Yabl вибрав найвизначніші прозові твори за тридцять років української Незалежності. Переважно це романи, але також збірки оповідань (Малярчук, Махно, Калитко), збірка всіх творчих здобутків на відповідний час (Жадан — наше все) і навіть збірка взагалі не прози, а драматургії (Подерв’янський, без нього ніяк). До топ-30 не ввійшли книжки, скандали навколо яких помітно переважали їхню літературну цінність («Записки українського самашедшего» Костенко, «Чорний ворон. Залишенець» Шкляра). Показово, що на початку та в кінці списку стоїть одне й те саме прізвище.
Юрій Андрухович, «Рекреації» (1992)
Роман, із якого почалася новітня українська література. Андрухович привніс до неї карнавал, бурлеск, постмодерну гру та забуту свободу. Однією книжкою Патріарх «Бу-Ба-Бу» перетворив тоскний занепад на Свято Воскресаючого Духу.
Юрій Андрухович, «Московіада» (1993)
Маніфест української іншості. В алкогольних мандрівках російською столицею, які нагадують культову поему Венедикта Єрофєєва «Москва — Пєтушки», герой Андруховича першим формулює головну тезу епохи: Україна — не Росія.
Олесь Ульяненко, «Сталінка» (1994)
Дебютний роман Ульяненка про маргінала, що втік із божевільні, залишився найкращим у його житті. Дива дев’яностих: 1997-го «Сталінку», яку моралісти називали «чорнухою», нагородили Малою Шевченківською премією.
Оксана Забужко, «Польові дослідження з українського сексу» (1996)
Ще один маніфест — цього разу націонал-фемінізму та жіночої відвертості. Ще один наріжний камінь сучукрліту, який став орієнтиром ледь не для всіх вітчизняних письменниць XXI століття.
Юрій Іздрик, «Воццек» (1998)
Якщо Андрухович український постмодерн започаткував, то Іздрик у сповнених алюзій шизофренічних сновидіннях довів його до краю. «Воццек» — зразок високої літератури 1990-х, яка геть не думала про зручність для читача.
Євген Пашковський, «Щоденний жезл» (1999)
І знову книжка, де сюжет відіграє дуже незначну роль, бо його взагалі нема. Пристрасний потік свідомості Пашковського — унікальне явище, цінність якого пересічному читачеві осягнути ще складніше, ніж дочитати цей роман до кінця.
Юрій Винничук, «Мальва Ланда» (2000)
Візитівка львівського genius loci, містифікатора, скандаліста, казкаря та знаного ловеласа. Строката стилістика, чудернацькі вигадки й сюжетна карколомність «Мальви Ланди» тоді були справжнім одкровенням.
Лесь Подерв’янський, «Герой нашого часу» (2000)
Всенародну славу Подерв’янському принесли ще магнітофонні записи 1980-х. Весело матюкаючись і знижуючи високе, літературний нащадок Котляревського довів, що суржик — це не тільки гидота, а й улюблена мова мільйонів українців.
Олександр Ірванець, «Рівне/Ровно» (2001)
Роман Підскарбія «Бу-Ба-Бу» — це «Острів Крим» Аксьонова на український лад. Книжку Ірванця теж можна вважати пророцькою, але, на щастя, лінія розмежування зараз проходить не через Рівне, а значно східніше.
Тарас Прохасько, «Непрості» (2002)
Вагома відповідь наших Карпат їхнім Макондо і Балканам. Єдиний досі роман Прохаська — це доросла казка про вічне повторення й вічне повернення, апофеоз гірської міфотворчості, найяскравіший взірець магічного реалізму в сучукрліті.
Павло Вольвач, «Кляса» (2003)
Розповідь про напівкримінальну люмпенську молодь Запоріжжя напередодні розвалу СРСР. Цікаво, що інший роман подібного штибу, тернопільське «Місто уповільненої дії» Анатолія Дністрового, з’явився того ж року.
Марія Матіос, «Солодка Даруся» (2004)
Приклад масового тексту, що переріс свої рамки. Історія душевнохворої дівчини, яка через наївність видала батьків радянським спецслужбам, залишається найбільш успішним і знаним твором буковинської письменниці.
Тарас Прохасько, «З цього можна зробити кілька оповідань» (2005)
Більш красномовну назву для цієї книжки мемуарів із нестандартною структурою придумати неможливо. Прохасько запхав сотні сюжетів у 130 сторінок і здобув славу письменника, який дуже не любить писати.
Сергій Жадан, «Капітал» (2006)
У грубезному томі видавництво «Фоліо» зібрало все написане Жаданом до того часу: у прозі це «Депеш Мод», «Цитатник», «Anarchy in the UKR», «Гімн демократичної молоді». Жадан отримав за «Капітал» «Книгу року ВВС» та став лідером сучукрліту — і залишається в цьому статусі досі.
Володимир Діброва, «Андріївський узвіз» (2007)
Перемога трохи призабутого літературною спільнотою Діброви у «Книзі року ВВС» 2007 року стала несподіванкою, але роман про згаяний час, втрачені можливості та покоління лузерів зараз здається ще актуальнішим, ніж тоді.
Таня Малярчук, «Говорити» (2007)
Рання проза Малярчук вражала дівочою безпосередністю, непересічним гумором і чарівним поєднанням ніжності й щему. З роками до письменниці з Івано-Франківська прийшли перемоги й регалії, але диво кудись поділося. У цій збірці його концентрація найбільша.
Оксана Забужко, «Музей покинутих секретів» (2009)
Дуже великий, на 830 сторінок, роман про УПА та спецслужби, який сама авторка вважає романом про любов, і це недарма, бо книжка місцями дуже сентиментальна. «Музей» успішно розвінчує старі радянські міфи й успішно створює нові — національно-патріотичні.
Сергій Жадан, «Ворошиловград» (2010)
Один із топових романів епохи Незалежності, володар премії «Книга року ВВС» як найкраща книжка десятиліття. Розповідає про необхідність бути разом, захищати своє та не забувати про вдячність і відповідальність.
Володимир Лис «Століття Якова» (2010)
Історія столітнього волинського діда, у якій відображається столітня історія волинського краю під владою п’яти держав. Ще один взірець масоліту, що переріс сам себе — почасти завдяки вдалій телевізійній екранізації.
Юрій Винничук, «Танго смерті» (2012)
Найбільш амбітний і резонансний роман Винничука 2010-х років, іще більш міфотворчий, ніж згаданий вище «Музей». Єврейський погром 1941-го у Львові письменник зобразив зі щирим захопленням, а радянських загарбників показав дикунами та ідіотами.
Софія Андрухович, «Фелікс Австрія» (2014)
Найприємніший сюрприз десятиліття: Андрухович-молодша все-таки виправдала надії, які на неї покладали. Цей роман теж працює з міфами, насамперед із міфом про щасливу Австро-Угорщину та щасливу Західну Україну в її складі, але він їх не створює, а нищить.
Сергій Жадан, «Месопотамія» (2014)
Роман в оповіданнях про дев’ятьох не надто успішних жителів великого міста (читай Харкова). Книжка не проста, а типово жаданівська: з усіх її щілин лізуть алюзії на біблійні й античні сюжети (дивись назву).
Василь Махно, «Дім у Бейтінґ Голлов» (2015)
Поет Махно спробував написати коротку прозу — про колишнє чортківське й теперішнє нью-йоркське життя. Вийшло напрочуд вдало: невеличку книжку з восьми оповідань «Книга року ВВС» визнала кращою 2015 року.
Катерина Калитко, «Земля Загублених» (2017)
Схожа історія: Калитко була відома як поетка, але 2017-го з’ясувалося, що вона до того ж талановита прозаїкиня, здатна зобразити вигаданий середньовічний світ, пов’язавши його з актуальними трендами нашого часу.
Володимир Рафєєнко, «Довгі часи» (2017)
Найважливіший роман найкращого російськомовного письменника України. Книжка про донбаську війну й наскрізну метафізику, про дива перетворень і відчуття батьківщини, про смерть посеред життя та про життя після смерті.
Артем Чапай, «The Ukraine» (2018)
Збірка переважно документальної прози про мандрівки різними регіонами країни. Чапай пояснює, чим Україна відрізняється від The Ukraine і чому перша викликає в нього любов, а друга — роздратування та жалість.
Гаська Шиян, «За спиною» (2019)
Роман про нетипову галичанку, яка не любить надмірну релігійність та показний патріотизм і намагається жити по-своєму. «За спиною» — декларація незалежності особистості від суспільства; показово, що в цієї книжки багато хейтерів.
Оксана Луцишина, «Іван і Феба» (2019)
Романів про успішну людину в сучукрліті майже нема, зате про лузерів — скільки завгодно. Ось іще один — про хлопця, який був щасливим під час «Революції на граніті», а у звичайному житті так себе й не знайшов. «Іван і Феба» приніс Луцишиній Шевченківську премію 2020.
Софія Андрухович, «Амадока» (2020)
Величезний роман із трьох дуже різних частин (про сучасність, про Голокост у Бучачі, про Домонтовича й Зерову), присвячений трьом дуже актуальним темам (травма, пам’ять, ідентичність). Вражає не тільки об’ємом, а й зрілою літературною майстерністю.
Юрій Андрухович, «Радіо Ніч» (2021)
Довгоочікуваний роман «отця» сучукрліту, написаний за 18 років після попереднього. Герой Андруховича, як і раніше, видатний митець, мудрий філософ і вправний коханець, але тепер він іще й вічний революціонер.
