Після 12-річної перерви Роман Балаян нарешті зняв новий фільм. Мелодрама з трохи пафосною назвою «Ми є. Ми поруч» розповідає про випадкову зустріч чоловіка та жінки, кожен із яких переживає тяжку втрату. Найбільш камерна й медитативна картина в творчості режисера вийшла в прокат на початку липня.
Роль хірурга, в якого на операційному столі помер хлопчик-хресник, зіграв Ахтем Сеїтаблаєв. Дівчину-сироту, яка втекла з психіатричної лікарні, — Катерина Молчанова. Роман Балаян розповів Yabl, що зняв не фільм, а кіно; пояснив, що війна — не його тема; зізнався, що назва картини йому не подобається; і зазначив, що єдине інтелектуальне обличчя, яке підходить до його майбутньої стрічки, це лице Святослава Вакарчука.
Нічого складного не було, мене лише вбивала кількість величезних машин, які з нами їздили. Колись ми обходилися трьома й без проблем розташовувалися на будь-якій вулиці. Тепер їх доводиться ставити за 500 метрів від знімального майданчика й весь час ходити туди-сюди. А на головних вулицях взагалі не можна знімати.
Я вперше працював із цифрою, і це було здорово. Взагалі-то мені не подобається в цифрі те, що вона не дисциплінує режисера. Коли ми знімали на плівку, Kodak давав усього чотири дублі, і треба було як слід готуватися, а тепер роби скільки хочеш, може, щось вийде. Мені це неприємно, хоча я так все одно не роблю.
26 знімальних днів. Я прагнув догодити продюсерці, тому що ми наполягли на спеціальній, дуже коштовній чорно-білій камері. Ледве її вмовили, тому я пообіцяв, що вкладуся в чотири тижні.
Я зняв кіно. Погане чи хороше, але я зняв кіно, а не фільм.
Так. Одразу й дуже давно. Пітчингісти були проти ч/б, мовляв, погано для прокату, але я сказав, що це моя мрія і якщо вас не влаштовує, я знімати не буду. Затвердили, і тут оператор мені говорить: Романе Гургеновичу, а ви знаєте, що в Німеччині є три камери взагалі чорно-білі, вони одразу в ч/б знімають, а не з кольору переводять, і дають зовсім інше зображення. Молодець оператор, я ним дуже задоволений. І художником задоволений, і акторами.
Я зняв кіно. Погане чи хороше, але я зняв кіно, а не фільм.
Фільм — це впізнане, а кіно — пізнаване. Від мене вимагали якихось подробиць: куди пішов герой, навіщо він це зробив, але я знімав новелу, а не повість. Мені важливо було тримати настрій. У мене були дві стрічки, які я вважаю кіно: «Поцілунок» за Чеховим і «Перше кохання» за Тургенєвим, тепер є третя. Я її робив для себе, глядач мене не цікавив, а вийшло чи ні, судити не мені. Ці три стрічки — пошук співрозмовника, жага до діалогу на своїй ноті, а не на загальній.
Десять? Так багато? Вони що, з глузду з’їхали – у таку спеку в кіно пертися? До речі, найкращий час для релізу — середина березня або жовтня, це на Заході давно підрахували. А липень — мертвий сезон. На прем’єрному показі було десь 160 глядачів, і це теж нормально. Прокат мене дійсно не цікавив. Я надіслав фільм усім, кому хотів, і вони подивилися. Хоча мені було б приємно, якби картина сподобалася й тим, чия думка мені не дуже важлива.
Звичайно. Я відправив фільм Андрію Плахову, він добре відгукнувся. Послав Серьожі Соловйову, людині, якій я абсолютно довіряю, Тані Друбич, Андрюші Смирнову, Льоні Павлючику. З українських критиків дивилися Сергій Тримбач, Андрій Алфьоров, Володя Войтенко. Особливого захвату я від них не чув. Я їм говорив: не соромтеся, якщо вам не подобається, моє ставлення до вас не зміниться. Вони: та з чого ви взяли, що не подобається! Я: бо це відчувається.
Я вважаю, що про війну знімати рано.
Я вважаю, що про війну знімати рано. У фільмі я її показав: якщо пам’ятаєте, герой спотикається об милицю дівчини в камуфляжі. І взагалі, коли говорять, що у нас війна, я відповідаю: а чому тоді не вводять воєнний стан? У Києві війна абсолютно не відчувається. Ми тут собі гуляємо й забуваємо, що там гинуть хлопці.
1995 року мені подзвонив із Мюнхена Павло Лебешев — пам’ятаєте, був такий оператор. Каже: Ромо, тут один продюсер пропонує тобі зняти фільм про сто днів Муса-Дага (це війна вірмен із турками). Я говорю: Пашо, війна не моя тема. А Лебешев на це: Рома, хай тобі грець, він сказав, тобі 70 тисяч, а мені 30!
Ну не моя тема, що тут зробиш. Я людина перемир’я. Якби ми з Рустамом Ібрагімбековим вирішували вірмено-азербайджанське питання, воно б уже давно було вирішене, і зовсім не так, як зараз.
Я вже подав заявку. Річ у тім, що фільм, який ви бачили, спочатку був про ангела-охоронця. Вісім років тому я подавав його в Москві, але мені сказали, що про таке вже зняв Бессон («Ангел-А»), і я переробив янгола на божевільну. А тепер хочу все-таки зняти про ангела. Це зовсім інша історія, більш глядацька. Біда в тому, що Вакарчук знову може бути зайнятий, а я нікого іншого в цій ролі не бачу. Я його ще до «Райських птахів» запрошував, але того місяця, коли я знімав, у нього, бачте, гастролі. У жовтні він тепер начебто готовий, іншим часом у нього не виходить. Мені потрібне обличчя інтелектуала, але іншого я поки що не знаходжу.
Я намагався, але все одно не добився. Мені взагалі не подобається в українському кіно звучання мови — зазвичай виходить пафосно, занадто літературно. Мені казали, що у мовленні героїв відчувається якийсь акцент — а що поробиш, коли в головних ролях кримський татарин і одеситка? Якщо ви помітили, вони говорять майже не розмикаючи губ. Це я їх змусив, щоб якомога менше грали. Не люблю, коли грають.
Коли він на балконі випив вина й вислухав історію Маріанни, він їй не повірив, але ставлення до неї вже змінилося. Подобається Ахтему роль чи ні, але я йому подарував нове амплуа: надів на нього окуляри, придумав грим — загалом, зробив його інтелектуалом. Згадую, в тому ж «Поцілунку» я придумав Янковському окуляри, щоби він не був таким красивим. Янковський ледь не божеволів – там були лінзи мінус шість!
Так, Олексій був розлючений, тому що Маріанна йому набрехала, він навіть подумав, що її хтось підіслав. Він же не бачить те, що бачить глядач. Це ми її бачимо, і вона нам подобається.
Так, за рік до знімань я подивився фільм про Фанні Каплан, де Молчанова зіграла головну роль, і мені вона дуже сподобалася. У неї особливе обличчя — якесь нетутешнє, але й не тамтешнє, чортзна-яке. Вона надзвичайно органічна.
Спочатку я думав про норвезьку скульптуру, де птиця піднімає за комір людину, що впала, але за неї треба було платити, і тоді знайшлася картина Сімберга. До речі, у мене обидва герої — поранені ангели. Вони послані один одному. Між іншим, для здачі я зробив версію, де вони у фіналі вінчаються, але для прокату вибрав відкритий фінал, без слів про вінчання. Так набагато правильніше — хай глядач сам додумує.
Не кожен, хто сидить у божевільні, божевільний. У Параджанова була легальна шизофренія, але це не означало, що його потрібно було тримати в психлікарні. У мене був товариш, якого я звільнив з нашої Павловської, — він був зовсім не хворим, просто злегка не в собі, а там його, годуючи психотропними, довели до жахливого стану.
Звичайно, у Маріанни шок — вона вважає, що з її вини загинули батьки. Мої друзі психологи і психіатри якраз дуже хвалять картину зі свого професійного погляду. Олексій Маріанну не викрадає — він її звільняє. Її рятує любов. Це набагато краще зцілення, ніж якийсь психіатричний метод.
Мені в назві дуже не подобається «ми є». Я пропонував «Ми тут. Ми поруч», російською сценарій називався «Мы здесь. Мы рядом», але мені заявили, що українською «тут» не можна. Як це не можна? — я потім у словнику Грінченка подивився: можна! «Ми є» звучить занадто багатозначно й глибокодумно. Але вони наполягли на своєму, і вже нічого не поробиш.
Ми — це ті, хто потребують нашої любові, нашого співчуття. Їх дуже багато. Коли у мене запитують, про що фільм, я відповідаю однією фразою: якщо в тебе горе, не будь байдужим до чужого горя. Особисто я ніколи не пройду повз людину, яка лежить, навіть якщо це якийсь п’яничка. Підійду, перевірю пульс, спробую якось допомогти. Дуже часто так роблю. Не тому що я хороший — просто теж, напевно, псих.