Серед фестивальних прем’єр Одеського міжнародного кінофестивалю, який привіз для показу в Україні чимало Каннських фаворитів, неможливо було пропустити скандальну стрічку “Титан”. По-перше, на Каннах вона отримала “Золоту пальмову гілку”, як кращий фільм. По-друге, минула робота режисерки Жулії Дюкорно “Сире” була свого часу неймовірно високо оцінена аудиторією. Ну і, врешті-решт, коли кіно викликає настільки протилежні реакції у глядача, як це відбулось з “Титаном”, де частина закохана у фільм, а інша - ненавидять, то, погодьтесь, оминути його увагою важко. Яке ж кіно вийшло насправді? Давайте з’ясуємо. А у вітчизняний прокат стрічка, до речі, вийде вже 30 вересня.
Сюжет “Титану”, скажімо, ну дуже специфічний. Хтось назве його їб****им і в принципі теж буде правий. Проте, в кіно ця сама їб****ість - не завжди щось погане. У дитинстві Алексія потрапляє в аварію через неуважність батька. Їй ставлять в голову титанову пластину, щоб врятувати життя. Сьогодні Алексія танцює стриптиз, вбиває людей та займається сексом з машинами. Одного разу вона приходить на оргію, де вбиває всіх, хто там був. Після цього дівчина змінює зовнішність на хлопчачу та ховається від поліції. Їй на шляху зустрічається капітан рятувальної служби Вінсен, який приймає дівчину за свого загиблого сина Адріана і фактично змушує Алексію грати для нього роль його дитини. Більше того, Алексія дізнається, що вагітна від автомобіля, з яким у неї був секс.
Насправді розмірковувати якось об’єктивно про це кіно дуже і дуже важко, оскільки воно максимально абстрактне в сюжетному плані і побудовано більше на якихось символічних речах. Вся ця історія замаскована під обгортку баді-хорору. І хоч фільм не виглядає страшним, але шокувати деякі сцени справді можуть. Майже всі моменти насилля настільки нетипові для кіно, що змушують тебе буквально відвертатися від екрану, а іноді навіть кричати на весь зал від збентеження. Не можна сказати, що жорстокість у фільмі занадто реалістична, бо це і близько не так, але вона дуже детальна. Коли головна героїня шпилькою пробиває вухо чувака, який намагається її поцілувати, чи тією самою шпилькою лізе собі поміж ніг, щоб вбити дитину від машини всередині себе, а замість крові в неї тече машинне масло, то наскільки б у тебе не був сильний імунітет до подібного в кіно, а від шоку не втекти.
Глядач менш досвідчений може не витримати того коктейлю скаженості...
Якщо більш глибоко копати, то “Титан” - це кіно поміж Біблією, Кафкою та роботами Девіда Кроненберга, який також через тілесні огидності любить поговорити про одвічне. Якщо ви бачили “Муху”, “Автокатастрофу” чи “Відеодром”, то вплив Кроненберга та омажі на нього в “Титані” побачите майже одразу. І після робіт “Кроненберга” стрічка Дюкорно вас, звісно, нічим новим не здивує, окрім як винахідливістю в насиллі, але глядач менш досвідчений може не витримати того коктейлю скаженості, який Дюкорно пропонує тобі скуштувати під час перегляду.
Фільм розглядає чимало важливих тем, які випливають на поверхню, якщо не сприймати кіно, як “незрозумілий треш, що можна було придумати виключно під накуркою” (цитую коментар із мережі про фільм). Питання, які залишаються в голові після перегляду - це питання, що будуть актуальні завжди. Коли кіно говорить про пошук Бога, як про пошук власного батька, то важко не зануритись у фільм з головою та не розмірковувати разом з його авторами про це у запропонованих обставинах. Вінсен дійсно грає роль Бога серед членів своєї команди та стає таким для Алексії, яка то хоче вбити його, то навпаки - намагається вберегти будь-якою ціною. Вінсен, як батько, який втратив сина і живе всі ці роки в порожнечі, намагається повністю контролювати Алексію і обмежувати її в усьому заради того, щоб зберегти біля себе. І з боку Дюкорно дуже сміливо показувати Бога, як аб’юзивну особистість, що живе у власних страхах та травмах, починаючи їх перекладати на першу зустрічну людину в образі Алексії. Персонаж Вінсена не менш ефектний та складний, ніж головна героїня. Одна вже тільки деталь того, що він вколює собі стероїди через страх старості, говорить про нього набагато більше за будь-які діалоги та монологи.
Як не дивно буде це сказати, але “Титан” окрім всього - це дуже естетичне та красиве кіно. Окремі сцени виглядають, як неймовірно круто зняті кліпи. Гра з кольорами, операторська робота, цікавий в багатьох місцях монтаж та ідеально підібраний саундтрек - на все це варто звернути увагу не менше, ніж на насилля та жорстокість. “Титан” - кіно, зроблене зі смаком, яке не дивлячись на всю шоковість, тримається у певному балансі і ніколи не виходить за його межі.
Важко не сказати кілька слів про двох французьких акторів - Агату Руссель та Вінсана Ліндона у головних ролях, що на екрані виконують просто неможливі перформанси, від яких все стискається всередині під час перегляду. Алексія від Агати - це взагалі щось за межами добра і зла. Те, як вона будує свою героїню, лякає та захоплює водночас. Вона наче взагалі не людина, а якийсь містичний персонаж, і все це в першу чергу завдяки акторській грі.
Про “Титан” важко сказати, що його потрібно всім подивитись в обов’язковому порядку. Ні, я прекрасно розумію, що відсотків 70-80 глядачів буде ненавидіти це кіно, всіх причетних до нього і навіть тих, кому воно сподобалось. Проте, якщо ви звикли до фільмів Кроненберга, або любите кіноексперименти, або вас важко в принципі шокувати чимось, що я описав в рецензії, то думаю вам буде як мінімум цікаво на це подивитись. На мою думку, “Пальмову гілку” потрібно було віддати “Аннетт” Леоса Каракса чи “Герою” Фархаді, але “Титан” - це неймовірний кінодосвід, який варто хоча б раз пережити.