29 липня в кінотеатрах України розпочинаються покази нового горору «Демонік». Зважаючи на опис, це кіно точно зацікавить певну частину аудиторії, що полюбляє отакі от навколоматричні сюжети. Кінематографістам уже давно нецікаво просто блукати містами, пірнати під воду, літати в космос та подорожувати лісами — вони все частіше заглиблюються в свідомість людей, у суто нематеріальне та найбільш страхітливе. Не сказати, що таких стрічок дуже багато, тому на кожного більш-менш пристойного представника умовного «брейнмуві» цікаво принаймні звернути увагу. Чи вийшов «Демонік» таким? Складно сказати — і ні, і так. Чи варто його дивитися взагалі? Теж непросте питання, думки можуть бути різними. Yabl розбирається, що в фільмі працює, а в чому його невдачі.
Анджела з незрозумілих причин 20 років тому спалила спеціалізований заклад для людей похилого віку разом із його мешканцями. Ну тобто зрозуміло, що в жінки поїхав дах, але що саме й чому викликало таку диявольську жорстокість невідомо. У Анджели є донька Карлі, яка одного сонячного дня дізнається про перебування матері в якійсь секретній лабораторії, де та лежить у комі. «Це дуже дивно» — подумала вона й урешті-решт опинилася поруч. Загадкові куратори цієї установи розробили пристрій, завдяки якому можна потрапити у свідомість іншої людини. Донька хоче отримати відповідь на питання, чому мати вчинила той страшний злочин, та й загалом це все тягарем лягло на її подальше життя, тому вибору щодо участі чи неучасті в цьому експерименті в неї не було. До голови Карлі приєднують шапку з дротами, і ось — вона в віртуальному світі, що існує в голові її напівживої матері.
Перед нами хоч і не зовсім типова історія, але її розвиток цілком відповідає кіношаблонам і подеколи засмучує передбачуваністю. Та знаєте, сюжет і задум дійсно затягують. Одна людина опиняється у свідомості іншої, а там (і це не спойлер), окрім володарки цього ілюзорного світу, живе старовинне зло: ніби якась варіація демона, що оселяється в тілі людини та заволодіває її розумом. З цією нечистю борються оті куратори, неоекзорцисти за своєю сутністю. І це теж не спойлер, а опис у кожному синопсисі, і, на мій погляд, даремний, бо поглиблені анотації та деталізовані трейлери шкодять сприйняттю та вбивають частину інтриги.
Будь-яке кіно можна розкласти на складові, кожну проаналізувати окремо, потім зібрати все докупи, і воно або працює як єдиний механізм, або барахлить, або розвалюється на шматки. «Демонік» барахлить. Сюжет — наче із запозиченнями та передбачуваним розвитком подій, але таке поєднання давнього екзорцизму з надсучасними технологіями, існування релігійного демона в смартфоновій реальності, який цілком предметно може в неї заповзти — от щось у цьому є, навіть відчувається новизна ідеї. Але як підсвідоме в «Демоніку» просочується в реальність, як реальність цілковито перебуває в підсвідомому, так і сюжетні дірки поглинають історію. От дивишся, співставляєш події, погоджуєшся з вчинками, а потім бах! — і не розумієш, як та чому це відбулося. І так протягом значної частини стрічки. Виправдати це можна хіба що особистою неуважністю та «недалекістю», проте згадуєш ім’я сценариста й режисера — і все стає на місця.
Нілл Блумкамп — канадієць, який зрежисував цей фільм за власним сценарієм. Відомий передусім за фантастичним блокбастером «Дев’ятий округ», де, незважаючи на дійсно захопливий концепт та значну популярність картини, логіка та наукове обґрунтування подій були на рівні початкових класів. З «Демоніком» ситуація не настільки критична, але досить проблемна. Головна героїня, яку зіграла не надто відома акторка Карлі Поуп, стандартна та малоцікава. Таких персонажів бачиш у сотні інших фільмів, і їхній образ зникає з пам’яті наступного дня.
Це з огляду на те, що вона мала ухвалювати складні рішення, занурюватися в небезпечний нереальний світ, зустрічати там щось дуже страшне, а потім чи то заганяти цього джина назад, чи з собою щось робити. Словом, є де розвернутися, та режисер не дав це втілити. Інші дійові особи, включно з матір’ю, її подругою, ексбойфрендом та сучасними екзорцистами, фактично виступають декораціями, сірими та без розвитку.
Демон теж не вразив, не злякав і не викликав якогось сильного відторгнення, і тут знову питання — чи до Блумкампа, чи до гримерів, чи до авторів комп’ютерної графіки.
Якщо говорити про переваги, то це візуальна частина. Творці, здалося, не захоплювалися фільмуванням на «зеленці», а знімали в декораціях, і лише потім обробляли матеріал за допомогою VFX. Хоча можу й помилятися. Сам світ свідомості Анджели також мав цікаву візуалізацію: з небанальними постановними прийомами, милими для ока колірними рішеннями та — в окремих моментах — навіть схожістю зображення на якусь напіванімацію. Шкода, що цього ілюзорного світу в стрічці було мало.
Не радив би йти на це кіно тим, хто сподівається на страхітливі жахи. «Демонік», попри свою демонічну сутність, не «чистий» горор. Це такий собі неогорор, де на перший план виходить моторошна, малоперспективна, містична атмосфера та невидиме зло, яке всупереч усім намаганням персонажів фільму з’являється на екрані досить рідко. Відповідно тут більший акцент не на прямому протистоянні цьому злу, а на пошуках, на самозануренні, на флешбеках, спогадах та душевних намаганнях. І таке спрямування стрічки загалом працює, от тільки після перегляду реклами очікуєш таки горор... Водночас ряд епізодів, що відбуваються на межі реальності та сюрреалізму, відчутно чіпляють, тримають та захоплюють.
Якщо резюмувати, то «Демонік» мав досить високий потенціал стати помітним містичним горором, та відчутно недороблений сюжет, нерозкриті персонажі, загальна передбачуваність подій та мала кількість жахів працюють не на користь фільму. Проте сама ідея, візуальні рішення, деякі досить непогані епізоди та вихід за рамки жанру роблять мій вердикт стосовно цієї стрічки не таким і однозначним.