наш спектакль «Моменти» передбачає декілька рівнів прочитання — для різних поколінь: для молоді та старшого віку, яким є що пригадати. З одного боку, нам важливо не розжовувати деталі, а з іншого — показати сигнали, що приводять до розуміння певних моментів.
До того ж мені приємно бачити, як мої студенти ніби зривають завісу — відкривають для себе уявлення про Україну. Було б дуже продуктивно, якби обмін між нашим театральним життям (України та Італії) був значно активнішим. Для мене театр — це найкращий шлях вести бесіду про людяність, цінності».
«Пантоміма не дає нам змоги говорити мовою жестів, що замінюють слова. Створюючи виставу, ми працюємо над якістю жестів, кожен з яких має означати щось більше і ширше, ніж слова. Саме в цьому складність акторської колективної роботи. Це драматургія дій, а не слів замість жестів. І в межах цієї драматургії ми маємо відпрацьовувати мову жестів. Ми всіляко намагаємося уникати, щоб це мало вигляд, як пантоміма або хореографія».
«Якщо у багатьох випадках в театрі потрібно виходити з тексту і потім вкладати в цей текст наміри режисерів і таланти акторів, то ми починаємо з технічної підготовки у масці та паралельно здійснюємо співавторство, тому що сюжет створюється всіма учасниками вистави та всіма службами театру. Дуже цікаво спостерігати, як такий стиль роботи спонукає відчувати себе співавторами та створювати своє, що потім вписується в композицію — колективний результат і колективний образ.
З боку акторів необхідне глибоке усвідомлення — куди ми йдемо, що ми ставимо за мету, а для цього головне створити для них умови, в яких вони відчували себе абсолютно вільними в пошуку своїх образів, маючи вже багаж технічних знань. Але це не є абсолютна свобода в будь-яких діях, а свобода, спрямована на окреслену мету спектаклю, спільний результат. Тому можуть бути якісь жарти або імпровізації, що йдуть у спільну «скарбничку» вистави. Оскільки я поїду одразу після прем'єри, а вистава має йти далі, то мені хотілося, щоб надалі цей проєкт зусиллями наших співавторів збагатився імпровізаціями. І актори це вже будуть робити таким чином, щоб не зашкодити основному тілу спектаклю».
«Це технічна проблема виготовлення маски: чим старіше обличчя, тим воно виразніше. Не секрет, що з віком у людини проступає природна краса на обличчі. Можемо помітити, що жінки, які дуже зосереджені на своїй зовнішності, мають певну статичність обличчя. Таку проблему має і маска, що є надто ідеальною і не має недоліків рис обличчя. А нам треба, щоб маска була більш рухливою.
Всі маски виготовлялися тут, але вони дещо відрізняються від тих, що є у виставі «Сімейний альбом». Маска — це наш інструмент виразності, тому треба кожного разу пристосовуватися до неї. У нас була певна різниця щодо розмірів, а це потребує коригування роботи. Бутафори у театрі виготовили 30 масок — у кожного актора є своя».
Вистава «Моменти» — певна рефлексія на минулі події, що має різний для кожного присмак. Моменти життя складаються з мрій та змін, але людяність поза часом.
Фото: Анастасія Мантач