Раян Мерфі та Бред Фелчак усе ніяк не можуть відпустити свою найпопулярнішу серіальну франшизу «Американська історія жахів», а тому продовжують нещадно доїти її до останнього. Цього разу шоуранери вирішили трохи змінити формат серіалу, перетворивши «Американську історію жахів» на «Американські історії жахів». Це такий собі спін-оф основного серіалу, де сюжет не розтягнутий на один сезон, а зроблений у форматі антології. Тобто епізоди «Історій» не мають бути пов’язані між собою. Що з цього вийшло? Пішли дивитися.
Наразі з’явилися дві серії, але вони якраз пов’язані одним сюжетом. Автори повертають нас до славетного будинку-вбивці, з якого, власне, колись і почалася «Історія жахів». Пара гомосексуальних чоловіків разом зі своєю донькою переїздить до будинку з привидами. Їм хочеться зробити тут туристичний центр, що славиться жорстоким минулим. Дівчина скептично до цього ставиться, адже їй моторошно від подій, які відбувалися всередині помешкання. Майже одразу в будинку з’являються привиди та починають відбуватися вбивства гостей, які теж стають привидами за деякий час. Водночас автори намагаються порушити проблеми ЛГБТ, шкільного булінгу, прийняття себе та ще багато чого з сучасного порядку денного.
Взагалі «Американську історію жахів» потрібно було припинити ще кілька сезонів тому. І якщо в «1984» авторам вдалося дати франшизі ковток свіжого повітря, то спін-оф «Історії» — це точно крок назад, а, можливо, навіть не один. Усе це більше нагадує пародію та карикатуру на серіал, ніж повноцінний твір, як-от усі сезони «Американської історії жахів» (навіть найгірші).
Я не дуже часто критикую кіно чи серіали за подібне, але тут дико дратує тема з батьківською гей-парою. Вони — не повноцінні герої, а саме карикатури. Автори не вкладають сюди нічого, окрім дешевого кітчу та стереотипних образів. Взагалі після «Голлівуду» та «Політика» Раяна Мерфі до цього можна було звикнути, але тут якось занадто ліниво все зроблено. Ніяких тонкощів, що були в «Американській історії вбивств» (сезон про Версаче), ні цікавих героїв, які б розкривали нам щось. Ні, натомість ми маємо двох карикатурних та пласких геїв, що весь час говорять про те, як вони відривалися в молодості та яке порно може дивитися їхня донька.
Проте в цих двох серіях ліниві всі теми, які серіал намагається підхопити за півтори години. Автори дуже женуть зі своєю історією, а тому все відбувається занадто швидко. Ми не встигаємо звикнути й відчути емпатію до когось чи навіть полюбити, а нас уже змушують почати переживати за того чи іншого героя. В одній сцені донька страждає через свою сутність, а вже в іншій вона вбиває своїх кривдниць зі школи? Чи має це якісь наслідки? Абсолютно ні. Усі події всередині історії намагаються нас шокувати, але вони ні до чого не призводять, на відміну від подій першого сезону «Історії жахів». А коли серіал епатує, не даючи нічого іншого, то це не має ніякої цінності.
Іншими словами, спін-оф пустий і необов’язковий. Я збрешу, якщо скажу, що дивитися його нецікаво. Ні, автори вміють тримати увагу та зацікавленість глядача. Цього у Раяна Мерфі не забрати, він навіть найбезглуздіші проєкти, як-от «Сестра Ретчед», робить так, що під час перегляду ти отримуєш певний відсоток задоволення. Просто після нього ти ні з чим не залишаєшся. У тебе немає ніяких емоцій: ні позитивних, ні навіть негативних.
Є окремі сцени, є харизматичний Меттью Бомер та гарна операторська робота, але це точно не причина витрачати свій час на «Історії жахів». Краще передивитися один із перших п’яти сезонів, коли все було жорстким та безкомпромісним.