На Одеському міжнародному кінофестивалі перемогла молодіжна стрічка «Стоп-Земля» режисерки Катерини Горностай, яка до цього отримала премію «Кришталевий ведмідь» на Берлінале. Усе частіше українські фільми подорожують світом, отримують нагороди та заявляють про себе на міжнародній арені фестивального кіно. Але що саме так захопило глядачів у підлітковій драмі «Стоп-Земля» — читайте в матеріалі Yabl.
Оскільки Катерина Горностай як режисерка стартувала з документального кіно, то й перший повнометражний ігровий фільм починає з документального інтерв’ю з акторами своєї стрічки, що відповідають на життєві для підлітків питання, як-от «що таке закоханість?», «у чому сенс життя» й т. ін. Час від часу інтерв’ю перебиватимуть основні ігрові події, ламаючи четверту стіну між картиною та глядачем.
Фільм розповідає про 16-річну дівчину Машу, яка не дуже соціалізована в класі, переживає через закоханість в однокласника Сашу та вчиться дорослішати разом зі своїми найкращими друзями Яною та Сєнею.
Сюжет стрічки «Стоп-Земля» — це своєрідна рефлексія над шкільним життям, мабуть, усіх підлітків. Під час перегляду на Одеському кінофестивалі повна зала глядачів досить бурхливо реагувала майже на кожну фразу головних героїв через те, що Катерина Горностай зробила таке кіно, у якому впізнають себе чи не всі. Варто розуміти, що це не хайпова підробка на кшталт серіалу «Школа», коли сценаристи вдають, ніби вони «в темі» й пишуть молодіжний проєкт зі свого погляду, створюючи абсолютно крінжевий продукт. У «Стоп-Земля» відчувається: Катя Горностай знала, про що робить кіно, для кого й навіщо. Вона з документальною точністю змушує нас, 20-30-річних глядачів, повертатися в минуле та заново переживати давно забуте. Іншими словами, «Стоп-Земля» стає ідеальним відображенням нашої шкільної юності.
Головна героїня Маша та її однокласники проживають те, із чим зіштовхувалися ми всі. У них такі самі емоції, вони теж влаштовують шкільні «вписки» в себе вдома з алкоголем і травою та вперше цілуються під час гри в «пляшку», чують ті самі фрази від батьків, які «стараються для тебе», «хочуть, як краще» та обіцяють нам, що «коли в тебе з’являться свої діти — тоді зрозумієш». Водночас автори фільму не намагаються все гіперболізувати та драматизувати, не перетворюють власну історію в підліткову комедію, яка б знецінювала переживання школярів. Однак у стрічці вистачає як кумедних, так і сумних моментів.
Просто вона написана та знята так, що, якби не чудове фільмування з поставленим світлом і художніми мізансценами, можна було б подумати, ніби перед нами справді повністю документальна історія, у якій камера просто стежить за життям майбутніх випускників 11 класу. Як мені здається, цього ефекту вдалося досягти завдяки ідеально підібраному акторському складу. Тут ви не побачите відомих виконавців чи блогерів у головних ролях. Кастинг зроблений настільки влучно, що дуже складно не повірити в реальність персонажів на екрані, і всі неймовірно органічні в кадрі. Вони реально наче не грають, а просто живуть на камеру. Невідомо, чи зможуть ці актори щось інше зіграти в наступних проєктах, але для «Стоп-Земля» кращого касту не уявити. Особливо це стосується головної трійці — Марії Федорченко, Яни Ісаєнко (яка, до речі, свого часу вже грала у «Сквот 32») та Арсенія Маркова. Що цікаво, усіх (або майже) героїв у фільмі звуть так само, як і акторів, що виконують роль. Тому межа між реальністю та художньою вигадкою ще непомітніша.
Найбільше у фільмі вражає відсутність відкритого негативу: булінгу, насилля чи неповаги однокласників одне до одного. Це справді дивовижно, адже коли ви згадаєте старі кінохіти шкільної тематики, як-от «Дорога Олена Сергіївна» чи «Розіграш», то побачите — там усі конфлікти пов’язані саме з цим. Герої стрічки «Стоп-Земля» не намагаються нікого принизити, для них важливіше розібратися в собі. Якщо сприймати фільм як приклад рольової поведінки, то він набагато корисніший. Так, тут бухають, палять та матюкаються, як і будь-які школярі в цьому віці, але у фільмі немає місця для токсичності чи негативу. Складно зрозуміти, чи це нові покоління тінейджерів стають більш терплячими одне до одного, чи Катерина Горностай навмисно не робила акцент на цих аспектах підліткового життя, але відсутність булінгу в картині не може не тішити.
У фільмі чимала увага присвячена стосункам між батьками та дітьми. Що круто, перші тут показані з абсолютно різних боків. Наприклад, мати й тато Маші максимально толерантно сприймають психологічні процеси, які відбуваються з їхньою донькою, і намагаються просто бути поруч, коли їй тяжко. Водночас матір одного з героїв постійно тисне на сина, аби поводився так, як хоче вона. А це, ви розумієте, цілком радянський підхід до виховання, який ні до чого хорошого не призводить. Прекрасно, що стрічка висвітлює тему і токсичних батьків, і, скажімо, «правильних», які намагаються бути для своєї дитини передусім друзями.
Із цього ракурсу картину «Стоп-Земля» буде дуже корисно подивитися батькам, що втратили зв’язок зі своїми дітьми та не розуміють, який підхід використати у вихованні. Коли даєш свободу (у розумних межах, звісно) — дитина сама до тебе прийде в момент необхідності, а коли тиснеш своїм світоглядом, то навпаки — змушуєш віддалятися від тебе. Коротко кажучи, батьки, дивіться кіно та робіть висновки.
Візуально «Стоп-Земля» має не гірший вигляд, аніж європейські фестивальні чи американські авторські фільми, наприклад, від студії A24. Так, це вже трохи кліше, коли показують, що майже кожен школяр чи студент сьогодні живе в кімнаті з неоновим освітленням. Та загалом робота і художника-постановника, і оператора — на дуже високому рівні. Завдяки їхнім старанням ти відчуваєш цю атмосферу школи та двору, де ми проводили весь свій час у віці героїв, та й помешкання всіх персонажів, за винятком неонового освітлення, теж зроблено доволі автентично для цього життєвого періоду. Наскільки мені відомо, оператор Олександр Рощин і художник Максим Німенко також працюють над створенням історичного серіалу «Кава з кардамоном», і буде дуже цікаво подивитися, як вони впораються з зовсім іншим жанром.
У фільмі купа крутих сучасних українських саундтреків, які слухають головні герої вдома, у навушниках та на шкільних дискотеках; які після фільму хочеться завантажити собі в Apple Music і так само програвати в навушниках чи на тусовках. За це окремий респект композиторці Мар’яні Клочко.
«Стоп-Земля» — якщо не найкращий, то точно один із кращих авторських
Не часто я хвалю монтаж в українському кіно, оскільки це одна з найбільших проблем наших стрічок, але режисер монтажу Нікон Романченко виконав таку роботу, що складно до чогось докопатися. Стрічка справді має дуже чистий вигляд з усіма цими переходами від ігрового кіно до документального знімання з інтерв’ю. Це можна було дуже легко зіпсувати, але автори органічно використовують прийом, тож чому б додатково не похвалити їх!
«Стоп-Земля» — якщо не найкращий, то точно один із кращих авторських (та й не тільки) українських фільмів, які існують на одній хвилі зі своїм глядачем. Дуже круто, що стрічка сприймається так, наче сів із давнім другом згадати дитинство й отримати порцію ностальгії. Не пам’ятаю, коли востаннє відчував щось подібне під час перегляду кіно.