У широкий український прокат нарешті виходить довгоочікувана спортивна драма про паралімпійську атлетку «Пульс». Фільм уже наробив галасу на світових міжнародних кінофестивалях, а також підкорив українських поціновувачів кіно на «Молодості». Проте ніхто не зможе розповісти про стрічку краще, ніж люди, які її створювали. Саме тому ми зустрілися з режисером Сергієм Чеботаренко та виконавицею головної ролі Наталією Бабенко, щоб поспілкуватися з ними про фільм.
Сергію, «Пульс» — це твій дебют у кіно? Як ти до цього прийшов і чому саме цей матеріал обрав?
Сергій: Насправді я почав займатися відеоконтентом та режисурою 12-13 років тому. До цього я був інженером електрозв’язку (це такі тіпи, які налагоджують інтернет). І ось я вирішив батькові подарувати фотоапарат, бо він любив знімати і в нього була старенька камера. Але тато сказав, що подарована камера дуже велика та важка, що йому достатньо його маленького фотоапарату, і віддав її мені. Я почав фотографувати своїх друзів просто по фану. Потім придбав лампу, щоб фоткати зі світлом. А ще через деякий час вирішив почати знімати різні відео.
Я зовсім не розумів, як це робиться, не навчався цьому в спеціальних ВНЗ, довелося дізнаватися про все самому. Я знімав якісь постановні відео від самого початку та мріяв колись зробити фільм, хоча й не міг собі уявити, що це стане реальністю. Мені здавалося, що кіно створюють якісь космічні люди з інших вимірів. А втім, коли в цьому трохи розібрався, то мені почали платити гроші за мою роботу, я почав знімати рекламу та кліпи, але більше рекламу. Приблизно за 7 років я зрозумів, що вже точно готовий знімати кіно, але не знав, яке саме. Просто було відчуття, що в рекламі я вже досяг якоїсь умовної вершини й уперся в стелю. Так, це приносило непогані гроші, я міг подорожувати з родиною, але мені хотілося більшого в творчості.
І ось якось я летів у літаку з Нью-Йорка, і мені до рук потрапила книжка Чеслі «Саллі» Салленбергера та Джеффрі Заслов («Highest Duty» — Yabl) із поміткою «Based on true story». Я тоді зачитався так, що мене неможливо було відірвати. Пізніше Клінт Іствуд екранізував ці мемуари, але фільм був уже не настільки приголомшливим, як книжка. Саме після того, як я прочитав її, зрозумів, що мені потрібно шукати для стрічки якусь реальну подію з життя справжньої людини. Протягом трьох років я був у пошуках неймовірних історій, запитував у друзів, чи знають вони когось такого. І мені не хотілося, щоб це був відомий випадок. Я шукав щось нішеве й цікаве. Але довго нічого не міг знайти. Я бився головою об стіну. Навіть спробував за шість днів і за шість пляшок віскі (жартує), поки був у Таїланді, написати сценарій, хоча й не знав, як це робиться.
А потім познайомився з продюсером Film.ua Єгором Олесовим, із яким ми врешті й зробили «Пульс». Я йому розповів, що мрію зняти кіно з поміткою «Based on true story». У нас був один із проектів у девелопменті, у якому хотіли головному герою зробити проблеми з ногою. Я почав ґуґлити, якими є люди з протезами ніг і т.д. Поки сьорчив мережу, цілком випадково натрапив на статтю про українську паралімпійську збірну. Я відкрив посилань двадцять про кожного зі спортсменів-паралімпійців, щоб прочитати їхні історії.
І тут я побачив фото Оксани Ботурчук. Її опис — це був майже готовий логлайн до фільму
І тут я побачив фото Оксани Ботурчук. Її опис — це був майже готовий логлайн до фільму: «Молода українська атлетка потрапляє в ДТП, але знаходить у собі сили й перемагає на Паралімпіаді в Пекіні». Я, звісно, гіперболізую, але воно було приблизно так і написано. Я тупо завис на її сторінці, зробив скріншот, щоб не загубити. Потім відшукав більш детальну інформацію про неї, прийшов до Єгора й кажу: «Слухай, я тут знайшов таку історію про дівчину, яка потрапила в аварію та перемогла на Паралімпіаді в Пекіні. Я можу дізнатися точно, що там сталося і яке в неї життя. Чи подобається тобі така концепція?» Він відповів: «Це круто. Поїдь до неї». Я дуже швидко віднайшов її через своїх знайомих, подзвонив і кажу: «Оксано, мене звати Сергій! Я їду до вас!» Вона, мабуть, подумала спочатку, що якийсь маніяк її шукає, але я запевнив, що все ок. Я приїхав на Інтерсіті в Дніпро та провів 4-годинне інтерв’ю. Оксана мені дуже сподобалася, вона була приємна чесна та відверта.
Оксана Ботурчук
Після розмови я сів у потяг і одразу написав синопсис на п’ять сторінок, настільки вона мене надихнула. Я приїхав до Києва, за кілька днів зустрівся з Єгором, показав йому матеріал, і він мені сказав: «Ну, погнали робити! Це дуже круто».
Як відбувалося фінансування фільму?
Половину бюджету виділило Міністерство культури. Ще половина — це спонсорські гроші та інвестиції. Взагалі це дуже круто, що держава фінансує українське кіно. Тут же ще як відбувається постійно — люди спеціально починають писати щось патріотичне задля того, щоб отримати фінансування. Я вважаю, що так не працює. Потрібно писати кіно не під гроші, а знайти собі історію, яку ти полюбиш, і тоді все відбудеться.
Головне перестати писати під гроші.
Проте, якби держава не фінансувала фільми, то ми б не побачили багато крутих українських стрічок, як-от «Додому», яка мені дуже зайшла під час перегляду. Її, до речі, монтував Саша Чорний, який працював із нами й над «Пульсом». Коротко кажучи, я вважаю, що в українського кіно є дуже великий потенціал, і, якщо держава буде допомагати, ми зможемо багато чого досягти. Головне перестати писати під гроші.
Питання до обох. Як відбувався кастинг і як ви з Наташею знайшли одне одного?
Сергій: У нас була кастинг-директорка Яна Бернадська. Коли ми з нею зустрілися, я сказав: «Яно, нам потрібна українська Алісія Вікандер!», а я тоді взагалі не знав українських акторок. Я не дивився ніяких українських серіалів, бачив лише кілька фільмів. Ми дивилися фотографії, запрошували акторок і грали з ними сцени зі сценарію. І одною з перших дівчин, яку запропонувала Бернадська, була Наташа Бабенко. Я подивився кілька її фото в соціальних мережах, де вона знімалася в якихось наших серіалах, показав Яні ще раз фото Алісії Вікандер і запитав: «Бачиш різницю?» Це зараз Наташа вже Алісія Вікандер, а тоді потрібно було працювати над цим (жартує).
Це зараз Наташа вже Алісія Вікандер, а тоді потрібно було працювати над цим
Словом, у нас почався кастинг. Були майже всі. І ось чим мені сподобалася Наташа: вона краще за всіх, на мою думку, змогла зіграти людину з поганим зором. Не було такого, що людина починає зображати стереотипну сліпу, яка торкається до всього руками. Вона була дуже органічна. Після спілкування з Оксаною Ботурчук я всім пояснював, як Оксана бачить, і наводив приклад, що це відбувається через силуети, наче ви дивитеся на світ через склянку. Проте це настільки тонка штука, що можна піти в іншому напрямку і зіграти це погано, а мені потім було б соромно за такий результат. А з Наташею було не соромно, і це найголовніше. Коли ми передивлялися кастинги на відео, то я кажу Яні: «Давай Наташу покличемо ще раз.»
З одного боку, вона круто все зробила, а з іншого — на неї якось світло не так падало чи ще щось, мене бентежило зображення. Це було якось стрьомно (Наташа з Сергієм сміються), кажу як є. Саме тому ми вирішили покликати її вдруге. Не було такого, що ми одразу: «Алло, роль твоя, вітаємо!» Ні, це тягнулося кілька місяців, поки ми її не затвердили. Я впевнений: для неї це був просто сильний стрес. Коли Наташа прийшла вдруге, то ми вже виставили нормальне світло, щоб все було чітко і зрозуміло, а потім відправили її на тестове знімання, щоб побачити, який вигляд вона має, коли бігає. Бо це було не менш важливо, ніж акторська гра. Чесно скажу, Наташа була на той момент не в найкращій фізичній формі, тому я її та ще одну дівчину відправив тоді до тренера, з яким сам займався легкою атлетикою, щоб вона подивилася, як вони бігають, і сказала мені свою думку.
Згодом я побачив, що потенційно, якщо Наташа зможе фізично трансформуватися, як актори в голлівудських фільмах, про які ми всі чули, то вона втілить цей образ. Власне, так вона і пройшла на роль. Звісно, потрібно було ще знайти під неї акторів, щоб вони візуально підходили одне одному. Це все тривало ще кілька місяців. І коли ми підібрали весь «комплект» акторів після багатьох парних проб, то ми вже остаточно затвердили Наташу на роль. Але ось цей талант зіграти людину з поганим зором підкупив мене найбільше від самого початку. Зараз мені здається, що це був головний фактор відбору. Бо прийшло багато талановитих і спортивних акторок, але так зіграти людину з поганим зором, як це зробила Наташа, мало хто може, чесно.
Наташа: Я тоді поїхала на гастролі в Дніпро — місто, де зараз живе Оксана Ботурчук. І отримую від мого агента Анни Дегусар повідомлення, що Яна Бернадська викликає мене на проби повнометражного фільму. Мені надіслали повний сценарій із моїм текстом та датами, коли це буде відбуватися. Я мала зустрітися з подругою, відкрила перед зустріччю сценарій із думкою: «Скільки встигну — стільки встигну». Але я не могла відірватися і прочитала все за раз. Потім одразу полізла ґуґлити, хто така Оксана Ботурчук. Ще мене тоді дуже здивувало, що «Пульс» був одним із небагатьох проєктів, які дали можливість прочитати сценарій повністю ще до проб. Зараз — це вже норма, але тоді зазвичай надсилали максимум якийсь невеликий синопсис та кілька сцен для кастингу. І це так круто, коли в тебе є весь матеріал заздалегідь і ти можеш підготуватися до відбору.
Цей сценарій настільки влучив у мене.
Цей сценарій настільки влучив у мене. Я просто почала проводити паралелі зі своїм життям. Я теж із маленького містечка, у мене теж були свої перешкоди, у мене нікого не було в цій сфері, щоб допомогли, я була в цьому сама. Відкрила фотографії Оксани і зрозуміла, що ми ще й типажно дуже схожі. Наші рідні міста знаходяться через водосховище одне від одного. Це був повністю мій матеріал і роль для мене.
На пробах можна було побачити інших кандидаток через скло. Тобто все відбувається в скляній кімнаті й ти розумієш, що інші претендентки будуть за тобою спостерігати. Я через це почала хвилюватися. Але Сергій створив таку атмосферу під час проб, що цей страх не сподобатися чи зганьбитися став другорядним. У мене було враження, наче ми знайомі з ним уже 1000 років, тому я абсолютно розслабилася. Я перестала думати, як я це роблю. Усе пішло просто по натхненню. І потім мені за день мені телефонує Яна й запитує, чи зможу я ще раз прийти. Я сказала: «Звісно прийду!» Отож у нас минуло ще багато зустрічей, про які Сергій розповів до цього, навіть читки якісь були маленькі. Сергій мені одразу сказав: «Я тобі нічого не обіцяю. Може бути такий варіант, що я оберу тебе, а продюсери захочуть когось іншого, тому будь готова до такого розвитку подій, але ти в будь-якому разі класна!» Та в якийсь момент мені все ж зателефонувала Яна та повідомила, що мене затвердили. Я тоді буквально стрибала від щастя й не могла повірити в це. У мене таке було вперше.
Для підготовки до ролі ти дуже багато тренувалася. Наскільки це було складно для тебе? Чи сильно ти вийшла з зону комфорту?
Це перший випадок в українському кіно, коли акторці дали можливість змінитися для ролі.
Наташа: Це була ініціатива Сергія, за що я йому дуже вдячна. Це перший випадок в українському кіно, коли акторці дали можливість змінитися для ролі. Зазвичай обирають максимально наближену за типажем, а тут головним був талант, навколо якого будувалося вже все інше. Це дуже важливо, бо часто не дивляться на те, який ти актор, а судять лише за принципом «типаж чи не типаж». Тут на це не зважали, а дали шанс зробити роль. І в мене такий ентузіазм був, що я взагалі не думала про те, чи комфортно мені. Я була в захваті, що отримала головну роль, і була готова працювати над цим.
Сергій: Важливо, що це було зроблено не для бекстейджу, як це зазвичай у нашому кіно полюбляють робити: у промо показують тренування акторів, щоб зацікавити глядача. Це була необхідність саме для фільму, це був ультиматум для Наташі. Я їй сказав: «Ти мені повинна пообіцяти привести себе у відповідну фізичну форму!» Це були шість місяців тренувань із кількома тренерами.
Наташа: Я займалася майже кожен день. Також змінився мій раціон. Я почала правильно харчуватися п’ять разів на день.
Сергій: Я її спалив якось із печивом на знімальному майданчику (підколює).
Наташа: Ну коли були знімання, то я під’їдала, бо там вже було можна!
Сергій: Я тобі так скажу, Наташа велика молодець. Бо в нас були зйомки блоками, а між ними перерви по кілька місяців. І в ці паузи Наташі доводилося постійно «сушитися», щоб залишатися в формі та мати в кадрі такий же вигляд, як за два-три місяці до цього. Кіно — це дуже складне рівняння, і якби Наташа не працювала так над собою, то воно б банально не склалося.
А наскільки для Наташі був складним знімальний процес?
«Я порізала собі сухожилля, щоб ми могли дозняти фільм»
Наташа: Була одна складна зміна. Вона мала тривати дванадцять годин, але все затягнулося до шістнадцяти. Щоб ти розумів, увесь цей час у кадрі я мусила бігати. Наприкінці цієї зміни я підходжу до Сергія й кажу, що не можу навіть іти. У мене нереально боліло коліно. Він відповідає: «Нам потрібно ще одну сцену відзняти. Там трохи залишилося». Мені дали якесь знеболювальне, мазь спеціальну… Словом, сцену якось відзняли. Потім у цьому блоці ми мали зняти ще дві зміни, але наступного дня так вийшло, що я відкривала вдома новий ніж, він якось невдало ковзнув по руці, і я розрізала собі сухожилля. Ці дві зміни довелося перенести на наступний блок. Проте потім, з ким би я не спілкувалася, всі мені казали, що ця вимушена перерва була необхідна для мого коліна, бо я потім взагалі б не могла бігати. Я вважаю, що все склалося так, щоб ми нормально дозняли цю стрічку, інакше цього могло просто не відбутися.
Доведеться мені зробити заголовок: «Я порізала собі сухожилля, щоб ми могли дозняти фільм»!
Наташа: О, це буде сенсація в тебе!
Ти в кадрі працювала з Ахтемом Сеїтаблаєвим та Стасом Бокланом. Це майстри українського кіно. Наскільки тобі було з ними зручно?
Наташа: Спочатку я дуже хвилювалася. Особливо до зустрічі з ними. Ти розумієш, що ти ще «зелена», ти — молода кров, і складно вгадати, як люди з досвідом будуть на тебе реагувати. Але я тобі так скажу, всі були дуже делікатні. Ніхто не намагався повчати чи втручатися в процес там, де це не було потрібно. Були якісь поради, але настільки тонкі та дружні, що здавалося, наче я сама до цього додумалася. Якось Стас до мене підійшов на знімальному майданчику і сказав: «Наташо, уяви, що в тебе в житті відбулася така подія…» Я почала йому відповідати, а він мені: «Не кажи. Йди працювати з цим у кадрі». Це допомогло, хоча обставина, яку мені запропонував Стас, навіть не стосувалася нашого сценарію. Це для мене було просто «Ого!»
Сергій: Зі Стасом у мене була цікава ситуація. Єгор Олесов запропонував Стаса Боклана, я не знав, як він виглядає, та коли побачив його і зрівняв з фото тренера Сорочана, то був дуже здивований схожістю. Я одразу розумів, що він має бути нашим тренером у фільмі. Проте ми покликали кількох акторів на проби, а Стас, коли йому зателефонували, дружелюбно запропонував: «Давайте зустрінемось в театрі?» Ми всією творчою командою прийшли до нього в театр, він тримав у руках сценарій і казав: «Ну мені подобається!» Так він і потрапив у наш фільм. Мене попереджали, що Стас може бути жорстким, може почати «мочити» режисера, але мене це обійшло. Він був суперадекватний та добрий, жодного разу не влаштував істерику, а показав себе винятково як професіонал. А ще він один із небагатьох акторів, на яких цікаво дивитися, коли вони нічого не роблять. У нас є в сцені кадр, де він мовчить, і за цим можна спостерігати вічно.
Наскільки ви задоволені результатом?
Наташа: Є нюанси, якісь сценарні недоліки, але я вважаю, що це якісне та чесне кіно. Ми, як актори, Сергій, як режисер, зробили все можливе на той час. Звичайно, минув час, і я розумію, що деякі сцени я б зараз трішки інакше зробила, бо з’явилося більше досвіду. Та й взагалі ти завжди прагнеш до чогось кращого. Але я вважаю, що фільм вартий уваги, і сподіваюся на успішний прокат та любов глядача до стрічки.
Я вважаю, якщо режисер у захваті від свого фільму, то це якась дикість, і йому потрібно дати по голові.
Сергій: Я вважаю, якщо режисер у захваті від свого фільму, то це якась дикість, і йому потрібно дати по голові. Але нам пощастило, що ми потрапили на американський фестиваль у Монтані, де «Пульс» отримав премію за «Кращий фільм» та «Кращу режисуру». І я реально тобі скажу, що на тому фестивалі «Пульс» був найкращим серед інших стрічок. У мене було нереальне відчуття гордості. Американські глядачі, які не знають нічого про Україну, підходили до мене, і для них була зрозуміла наша історія, мотивація головної героїні, вони впізнавали себе. Я цим просто пишаюсь. Також я задоволений тим, що в «Пульсі» звучать тільки українські треки, знято все було винятково в Україні. Наш фільм розповідає людям у світі, що таке Україна та хто такі українці. Це я зрозумів на фестивалі. Так, зараз я б робив усе інакше, але ця стрічка вже є такою, якою є, і її потрібно любити та поважати. Я вірю, що це круте глядацьке кіно для широкої аудиторії.
