8 і 9 жовтня у місті Авдіївка в рамках мистецького фестивалю “Авдіївка. Фестиваль мистецтв” відбудеться конкурс серед музикантів Донецької та Луганської областей на найкращу кавер-версію будь-якої української пісні. Переможці конкурсу виступатимуть на одній сцені з хедлайнерами фестивалю.
Фестиваль організований за підтримки Благодійного фонду Сергія Жадана.
Yabl поспілкувалися із Сергієм, як фронтменом гуртів “Жадан і Собаки” та “Лінія Маннергейма”, про улюблену музику, і сформували його умовний топ-5 найважливіших треків.
...музика – це передусім про секс.
Rolling Stones. Sister Morphine. “У мене було нормальне й безтурботне піонерське дитинство, аж доки мій дядя – бітломан із Донецька – не подарував мені перші вініли Бітлз та Роллінг Стоунз. Бітлз я слухав, скоріше, з чемності, вони так і не відкрили для мене небеса (хіба що пізніші релігійні треки Гаріссона), а ось роллінги перевернули мій світ, позбавивши його старих сенсів і наповнивши енергією. «Стікі фінгерз» пояснили одну просту річ: музика – це передусім про секс. Та і слова теж. Пам’ятаю, був на їхньому концерті, на олімпійському стадіоні в Мюнхені, і в них там був такий елемент шоу – посеред концерту чотири старих роллінги виходили на авансцену, вона відкривалась і зрушувалась уперед над головами публіки. Вони, ніби пінгвіни на крижині, відпливали кудись в історію, лишаючи всіх нас із нашими дитячими відкриттями та прозріннями. Нині, після смерті Чарлі Уотса, це відчуття, що вони говорять із сусідньої кімнати, з території вічності, – стало особливо гострим”.
Depeche Mode. Personal Jesus. “Влітку 90-го ми з братом стояли посеред сірого пізньорадянського Хрещатика. Брат саме відбував службу в лавах радянської армії. На ньому була ця дивна радянська форма, він мені міліціонера якогось нагадував. І ось брат запропонував зайти на точку звукозапису й купити пару альбомів супермодної тоді групи Депеш Мод. Ну, це він знав, що вона супермодна. Я слухав Сістер Морфін на той час. І ось ми купили бобіну, на одному боці якої був Violator. Нині все це здається зворушливим і смішним – Київ, останні роки совка, дощ на Хрещатику, брат у дурнуватій формі з бобіною Депеш Мод в руках. Мені це все заримувалося 2006 року у Варшаві, на їхньому концерті. Публіка повільно набиралася на стадіон, довго працювали якісь діджеї, всі чекали. І тут пішов дощ. Було холодно і печально. Як у молодості”.
Patti Smith. Gloria. “Це хоч і не пісня Патті насправді, але в мене асоціюється саме з нею, саме її версія звучить по-біблійному космічно. Якось так сталося, що тінь Патті Сміт є мені дуже близькою й важливою. Мені про неї багато розповідала режисерка й перекладачка Вірляна Ткач. Вона з Патті колись працювала в Нью-Йоркському театрі «Ля Мама», тож іноді згадувала ті веселі дні співпраці. Ми з «Собаками» працювали в «Ля Мамі» кілька років тому, а це Іст-Віллідж, там усе наповнене присутністю Патті – за рогом приміщення легендарного CBGB, де й формувалась уся Нью-Йоркська панк-сцена (навіть устиг там побувати, 2005 року, за пару років до його закриття), за пару кварталів звідти церква, де відбувся перший поетичний виступ Патті Сміт. Такі собі туристичні маршрути для любителів депресивної поезії. І є в мене ще одна мікроісторія – позаминулого року ми з «Собаками» грали в Берліні, на Александерплац, на фестивалі, присвяченому падінню Берлінського муру.
Напередодні там грала Патті Сміт. Прилетівши, я пішов на могилу Брехта. Там лежали свіжі квіти. Я ще потішився за старого. Потім вичитав у новинах, що Патті напередодні теж ходила на могилу Брехта. Досі тішу себе ілюзією, що квіти залишила саме вона”.
Nick Cave. Weeping Song. “Мене неймовірно надихає й заворожує присутність у рок-музиці ось цих великих поетів – Ділана, Патті Сміт, Ніка Кейва. Вони ніби рятують для цивілізації поезію, переносячи її в якийсь інший простір, перезбираючи її, даючи їй ще один шанс, оживляючи її своїм диханням.
Власне, коли їх слухаєш, розумієш наскільки смішно звучать заяви критиків та літературознавців про смерть поезії. І в цьому випадку Нобель Ділана для мене особисто є чимось страшенно мудрим і справедливим. У будь-якому разі дуже люблю Ніка Кейва – і як композитора і, звісно, як поета. Це якесь дивовижно тонке, дитяче поєднання кримінальної хроніки й Нового Заповіту. Пам’ятаю, говорили про Кейва з покійним Іллею Кормільцевим, він саме переклав і видав збірку його текстів. Я, власне, збирався теж його поперекладати. Тим більше, російські переклади традиційно видаються дещо тенденційними. Навіть якщо це переклади Кормільцева. Одне слово, дуже хочу, аби Кейв вийшов українською, гадаю, це може бути добра книжка”.
Matisyahu. Step out into the Light. “Ми з Матісьяху грали кілька років тому на одній сцені, на Захід-фесті. Він, власне, закривав той фестиваль. І це чи не найсильніший концертний виступ, який мені особисто трапилося бачити в житті.
Це було дуже потужно, так ніби публіку годину поливали світлом. Сильний посил, пронизливий і чесний. Для мене те, що він робить, це приклад того, наскільки сильною й життєвою до сьогодні може бути віра, причому віра саме релігійна, не віра агностиків. Наскільки це може бути придатним для творчості. Це дуже цікаво й дуже пізнавально. Головне ж, що ця історія показує, наскільки умовним є наше розуміння кінця історії, кінця часів. Немає жодного кінця часів, тому що немає часу як такого. Є наше відчуття минущості. Й наше відчуття безкінечності”.
Матеріал підготувала Дарина Анастасьєва.
Фото Ксені Мальованої