Українські глядачі мають змогу побачити новий науково-фантастичний трилер із Г’ю Джекманом та Ребеккою Ферґюсон, але чи варта перегляду ця стрічка? Відповідь можна знайти в новому матеріалі Yabl.
Завжди цікаво спостерігати за тим, як письменники чи режисери переносять нас у майбутнє, ретельно вибудовуючи новий світ із його відмінними від реальності порядками. Це справді захоплює. «Ремінісценція» з’явилася завдяки Лізі Джой, для якої картина стала повнометражним дебютом. Здається, шлях до вагомої прем’єри був прокладений ще тоді, коли ми побачили перший сезон масштабного фантастичного серіалу «Світ Дикого Заходу», який вона створила разом із чоловіком Джонатаном Ноланом. Те, як подаються події, наскільки чарівним вийшов візуал, як вдало підібрані актори — усе це немов продовжує напрацювання «Світу Дикого Заходу», адже нам подарували дійсно якісний продукт. Але «Ремінісценція» все ж має деякі проблеми, їх ми обов’язково розглянемо нижче.
Про що кіно? Нік Банністер (Г’ю Джекман) — приватний дослідник розуму, який живе на околиці узбережжя Маямі. Місто майже повністю опинилося під водою, його перспективи — туманні, але ж треба якось виживати? Завдання Ніка — своєрідні подорожі світом минулого, бо, як з’ясувалося, завжди є клієнти, що хочуть отримати доступ до втрачених і манливих спогадів. Одного дня до нього приходить Мей (Ребекка Ферґюсон), і після зустрічі з цією відвідувачкою життя Ніка змінюється назавжди. Чоловіку доведеться знайти правду та зіштовхнутися з жорстокою змовою, але головне — потрібно зрозуміти, як далеко він може зайти, коли від його рішень залежить доля близьких людей…
Варто зазначити, що «Ремінісценція» уникла відчутного ухилу в бік фантастики — не чекайте тривалих баталій із застосуванням ультрасучасної зброї або роботів, те саме стосується всіх нюансів діяльності головного героя. Це очевидний плюс — так історія неспішно ступила на територію нуару, що огортає під час перегляду, і все спрацювало. Єдиний момент — Ліза Джой дещо прорахувалася з наповненням, бо в середині стрічки не вистачало насиченості подіями, які б більш вдало та цікаво рухали сюжет уперед.
Чи вдалося витримати баланс між романтикою та трилером? Мінливо, бо Ліза Джой деколи не могла підібрати правильну жанрову пропорцію, але ефектно завершила картину — не тільки для головних героїв, а й для світу, який поступово здає позиції перед великою водою навкруги. Заслуговує на увагу й тема втрати себе в минулому, що може призвести до повільного згасання в реальності — її вдалося розкрити так, аби антураж не грав особливої ролі. Усе це — проблеми людства, які будуть кочувати з року в рік.
Картинка — не єдине, за чим приємно спостерігати, бо Г’ю Джекман, Ребекка Ферґюсон і Тенді Ньютон зіграли настільки впевнено, наскільки це взагалі було можливо в межах цієї історії. Джекман та Ферґюсон уже працювали разом у мюзиклі «Найвеличніший шоумен» (2017), але цього разу їхня взаємодія потребувала більшого емоційного «переплетення», що дозволило реалізувати все задумане. Переживання, кохання, самотність грають саме тими фарбами, якими і вдається передати глядачеві не лише зовнішні зміни героїв, а й внутрішні. Це заслуга першокласних акторів.
Вельми неоднозначними вийшли стосунки між героями Джекмана та Ньютон, що декілька разів призводило до дивних за наповненням сцен. Так, ближче до кінця подібне було усунуто, однак максимально неприродні ситуації та конфлікти все одно залишили неприємний присмак. Насправді причина проста: творці завдяки цьому замасковують сюжетні недоробки.
Зауважимо: у деяких моментах не вистачало більш виразного та потужного саундтреку, за який відповідав Рамін Джаваді («Гра престолів») — це було особливо відчутно в сценах, що потребували вищої напруги. Також є претензії до екшн-сцен, бо вони — слабке місце стрічки. Невіра в те, що відбувається на екрані, була постійним супутником під час перегляду, але вона зникала, коли темп ставав повільним і комфортним для цієї історії.
Зайва сентиментальність не дала як слід розвернутися детективному трилеру, і саме це головний мінус стрічки. Так, деякі сцени — прекрасні, гра акторів також не викликає запитань, але надмірна концентрація мелодрами та поетичності не дозволила створити дещо більш значуще та захопливе. «Ремінісценція» подарує вам двогодинну візуальну насолоду, але не стане тим спогадом, до якого захочеться повертатися знову і знову.