У прокаті стартує нова стрічка легендарного режисера М. Найта Ш’ямалана «Час» або «Старий» (залежить від адаптації на тому чи іншому сайті). Ми ще фільм не бачили, а тому й рецензію на нього ви отримаєте пізніше. Натомість ми хочемо згадати творчий шлях М. Найта, зрозуміти, у який момент у нього все пішло не так, і пояснити, чому слово «легендарний» — це не завжди щось хороше. Ми не будемо тут займатися вікіпедійною роботою та переказувати вам фільмографію Ш’ямалана, а поглянемо винятково на його картини. У тексті також можуть бути спойлери до старих стрічок режисера, тож будьте обережні.
Ми пропустимо той етап, коли Ш’ямалан написав сценарій до першого «Стюарт Літтла», також оминемо його короткометражні роботи, а перейдемо одразу до «вершків», які зробили М. Найта молодою зіркою серед режисерів Голлівуду. 1999 року виходить дебютна повнометражна стрічка «Шосте відчуття» з Брюсом Віллісом і Гейлі Джоел Осментом у головних ролях.
Найт Ш’ямалан — це наступний Стівен Спілберг
Тоді фільм спричинив справжній фурор у кіноіндустрії: усі видання та критики говорили про геніальність і талант М. Найта Ш’ямалана, а саме кіно з бюджетом $40 млн зібрало в прокаті майже $700 млн, що для дебютанта — небачений успіх. Воно справді було феноменальним на той момент, а фінальний твіст перевертав сприйняття історії з ніг на голову. Розповідь про хлопчика, який дружив із привидом і не знав про це, емоційно розривала на шмаття. Хоча, знаючи фінал зараз, скажу об’єктивно, що фільм уже не так цікаво передивлятися вдруге чи втретє, як, скажімо, «Бійцівський клуб» Девіда Фінчера чи «Острів проклятих» Мартіна Скорсезе. Бо якщо в цих двох стрічках велику частку вау-ефекту дають саме художні прийоми, а фінальні твісти — це лише приємний бонус, то у М. Найта Ш’ямалана цей твіст і є художнім прийомом. А втім, успіх був приголомшливий. Найкращі видання ставили фотографію режисера на обкладинки з підписом, який говорив про те, що М. Найт Ш’ямалан — це наступний Стівен Спілберг. За таких умов, хочеш ти чи ні, а генієм себе відчуєш, що, власне, й відбулося з М. Найтом. Схоже, він вирішив, що його сюжетний твіст і є унікальною фішкою, а тому почав вибудовувати всі свої наступні фільми навколо цього.
Спочатку це дуже непогано працювало як на глядачів, так і на критиків. Доволі тепло був прийнятий напівсупергеройський трилер «Невразливий» — знову з Брюсом Віллісом у головній ролі. Фільм — своєрідна деконструкція кінокоміксного жанру. Не така шедевральна, як «Вартові» чи умовні «The Boys», але для 2000-х років це було ковтком свіжого повітря. І хоч таких касових зборів, як у «Шостого відчуття», вже не було, проте $300 млн з бюджетом $75 млн, а також армію фанатів, що довгі роки мріяла про продовження, картина все ж отримала. Переглядаючи «Невразливого» сьогодні, розумієш, що в сюжеті переважно нічого не відбувається, та й режисура не сильно вражає. Так, кіно побудоване на бажанні глядача дізнатися, що відбудеться з головним героєм, коли він усвідомить свою надздібність. Та чи є у фільмі, окрім цього, щось іще? Зараз я вже розумію, що ні.
2002 року на екрани виходить фільм «Знаки» з Мелом Гібсоном та Хоакіном Феніксом. Кредит довіри від глядачів та критиків до М. Найта був ще доволі високим, а тому стрічку теж оцінили позитивно та побачили в ній щось нове та надзвичайне. «Знаки» розповідають про вторгнення загадкових прибульців на нашу планету. Тут Ш’ямалану найліпше вдалося підтримувати атмосферу та нагнітати саспенс протягом півтори години. Дійсно, ще до моменту демонстрації створінь, наш мозок намалював у голові найстрашніші картинки, ми встигли згризти всі нігті та трошки посивіти. Але Ш’ямалан злив увесь потенціал фільму саме твістом, у якому ми дізнаємось, що прибульці вразливі до звичайної води. Після цього стає складно сприймати конкретне кіно без усмішки. Однак високі рейтинги та непогані збори запевнили М. Найта, що він усе правильно робить та знімає.
Далі був «Таємничий ліс» (2004), який став екватором у фільмографії Ш’ямалана між успішними стрічками та провальними. Цілковитою невдачею його точно не назвеш, але глядач вже потроху почав крутити пальцем біля скроні. З одного боку, маємо цікаву концепцію секти, яка живе серед лісу десь у глибині Америки і обманом змушує жителів селища думати, що навколо 19 сторіччя. Проте історія подається з такою часткою ненавмисного абсурду, що повірити в неї чи співпереживати їй майже неможливо. Після «Таємничого лісу» вже остаточно зрозуміло, наскільки М. Найт Ш’ямалан закоханий у свою примарну геніальність і як він мастурбує на власні твісти. Йому не важливо, як глядач сприйматиме кіно та історію, він думає лише про ВАУ-ефект у фіналі. Та як би там не було, зірковий акторський склад (Хоакін Фенікс, Едріан Броуді та Брайс Даллас Говард), а також ім’я режисера дозволили фільму більш-менш окупитися в прокаті.
Наступні п’ять фільмів можна об’єднати за принципом «Чим далі — тим гірше». «Дівчину з води» краще одразу забути. Там всі зрозуміли, що М. Найт Ш’ямалан остаточно втратив зв’язок із реальністю та відчув себе месією серед режисерів, що обернулося для нього крахом та номінацією на «Золоту малину» за режисуру. Я зараз навіть не згадаю, про що саме це кіно. На думку спадають лише ті ідіотські сцени, які кіномани вже давно перетворили на меми. А ось «Явище» 2008 року забути точно неможливо. Той самий випадок, коли все настільки погано, що починаєш отримувати задоволення під час перегляду, ніби від комедії. Історія така: рослини сильно образилися на людей за погане ставлення до екології та почали виділяти якийсь отруйний газ, від якого люди вчиняють самогубства. Під час перегляду непросто зрозуміти, що веселить тебе більше — безглуздий сценарій чи абсолютно мертва акторська гра Марка Волберга, який колись теж став мемом через роль у «Явищі». Я просто раджу подивитися це кіно в оригіналі й послухати, як Волберг відіграє кожну свою фразу. Впевнений, його гра потрапить у ТОП найкумедніших речей у вашому житті.
Після цього Ш’ямалан паплюжить (іншого слова тут не підбереш) один із найкращих мультсеріалів в історії — «Аватар: Останній захисник». Він береться за екранізацію анімаційного кіно й робить із неї максимально жахливий фільм із поганими акторами, неоднорідним сюжетом, дешевими спецефектами та неможливими батальними сценами. Складно знайти хоч одного фаната серіалу, якому б сподобалося це знущання над першоджерелом. Відшукати хоч щось хороше тут зовсім нереально, окрім п’яти премій «Золота малина».
Не набагато кращим був і наступний блокбастер М. Найта Ш’ямалана «Після нашої ери». Цей «епос» написав Вілл Сміт, який разом із сином Джейденом зіграв головну роль. За рівнем виконання вийшло те саме, що й з «Останнім володарем стихій», але тут не зіпсували культовий твір, за що вже варто подякувати.
За два роки М. Найта підхоплює хвиля моди на фільми жахів, зняті на аматорську камеру від першої особи. Так з’являється його комедійний горор «Візит» із маленьким бюджетом, але великим потенціалом. І що-що, а «Візит» — це дійсно вдалий кейс. По-перше, з кошторисом $5 млн ризиків узагалі не було, а тому збори ($100 млн!) — це великий куш. По-друге, «Візит» — один із небагатьох випадків, коли твіст у фіналі реально працює і шокує. Фільм настільки грає з твоїми нервами, що наприкінці ти не знаєш, боятися тобі чи сміятися. Окрім того, виникає враження, наче у «Візиті» режисер іронізує й над собою, гіперболізуючи свій фірмовий стиль. Тож, якщо ви не бачили це кіно, то дуже раджу виправитися.
2016 року мережу охоплюють фотографії з трилера «Спліт», де Джеймс Макевой має зіграти маніяка з 24 особистостями. І хоч від М. Найта шедевру вже ніхто не очікував, та пропустити такий перформанс Джеймса було неможливо. І дійсно, непоганий напружений трилер Ш’ямалан все-таки зняв. Претензій до фільму чимало, але Макевой та сама історія все компенсували. Навіть більше, Ш’ямалан вирішив пов’язати «Спліт» із «Невразливим» одним кіновсесвітом, а це означало, що ми отримаємо продовження, де герой Брюса Вілліса зіштовхнеться з антигероєм Джеймса Макевоя. А $10 млн кошторису принесли прибутку в прокаті на $300 млн. Саме тому за три роки ми побачили «Скло» — продовження «Спліту» та «Невразливого». Більш безглуздого завершення трилогії навмисно не придумаєш. Після двох успішних кейсів «Візита» та «Спліта» режисер знову втратив об’єктивне бачення власної творчості й пішов зовсім не туди. Під час перегляду «Скла» є тільки одне бажання — фейспалмити кожні п’ять хвилин від тієї нісенітниці, яку Ш’ямалан намагається видати за геніальне бачення жанру супергеройського кіно. Він що є сили хоче продемонструвати свою творчу неординарність, але це погано закінчується. І хоч ажіотаж дозволяє стрічці заробити в прокаті, краще від цього не стає.
Складно сказати, чого очікувати від «Старого». Стабільності? Навряд. Та сходити на цей фільм цікаво. М. Найт Ш’ямалан став справжнім явищем у світі голлівудського кіно. Його поважаєш, над ним смієшся, дивуєшся його таланту в одних роботах і бездарності в інших. Попри всі «але», цього чувака неможливо не любити. Похід на кожну нову його стрічку можна порівняти з грою в казино чи лотерею, а це радше весело, аніж погано.