Цей Каннський фестиваль стане для мене рекордним за кількостю переглянутих фільмів. Раніше, якщо квиток не приходив за день, ти розумів, що його вже не буде. А в цьому році запрошення на важливу вечірню прем'єру могло прийти за годину до початку і ти повинен бути готовий, оскільки застати воно тебе може в будь-якому місці, коли переодягнутися в смокінґ не є можливим.
Для тих, хто хоче сфотографуватися на червоній доріжці, правила стали ще більш жорсткими: за будь-якої спроби зняти маску і зробити фото, підбігають security та просять прибрати телефон. Тому, для тих, хто на фестивалі вперше, є лише два способи:
- Одягати смокінґ / сукню і йти на ранковий сеанс (8.30, 11:30, 12:15), там фотографуватися можна вільно, але на тлі обов'язково будуть люди в шортах, оскільки ці сеанси без дрес-коду. Сеанси денні (15:30, 16:30) теж без дрес-коду, але правила працюють вже вечірні, оскільки на цих сеансах присутня команда фільму.
- Познайомитись і домовитися з фотографами, акредитованими на зйомки «доріжки». Цей фотограф подасть знак security і ви зможете спокійно встати перед його об'єктивом, зняти маску і позувати, скільки захочете. Ну, і фото будуть круті.
Із кінопрограми я, на жаль, встигав лише на основний конкурс і «Тиждень критики», пропускаючи ще багато цікавих секцій, але сьогодні продовжу ділитися з вами своїми враженнями про фільми, які визначать тенденції кіноіндустрії на найближчий рік.
«Все пройшло добре» Франсуа Озона. Новий фільм Озона мені здався нудним. Чи я все ж люблю Озона раннього, як «Краплі дощу на розпечених скелях» і «8 жінок», чи це з його приголомшливими фільмами з Шарлоттою Ремплінґ, типу «Басейну», Озон дорослішає і нуднішає. Поки, слава богу, через один фільм («Літо-85» – обожнюю !). Хоч і акторські роботи прекрасні (Софі Марсо в головній ролі абсолютно на своєму місці, а відмінна роль для музи Фассбіндера Ганни Шигулли – взагалі сюрприз для кіноманів) і тема актуальна. Але нудно.
«Джейн очима Шарлотти» Шарлотти Генсбур. Режисерський дебют Шарлотти Генсбур в документальному кіно про свою матір Джейн Біркін треба, в ідеалі, дивитися після прочитання нещодавно виданої книги Біркін «Щоденник мавпочки» (1 частина) і «Postcriptum» (2 частина). Це щоденники Джейн, які вона кинула писати після самогубства дочки, Кейт Беррі. У фільмі Джейн вперше говорить про Кейт після довгого мовчання. В якості додаткового ексклюзиву – подорож по паризькій квартирі Сержа Генсбура. Дуже ніжне кіно, зворушливе.
«Коліно Ахеда» Надава Лапіда. З Лапідом як режисером я познайомився на останніх, перед карантином, «Каннах», де його фільм «Синоніми» справив на мене неймовірне враження. А вже на Одеському кінофестивалі познайомився особисто. Тому новий фільм режисера був в пріоритеті для перегляду. «Коліно Ахеда» – не моє кіно. Занадто політизоване, як мені здалося, занадто явно і незграбно режисер подає свій політичний маніфест. Занадто «прямо» грає головний герой. Добре грає, дуже, але - «в лоб»! А я люблю, щоб тонко.
«The Velvet Underground» Тода Гейнса. Документальний фільм Тода Гейнса присвячений одній з найбільших груп, прабатьком яких був Енді Воргол – «The Velvet Underground». Цікаво і незвично змонтований, як для док. фільму, багато ексклюзивного відео, інтерв'ю. Я дуже люблю цю групу і сольні проєкти деяких учасників, Ніко та Лу Ріда, а також – фанат Воргола, тому мені фільм дуже сподобався. Але для людей, які не знайомі з творчістю цього колективу, перегляд абсолютно марний, як мені здається. Дуже вже специфічний матеріал.
«Справа» Олексія Германа молодшого. Фільм «Справа» знято абсолютно в стилі російської артдрами. Тут згадається і Звягінцев, і Биков, і Сігарєв, і ще кілька режисерів, які знімають в цьому жанрі похмурої камерної соціальної драми. Я, якщо чесно, люблю таке, але якось ці фільми мені сильно вже починають жанрово перетинатися. Іноді вже плутаєш який режисер що з них зняв.
«Де Анна Франк?» Арі Фольмана – відмінна анімація, одним з продюсерів якої став Олександр Роднянський. Сподіваюсь, вона підштовхне інтерес молоді до історії Анни Франк, жахів нацизму і Голокосту. Зараз рідко змусиш молодь читати, але ось таким способом якраз можна.
«Малий крутій» (Petite nature) Семюела Тейса, фільм з секції «Тижня критики», виявився на цю мить для мене одним з кращих фільмів фестивалю! Це справжнісіньке фестивальне кіно в моєму розумінні цього слова, де тема настільки нестандартна і провокаційна, що в наш час навіть небезпечно. Тут повинна бути така віртуозна режисура, щоб історію 10-річного хлопчика, закоханого у свого вчителя, показати тонко, не спростивши, не викликавши відторгнення. І режисер Семюель Тейс прекрасно з цим справляється!
«Ольга» Еліа Граппа – фільм теж із «Тижня критики», в зйомках якого брала участь українська компанія Pronto Film (Сашко Чубко???), тому для мене перегляд був обов'язковий. В цілому, фільм мені сподобався. Є, звичайно, нюанси, що не зайшли, оскільки по відчуттях виглядали трохи «чужорідним тілом» в загальному концепті і вибивалися. Але перегляд рекомендую. Думаю, що в Україні це кіно приймуть дуже добре. І моїм європейським друзям дуже зайшло!
Слідкуйте за подальшими публікаціями, де буде ще більше відмінного кіно!