Після фільму «Кіборги» український актор В’ячеслав Довженко став одним із найзатребуваніших на кіноринку. Фільми, проєкти, серіали — де б він не знімався, актор завжди працює на максимум: високоякісно та майстерно. Його серіальний герой Сергій Бондар («Дільничний з ДВРЗ») став народним улюбленцем. Для артиста головний «секрет успіху» — це наполеглива творча праця. Для Yabl В’ячеслав Довженко розказав, чому з Бондарем треба «попрощатися», яких персонажів він ніколи не буде грати та для чого потрібен «Театр 360 градусів».
Поки що невідомо. Подібні довготривалі франшизи — це класна комерційна історія, але для творчої людини — це певне стояння на місці. Я вважаю, що все, навіть щось хороше, має закінчуватися.
Це не втома, а певний застій. У мене абсолютно немає претензій до виробників серіалу, бо всі ми вклали дуже багато зусиль. Але це певний етап, після якого треба рухатися далі.
Це рівноцінні складові. Чим вища в тебе популярність, тим вищий твій гонорар. Популярність приходить із телепростору, а кіно — це більше усвідомлення себе як спеціаліста в галузі. У кіно ти кропітко працюєш над роллю, а потім глядач може подивитися та оцінити, як ти це зробив. Серіал — це виробництво, обмежене в часі, тому все робиться швидко: у хорошому сенсі слова його можна порівняти з фастфудом.
Телеіндустрія — фастфуд...
Так, але ж я не стверджую, що це щось погане. Така їжа має певні обмеження: за часом приготування, за собівартістю компонентів. От і телеіндустрія — фастфуд, який має бути якісним і смачним для глядача, але він не стане настільки філігранним, як ресторанна їжа. Умовно кажучи, «фастфуд» — серіал — приносить популярність швидше, ніж кіновиробництво.
Я цим взагалі ніколи не займався й не збираюся цього робити. Напевно, неправильно себе оцінювати.
Агент і продюсер дивляться передусім на кількість зіграних ролей: чим більше головних ролей з хорошими відгуками, тим вищі твої ціновартість і популярність. Агент — це фактично продюсер артиста. Я не маю про це думати, мені потрібно зосереджуватися на якісному виконанні своєї роботи. Фінанси — це не моя історія. Навіть у побуті я досить розсіяна людина: можу і гаманець забути. Не хочу займатися тим, чого не вмію.
По-перше, не всі. По-друге, приємно, що ти затребуваний, але до цього я пройшов досить довгий шлях. І якщо молодий актор запитує, як мені це вдалося, я розказую улюблену історію. Коли я вчився на третьому курсі, то готував реферат з історії зарубіжного театру на тему «Англійський театр». Наприкінці XVIII — в першій третині XIX сторіччя жив дуже відомий і потужний артист Едмунд Кін, якого запитали: як досягти такого успіху? І актор, що свого часу пережив дуже скрутні часи, сказав: «А ви можете голодувати?» Все. Це й моя відповідь молодим акторам. Чи тішусь я увагою? Так, це певний плід моєї праці.
Ні, нечасто. Але якщо хтось потребує моєї поради, то я з задоволенням дам, як і мені свого часу допомагав слушними порадами Стас Боклан — потужний і досвідчений актор.
Так, я маю певні табу.
Моральні принципи, політичні. Наприклад, ніколи не буду грати російського військового та не одягну їхню форму — це табу для мене після 2014 року. Також не буду грати якогось відмороженого збоченця в фільмі, де немає жодного мотиваційного чи проблемного питання. Вважаю, що чим більше можливостей ставити запитання, тим кращий для мене матеріал. Якщо цього немає, тоді мені не цікаво.
По-перше, на щастя, таких пропозицій мало. А по-друге, у нас не настільки багато проєктів, щоб можна було відмовляти.
Телеіндустрія не дуже постраждала через локдауни: пристосувалися до нових карантинних умов якось. Запрацювали, і ми зняли другий та третій сезони «Дільничного з ДВРЗ». А кіновиробництво пригальмувало сильно, тому що зупинився прокат. Зараз починається пожвавлення, відбуваються пітчинги.
Не всі українські актори принципово патріотичні, є різні люди.
Зміни відбулися після 2014 року, зокрема, завдяки «Миротворцю», тому що багато хто не має можливості приїжджати до України. Зараз їхніх акторів побільшало. До того ж невирішеним залишається питання копродукції: навіть із чинним мовним законом кіновиробники все одно шукають механізми роботи в таких обставинах. Чи є сьогодні російськомовні проєкти на стадії запуску? Так, є. Напевно, будуть дублювати. Це ринок. Ніхто не змушує глядачів дивитися російськомовні серіали з московськими артистами, але ж вони дивляться. Це попит, який формуємо ми — люди. З іншого боку, держава створює умови для кіноіндустрії, щоб певним чином обмежити ринок, але є й ті, кому начхати на це. І повірте, не всі українські актори принципово патріотичні, є різні люди. Ще раз наголошую: попит робить глядач. Відмовтеся від цього російськомовного продукту — і він стане непотрібним.
Російські актори й раніше отримували більше, і зараз, бо вони — іноземці, мають іншу ставку. Тому глядач повинен знати, що платить у подвійному розмірі за російського актора.
Напевно, це образливо. По-перше, особисто я нікому не заглядаю до кишені. А по-друге, у мене зменшилася кількість проєктів, де я перетинаюся з топовими російськими акторами.
Це краще запитати у продакшн-компанії «Ganza Film». Імовірно, триває процес постпродакшну. Це фільм про сина Івана Франка — Петра: як людину, а не історичну постать. Він проживає один день свого життя — день народження, у який відбувається певна подія. Дай Бог, щоб глядачу сподобалося.
Я не бачив запис, але можу сказати, що так іще ніхто не знімав виставу в Україні. Так, цікавий проєкт. Він популяризує театр, особливо якщо будуть використовувати VR-технології. Тільки уявіть, що глядачу, наприклад, бабусі в селі дуже подобаються якісь актор чи акторка, а тут вона надягає окуляри й «потрапляє» на сцену, бачить усе «наживо». Я підтримую цей проєкт, який безперечно заслуговує на повагу.
Ні. За радянських часів були популярні телевистави. І це не зменшило кількість глядачів у театрах, але збільшився попит на акторів. Багато артистів, які нечасто знімалися в кіно, круто проявили себе у телевиставах.
Ще були радіовистави.
Так, але вони не прижилися — їх витіснили аудіокниги. Якщо хороший актор з дуже впізнаваним голосом начитує книгу, то це крутіше, ніж набрати певну кількість артистів для вистави біля мікрофона.
Ніколи не займався.
Поки що не знаю.
Дуже рідко, бо паперовий варіант ближче. Література — це те, що змушує нас вмикати уяву. У світі сьогодні є така величезна кількість інтернет-платформ, соцмереж, що люди все рідше хочуть користуватися фантазією. Мій молодший син колись запитав мене, навіщо читати оповідання, де п’ять сторінок опису. Я спробував пояснити, що коли автор писав, не було інтернету й телевізора, тому людина, читаючи, уявляє собі певну картинку. А сьогодні будь-що можна знайти в інтернеті. Намагаюся читати сучасні українські книги, але зізнаюся, що останнім часом дуже зрідка: нема коли, та й зір падає. Дуже люблю читати Сергія Жадана, Любка Дереша. Але як не крути, я теж у певному сенсі жертва інновацій — читаю все менше.
Вже скоро побачимося: 10 серпня на виставі «Камінний господар».
Український театр іноді неприємно «вражає» з мистецького погляду, створюючи вистави, що не відповідають статусу театру. На вашу думку, яким має бути театр?
Театр має бути якомога різнобарвнішим, тоді глядач краще ходить.
Театр має бути якомога різнобарвнішим, тоді глядач краще ходить. До будь-якого театру я ставлюся як до майданчика. Не треба робити його якимось постулатом, що має певний колектив і від усього відмежовується умовним «парканом». Театр має бути для глядача, як квест-кімната, а актори повинні мати змогу грати в різних театрах. Від такої конфігурації буде вигравати глядач. Але є суто бюрократичне питання — як офіційно це все зафіксувати, відповідно до закону. Це вже треба вирішувати Кабміну.
Я маю освіту режисера, але це питання сьогодення. Поки що я задовільняюся акторською роботою. Думаю, що коли матиму архіпотребу сказати про щось з екрана і буде хороший матеріал, то я обов’язково за це візьмуся. Для мене це буде пріоритетною справою.
Фото: Ira Marconi