Цими днями триває Одеський міжнародний кінофестиваль, де можна побачити чимало стрічок, що вже отримали овації та визнання глядача й кіноспільноти у світі. Одним із таких фільмів став «Аннетт» Леоса Каракса — сюрреалістичний мюзикл, від якого була в захваті половина залу, а інша — втекла, не дочекавшись фіналу. Yabl розповідає про скандальну «Аннетт», що вже 9 вересня вийде в широкий український прокат. Знайти найближчий кінотеатр можна тут.
Генрі — відомий стендап-комік, який зустрічає успішну оперну співачку Енн і закохується. Дуже швидко закручуються міцні стосунки: вони постійно проводять час разом, багато спілкуються та займаються сексом майже щодня. За деякий час у пари народжується донька Аннетт. Паралельно кар’єра в артиста йде на спад, а жінка навпаки — підкорює все більше людей своїм співом. Генрі починає скаженіти, втрачаючи глузд. Одного разу він орендує човен і пропонує всім разом вийти в море. Родина потрапляє в шторм, а його дії призводять до того, що Енн падає з човна й тоне. Далі чоловік вимушений самостійно виховувати доньку, але чи зможе зробити це правильно?
«Аннет» — емоційно дуже складний фільм, що під обгорткою мюзиклу містить доволі трагічну та страшну історію розпаду особистості. У процесі перегляду може виникнути безліч почуттів як до Генрі, так і до самої стрічки. Це не «Ла-Ла Ленд», після якого хочеться йти танцювати та співати. «Аннет» залишає тебе розбитим ще на деякий час — настільки сильно, що не підбереш і кількох слів хвилин 20-30 після завершення.
І нормально, що є глядач, неспроможний витримати це кіно до самого фіналу, бо в якийсь момент воно нічого, окрім ненависті до подій у сюжеті та до режисера стрічки, не викликає. Однак потрібно розуміти: «Аннетт» — своєрідна сповідь самого Леоса, який за схожих обставин втратив дружину — акторку Катерину Голубєву. Для нього кіно особисте. Каракс використовує його як можливість пропрацювати свою травму та трагедію життя.
Просто коли йдеш на цей фільм, потрібно чітко усвідомлювати — весело після нього не буде! Не пом’якшує відчуття навіть жанр мюзиклу, який додає оповіді фантасмагорично-театральний відтінок. Здавалося б, якщо протягом картини історія подається через музичні номери, то все має сприйматися не так трагічно. Проте талант Каракса (парадоксально) діє навпаки. Пісні та номери не згладжують емоційне враження, а ще сильніше добивають глядача своїм впливом.
Музику та слова пісень створив популярний колись гурт «Sparks», від якого фанатів головний герой фільму «Піжмурки» Олексія Балабанова, коли знайшов вінілову платівку. Їхні композиції для «Аннетт» перевищують усі можливі сподівання. Це не просто мюзикл — а справжнісінька рокопера, що разом із сюжетом утворює свій неповторний, складний та болючий всесвіт на екрані.
Те, що робить Адам Драйвер — взагалі неможливо описати. Цей талановитий актор стрибає вище голови та рве себе на шмаття протягом усього фільму. Його ненавидиш, жалієш, навіть любиш і співчуваєш йому водночас. Найстрашніше, що в думках можуть виникнути паралелі між героєм і тобою щодо якихось психологічних переживань та етапів у житті, які ми всі час від часу проходимо. Дуже хочеться сподіватися, що наступного року Адам отримає статуетку «Оскар» за цю роботу. Врешті-решт, актор уже давно на неї заслуговує. Не менш вражає Маріон Котіяр, яка також не боїться влити у свою роль усю емоційну палітру, підготовлену за роки.
Варто увиразнити й геніальну знахідку режисера — ляльку, яка була замість живої дівчинки в ролі Аннетт. Це настільки лякало та захоплювало, що лише за цей елемент Леоса Каракса можна назвати геніальним. Ти чітко розумієш, чому саме лялька, а не жива акторка, тож його меседж ідеально доповнює всю багаторівневу складову історії.
«Аннетт» — тріумфальне кіно, яке з’являється один раз на кілька років і потім потрапляє в колекцію світової класики. Це фільм про людську залежність, про страхи, про слабкість, про внутрішню жорстокість до оточення через ненависть до себе. «Аннетт» — кінотерапія, що покращує твій душевний стан способом, якого аж ніяк не очікуєш, ідучи на мюзикл.
Якщо ви не досидите до фіналу стрічки, то ніхто вас засудить; але якщо знайдете в собі сили, то отримаєте винагороду, яку відчуєте за кілька днів після перегляду. За цей фільм Леоса потрібно або вбити, або піднести на Олімп — залишити його без уваги ви не зможете.
Дуже хочеться сподіватися, що дистриб’ютори не робитимуть озвучування, а покажуть картину в оригіналі з субтитрами, бо інакше ми втратимо відсотків 60 від чистих вражень, які можуть бути під час перегляду.
Якщо в Ла-Ла Ленді продублювали діалоги, а музичні композиції залишили в оригіналі, то в «Аннетт» майже немає розмов, а перекладати пісні — ідея не найкраща.