Все хороше колись завершується і Каннський фестиваль – не виняток. 24 переглянутих фільми позаду, 17го липня озвучать переможців і всі почнуть готуватися до наступного року і шукати, де подивитися фільми, які пропустили на фестивальних переглядах. Я ж хочу познайомити вас з третьою частиною переглянутих мною каннських прем'єр і побажати, щоб в наступному році фестиваль обов'язково відбувся знову.
«Розрив» (La Fracture) режисерки Катрін Корсіні – це ідеальна французька трагікомедія, де революція «жовтих жилетів» є фоном для подій, що відбуваються з героями в один день в одній лікарні. Тонкий і влучний гумор, смілива думка, що по який бік барикад ти б не знаходився, загальнолюдські проблеми у вас із противником дуже схожі. Прекрасні акторські роботи перетворюють фільм Корсіні в «маніфест без маніфесту», тобто не нав'язують тобі щось, а дають можливість чітко подивитися на ситуацію зі сторони. Висновки в цьому випадку можна зробити набагато глибші, ніж прямо «в лоб» щось пропагувати.
«Купе номер 6» – відмінний фінський фільм, який чітко доносить важливу для країни думку: яка б депресія не була навколо, завжди можна знайти щось чисте і справжнє. Незважаючи на високий рівень життя, рівень алкоголізму та самогубств в скандинавських країнах перевищено і тому поява таких картин абсолютно логічна та потрібна. У головній ролі – незрівнянний Юрій Борисов і геніальна Юлія Ауг в крутому, але важливому епізоді.
«Бенедетто» – культовий режисер Пол Верговен показав, яке могло б бути кіно, якби режисери випустили всіх своїх демонів назовні. Верговену 82, йому вже нічого нікому не треба доводити, тому він зняв кіно, яке хотів, засноване, явно, на особистих еротичних фантазіях, де все дозволено. Черниці з зовнішністю порнозірок, з довгими, розпущеним волоссям у вільних тонких пеньюарах, одностатевий секс, дилдо з фігурки Богоматері. Режисер, однозначно, перейшов межу і це розділить табір глядачів на hate та love. Тут змішалися всі прийоми Верговна, які він використовував в минулих фільмах, такі собі «Showgirls» в монастирі. Плюс, посилання на культових «Чорну орхідею» та «Дияволів» Кена Рассела. Загалом, це дуже сміливо, дуже кітчево і дуже круто! Вже другий фільм фестивалю, після «Анетт», який дає надію, що справжнє кіномистецтво живе, хай і абсолютно в різних інтерпретаціях!
«Веди мою машину» ( «Drive my car») – не складаються в мене якось відносини з азіатським кіно (Вонг Карвай – виняток). Так і це красиво зняте японське кіно за мотивами прози Харукі Муракамі не справило на мене враження, хоча там було все що я люблю: про акторів, зйомки кастингу тощо. Але холодно і нудно. Хоча саме цей фільм – головний претендент на перемогу в Каннах.
«Розтискаючи кулаки» – фільм нової улюблениці Олександра Роднянського, Кіри Коваленко, ідеально відповідає вимогам великих і середніх європейських фестивалів. Соціальний підтекст, захований за історією головної героїні, майже документальні прийоми зйомки, дивний, рваний монтаж в фіналі. Найсильніший кастинг. Але, весь фільм мене не полишало відчуття схожості. Схожості на «тісноту» Кантемира Балагова, другого після Звягінцева режисера, в якого Роднянський вкладає душу. Ну, мабуть, подобається така стилістика, такий підхід. Буду чекати другого фільму Кіри, сподіваюся вона зможе видати такий шедевр, як Балаговська «Голобля» («Дылда»).
«Бабин яр» – страшне кіно про болючу українську тему, що складається з настільки ексклюзивної та неоднозначною хроніки, що деякі наші друзі були впевнені, що це – постановка. Я думаю, найбільш цікава дискусія почнеться після прем'єри в Україні, оскільки деякі фрагменти не вкладаються в голові. Ось коли багато людей подивляться, тоді зможемо поговорити.
Я обожнюю фільми Нанні Моретті за його сталість. Це один з небагатьох режисерів, який не шукає нового, а вдосконалюється у вже знайомому. «Три поверхи» впізнаються по почерку режисера з перших кадрів і занурюють тебе в безодню пристрастей сімей сусідів, що живуть в одному будинку, так тонко, що врешті це був єдиний фільм фестивалю, на якому я розплакався.
«Острів Берґмана» виявився настільки «моїм» фільмом (не дарма мені це говорили друзі, які переглянули його за день до мене на прем'єрі), що я просто в ньому розчинився. Ще б пак, історія сценаристів-письменників, які приїжджають шукати натхнення в будинок, де створював свої шедеври Інґмар Берґман! Ну і Тім Рот з Мією Васіковскою прекрасні!
«Петрови в грипі» – найдивніший фільм фестивалю. Незважаючи на всю мою любов до Кирила Серебреннікова, цей фільм мені не сподобався. Як до цього не зайшла книга – оригінал. Відчуття тріпу, навіть не ЛСДшного, а героїнового.
«Північний район» («Bac Nord») – непогано, але відчуття вторинності після геніального, теж французького фільму на цю ж тематику, «Знедолені», не покидало весь перегляд.
«Герой» – новий фільм дворазового володаря «Оскара» Асґара Фархаді мені не сильно сподобався, на жаль. Але моя думка тут не сильно важлива, оскільки Amazon вже купив права на фільм ще до його виходу цього. Явно, з надією на третій «Оскар».
«Алін» Валері Лемерсьє, біографічний фільм про Селін Діон, мені видався надто нефестивальним, лінійним і сирим з точки зору режисури. Шикарна музика. Часто невпопад обриваються в дивних місцях монтажні склейки. Сценарій із серії «що бачу, то співаю», мені здається. Чисто режисерські проколи. Лемерсьє я дуже люблю як співачку, але як до режисера питання залишилися.
«Титан» – це найжахливіше і, одночасно, найкрутіше кіно цього фестивалю! Джулія Дюкорно зняла безумство в чистому вигляді! Гаспар Ное і фон Трієр нервово курять в стороні! Від фільму настільки сильні емоції, що можна або проблюватися, або піднести Джулію на п'єдестал королеви сучасної режисури! Третього не дано, байдужих точно не буде!
«Червона ракета» Шона Бейкера – фільм про чувака, колишню зірку порнофільмів, який повертається в своє маленьке містечко і намагається як виправити старі, так і побудувати нові відносини. Все б добре, якби скоротити хвилин на 40.
«Пам'ять» – найбільш очікуваний фільм фестивалю, з Тільдою Свінтон у головній ролі, виявився такий нудний, що ми пішли, не дочекавшись фіналу. Ну, знаючи режисера, можна було це передбачити, оскільки в позаминулому році на фільмі фестивального улюбленця Вірасетекула спав весь зал.
Дякую всім за увагу, а з фестивальниками скоро зустрінемося на ОМКФ, куди, до речі, привезуть кілька каннських прем'єр.