До українського прокату підібралося довгоочікуване фентезі «Легенда про Зеленого лицаря» від найкращої кіностудії у світі A24. Стрічка відкривала Одеський міжнародний кінофестиваль 2021, була дуже тепло сприйнята глядачами та кінокритиками, а також спричинила чимало дискусій. Чи справді «Легенда про Зеленого лицаря» варта вашої уваги, чи це нове претензійне ніщо — читайте в матеріалі Yabl.
Під час святкування Різдва до короля Артура приходить містичне створіння, що називає себе Зеленим лицарем, і пропонує укласти угоду з кимось із королівських воїнів. Істота дозволить вступити з нею в поєдинок, завдати їй удару та отримати за це славу. Проте за рік воїн повинен прийти до Зеленого лицаря та дозволити йому завдати ідентичного удару. Племінник короля сер Ґавейн погоджується на пропозицію гостя й відтинає йому голову, лицар забирає її та покидає палац. За рік король Артур нагадує небожу про обіцянку та змушує знайти загадкову істоту. Ґавейн вирушає в подорож, аби зустрітися зі своїм страхом віч-на-віч.
«Легенда про Зеленого лицаря» — це дуже нехарактерне для жанру фентезі кіно, але типове для студії A24. Тут магічна епічність поєднується з авторською медитативністю, яку не кожен може витримати. Історія доволі некваплива: динамічністю автори жертвують заради довгих естетичних кадрів, діалоги актори промовляють, нікуди не поспішаючи та смакуючи кожне слово, а ходу головного героя можуть демонструвати протягом трьох-чотирьох хвилин. Дуже просто зрозуміти тих, хто не додивиться фільм до кінця та піде з показу, оскільки ми живемо в часи, коли весь контент (і кіно, зокрема) намагаються зробити максимально динамічним і швидким, щоб утримувати увагу глядача.
А втім, якщо ви звикли дивитися авторсько-фестивальне кіно, де такий темп — норма, то, імовірно, «Легенда про Зеленого лицаря» стане для вас справжнісіньким шедевром серед купи непримітних мейнстримних блокбастерів сучасності, які вже мало чим відрізняються один від одного, за поодинокими винятками.
Візуальна складова картини заслуговує окремої уваги, оскільки на ній будується майже вся оповідь у притчі. Діалоги тут хоч і є, але зведені до мінімуму. Це той випадок, коли автори буквально сприйняли фразу «у кіно історію потрібно показувати, а не розповідати». І знаєте що? Відеоряд стрічки відповідає цій тезі на всі 100 відсотків. Якщо бути більш конкретним, то фінальні 15 хвилин фільму взагалі без жодного слова демонструють 30 років (якщо не більше) життя головного героя, але ти емоційно відчуваєш кожну подію так, наче їй окремо присвятили дві години хронометражу. Візуальні образи заповнюють твою уяву й не дають відірватися від екрана.
Проте не варто недооцінювати й наявні у фільмі діалоги: немає жодної зайвої фрази, усі вони живуть у тобі після перегляду. Розмови головних героїв завжди зводяться до якоїсь думки, яку потім ти ще довго крутиш у голові. «Ніякий ви не лицар» чи «Ніхто ще не помер раніше, ніж потрібно» в контексті цієї історії набувають дуже глибоких і метафоричних сенсів, що закохують тебе у творіння A24 ще дужче.
Головне — усі ці символічні діалоги у фільмі кожен зможе інтерпретувати по-різному, залежно від того, що конкретного глядача хвилює в житті. «Легенда про Зеленого лицаря» — дуже точна метафора буття кожної людини, яка в певний момент має зіштовхнутися зі своїми страхами він-на-віч і прийняти їх. Погодьтеся, немає кращого за фентезі жанру, що міг би так тонко передати цю ідею, оскільки правила фентезійного світу дозволяють будь-який символ показати як певне створіння, зробивши свій меседж зрозумілим для всіх.
Навіть більше, стрічка хоч і вибудовує зрозумілу історію — вона дає багато простору для уяви глядача, залишаючи деякі пояснення поза кадром. Вам не будуть «розжовувати» кожного героя, що зустрічається на шляху сера Ґавейна, але ви запам’ятаєте усіх і матимете бажання обміркувати їхню лінію, значення в конкретній історії, ідею, яку вони несуть.
І звісно, шедевру не було б без крутих акторських робіт. Дев Пател в образі сера Ґавейна хоч за кольором шкіри не дуже відповідає своєму екранному родичу королю Артуру, але ідеально підходить на роль. Його Ґавейн протягом усього фільму намагається перемогти власні страхи, і органіка Патела дозволяє впоратися з цим завданням якнайкраще. Природна розгубленість на екрані, яку можна побачити в кожному фільмі з Девом, чудово вписалася в цю історію. Ґавейн Патела наділений парадоксальною відчайдушністю та обережністю водночас. У нього вийшов персонаж, якому ніби нічого втрачати, і він живе, намагаючись прискорити власну смерть, а проте не поспішає вмирати. Це унікальний, дуже неоднозначний і цікавий герой, яких уже не так часто побачиш у кіно.
Шон Гарріс створив неймовірного короля Артура, що перебуває за крок від загибелі. Під таким кутом за цим легендарним персонажем ми ще не спостерігали. І хоча у фільмі не називають його на ім’я, але є багато натяків, які свідчать, що йдеться про Артура й ні про кого іншого.
Алісія Вікандер тут узагалі зіграла дві несхожі ролі, але уникну спойлерів. Лише зазначу: складно було зрозуміти, що це саме Вікандер.
Приємним бонусом став Джоел Еджертон. Ця роль не сильно відрізняється від того, що він робив у «Королі» за власним сценарієм, але харизма актора змушує закохатися в його персонажа одразу.
Режисер Девід Лоурі створив воістину унікальне кіно, яке ні на що не схоже та має дуже свіжий вигляд 2021 року, коли екрани заполонили однотипні стримінгові «гумки» для разового перегляду. «Легенда про Зеленого лицаря» хоч і повільна за темпом, але до неї хочеться ще не раз повернутися, а це найкраща характеристика для будь-якого фільму.