Дикий театр зробив майже не дику виставу. Режисерка Валерія Федотова й актор Роб Фельдман адаптували для сцени знаменитий роман Деніела Кіза «Квіти для Елджернона», історію хлопця з вадами інтелекту, який після експериментальної операції за лічені місяці перетворився на генія, а потім так само швидко повернувся в колишній стан. В інтерпретації Федотової й Фельдмана метаморфози Чарлі Гордона набули ознак типового для київської сцени трагіфарсу.
Коли: дивіться розклад на http://wild-t.com.ua
Де: вул. Васильківська, 1
«Квіти для Елджернона» вперше надрукували в 1959 році як оповідання, сім років опісля Кіз розширив текст до об'ємів роману. За півстоліття книгу багато разів екранізували та інсценували, крім того, ідея Кіза була стала основою резонансного фільму Бретта Леонарда «Газонокосар», що вийшов на початку 1990-х. Також очевидні паралелі між історіями Чарлі Гордона і Поліграфа Поліграфовича Шарікова, при цьому не менш очевидно, що Кіза цікавили зовсім інші матерії, ніж Булгакова, та й «Собаче серце» він, напевно, не читав.
На початку вистави Чарлі Гордон (Роман Халаїмов), як і написано у Кіза, — справдішнє дитя, втілення доброти, лагідності й довірливості. Одразу пригадується відносно нещодавня «Шинель» Театру на Подолі, в якій із найкращого боку проявив себе той же режисерсько-акторський тандем Федотова — Халаїмов. Нема нічого дивного в тому, що маленька людина Чарлі у виконанні Халаїмова дещо нагадує маленьку людину Акакія Акакієвича Башмачкіна. Обидва герої, як не дивно, незлобиві; здається, що вони в принципі не здатні ображатися.
У першій дії Чарлі смішно, навіть коли боляче
До експерименту Чарлі постійно ніяковіє, сором’язливо усміхається, розмовляє невпевнено, простими реченнями, для більшої переконливості навіть злегка гаркавить. Після операції для нього настає момент істини, манери хлопця різко міняються, від боязкості, гаркавості й розгубленості не залишається і сліду. Головне відкриття для Чарлі полягає в тому, що він був маргіналом не лише інтелектуальним, але і соціальним. Що люди, яких він вважав друзями, насправді з нього сміялися. Що батьки по суті його зрадили. Що доктори Штраус (Роб Фельдман) і Немур (Ігор Ніколаєв), наважившись на експеримент, зовсім як той професор Преображенський, не подумали про наслідки. А вони виявилися доволі сумнівними та вельми сумними.
Згідно з режисерським задумом, доктор Штраус (Ігор Ніколаєв) повинен виглядати, як клоун
Спочатку «Квіти для Елджернона» сприйняли як наукову фантастику, але скоро стало зрозуміло, що головне в романі Кіза — етична драма. Саме це підкреслює Федотова, саме це грає Халаїмов. Стрімкий зріст рівня інтелекту, спершу такий радісний для Чарлі, незабаром починає приносити йому лише страждання. Бідолаха нарешті усвідомлює міру своєї самоти: якщо раніше його сторонилися, тому що він був дуже дурний, то тепер уникають, тому що він занадто розумний. До операції Чарлі не здогадувався, як до нього ставиться оточення, й був сповна задоволений життям. А тепер — отримай і розпишися, за що боролися, на те й напоролися.
Професор Немур (Роб Фельдман) інколи схожий не лише на блазня, але і на кавказького злодія
З того, що написано вище, може виникнути помилкове враження, що вистава Федотової відповідає традиціям психологічного театру. А от і ні, дзуськи, суцільну психологію тепер ставлять хіба що у провінції або в тих столичних закладах культури, назви яких ми з милосердя згадувати не будемо. Фішки федотівських «Квітів для Елджернона» не у зверненні до важливих етичних проблем, не в розкритті психологічних глибин, не в інших подібних нісенітницях, які тепер мало кого цікавлять. Зараз у театрах потрібно перш за все створювати видовище, і в Дикому його, за мірою можливостей, створюють.
Федотова, за її власними словами, вирішила розкрити внутрішній світ героя через сприйняття ним світу зовнішнього. Доктори Штраус і Немур з'являються у вигляді кумедних клоунів, а Аліса (Анна Абрамьонок), вискакуючи зі святкового торта, весело косплеїть Мерилін Монро. Прийом цікавий, але не надто переконливий: спробуйте зрозуміти, що так бачить світ саме Чарлі, якого в кількох подібних епізодах взагалі немає на сцені. Глядач може вирішити, що доктори — насправді шарлатани й дурнуваті блазні, і це трактування нічим не гірше за режисерське.
Всі жіночі ролі в спектаклі виконує Анна Абрамьонок
Декілька сцен справляють враження самодостатніх. Ось смішно махає руками ексцентрична стюардеса у виконанні того ж Роба Фельдмана (у кожного актора, окрім Халаїмова, в спектаклі декілька ролей). Ось персонажі копають уявний м'яч у вигляді світлової плями. Ось Халаїмов за підтримки ударних виконує на електрогітарі нехитре, але гучне соло, що має виразити глибину і драматизм переживань героя. «Квіти для Елджернона» — вистава сучасна. Її автори добре розуміють, що навіть у серйозних постановках глядача треба розважати чимось легким і не надто нудним.
Трагіфарс — наше все. Строкате поєднання жанрів вже давно не вважається поганим тоном. Еклектика тепер норма, різнорідність шматків, з яких складено виставу, нікого не бентежить: тут кілька хвилин граємо на гітарці, тут трохи співаємо, тут вмикаємо Станіславського, а ось тут, як годиться, використовуємо відеотрансляцію — привід для неї завжди знайдеться, хоча б у вигляді флешбеку. Директор Дикого Ярослава Кравченко зізнається, що «Квіти для Елджернона» репетирували мало не цілий рік. Цікаво, що саме в постановці вимагало такої кропіткої праці, бо так одразу і не здогадаєшся.
Можна ще довго бурчати, але треба визнати, що в цій виставі є якась чарівливість. Може, тому що для Дикого вона і справді не характерна — Кравченко не без підстав називає її ніжною. Може, через клоунів-докторів, хоча прийом не такий уже вдалий, але запам'ятовується. Може, завдяки Халаїмову — Чарлі Гордона я уявляв саме таким. Чимось ця вистава схожа на свого героя в його первинному і кінцевому станах: простодушна, наївна, добра і не дратує. Для столичної сцени це вже немало.
Фото надані Диким театром