1-3 жовтня в Дніпрі втретє відбудеться фестиваль сучасного мистецтва DniPro GogolFest за підтримки програми «Культурна столиця». Серед найочікуваніших подій — дві вистави-учасниці Единбурзького фестивалю мистецтв: 1 жовтня «Learning from the future» (Edinburgh Festival 2019) та 2 жовтня «Anchor» (Edinburgh Festival Fringe 2018).
Обидва шоу мають потужну фестивальну історію в Європі й сьогодні, попри пандемію, активно гастролюють, а також отримали чимало схвальних рецензій у пресі.
Вистава-інсталяція «Learning from the future» Колетт Садлер досліджує тему постлюдського майбутнього — часу, коли наші тіла опиняться на межі зникнення, не матимуть мети й не розрізнятимуть внутрішніх намірів і зовнішніх імпульсів. Вистава «Anchor» Ельзи Кувре та Мехді Дюмана — це 50-хвилинна танцювальна «розмова» про кохання у всіх його виявах: пристрасть, ніжність, злість, потреба, розчарування.
Yabl поспілкувався з шотландкою Колетт Садлер про особливості її шоу «Learning from the future» та про майбутнє, яке на нас чекає. Ельзу Кувре, швейцарську танцівницю й хореографиню «Anchor», розпитав про її минулі виступи в Україні та про дослідження кохання в танці. Куратор театральної програми GogolFest Андрій Палатний розповів про те, як вдалося поєднати дві унікальні європейські вистави на одній сцені у Дніпрі.
Колетт Садлер, хореографиня вистави «Learning from the future»
Героїня «Learning from the future», футуристичне «Body A» — хто вона й на якому підґрунті з’явилася?
Body A — це інверсія на A Body, людську подобу. На початку перформансу ми бачимо актрису Leah Marojevic, яка є A Body, людиною як такою. Згодом вона трансформується в Body A, у футуристичну біомашину, і стає частиною певної спекулятивної футуристичної фікції про те, яким може бути тіло, якщо ти в людській плоті, але функціонуєш як машина. Body A — це ніби канал інформації та даних, функція цього тіла незвична для людей: це не лише народження і смерть або будь-які інші людські функції, це більше про ідею кіборга. Усе людство стає постлюдством, тож виникає питання, яке це постлюдське тіло. Ми повинні його зрозуміти та усвідомити.
Це цікаво передати через хореографію, бо ми часто говоримо про антропологію тіла. Драматургія танцю розповідає нам про те, як існує це тіло, адже постлюди мають інші правила та інше розуміння себе. Body A перебуває в абстрактному футуристичному місці, не має ні сім’ї, ні людей поряд. Воно повністю самотнє на всій планеті, і немає нікого схожого. Створене як прототип, і жодне інше створіння не було створене за таким принципом. Образ моноліту, що використовується у перформансі, постає як майбутнє для Body A, де більше немає людського тіла як такого, а існують лише машини.
Розкажіть історію створення «Learning from the future»: як ви готувалися до постановки, які дослідження проводили та на якій драматургії базується вистава?
2016 року я зробила свій власний надгробок, на якому було вказано «Colette Sadler 2016». Я була у своїй студії з цим монолітом, паралельно працюючи над іншим, балетним твором «Les Noces» («Весіллячко»), партія Броніслави Ніжинської. Я багато думала про цей твір і хотіла поговорити з Броніславою Ніжинською, вирішила, що мені потрібно бути мертвою, аби поговорити з нею, бо вона мертва. Я написала діалог між нею та мною, і ця розмова відбулася у футуристичному просторі — саме це стало початком роботи над «Learning from the future».
Потім я хотіла створити це футуристичне тіло, бо перед тим працювала з протезуванням кінцівок і дізналася про тіло більше. Почали з'являтися ідеї, як показати тіло майбутнього, у якому може бути більше кінцівок, рук чи ніг. Так я прийшла до створення перформансу. Процес тривав близько п’яти років, тому що це досить складний соло перформанс, а я пробувала себе в ролі хореографині.
Але від початку роботи над «Learning from the future» я нагадувала собі про тему майбутнього і використовувала це для драматургії перформансу. Leah створювала рухи для Body A або, точніше, ми створювали їх разом. Тому що я просила її імпровізувати, вона пропонувала якісь речі, а потім я обирала рухи, які мали найцікавіший вигляд, і компонувала їх. Вона дуже віртуозна, мені було цікаво думати про танець як технологію, і це було можливо лише з нею або з кимось, як вона, хто має такий самий діапазон у танці.
Колетт, на чию хореографічну практику ви спиралися під час постановки «Learning from the future»? Оглядачі видань зауважували власний дискомфорт від «неприродних» рухів танцівниці в образі жінки-кіборга і навіть озвучували думки про нову хореографічну мову.
Я думаю, що не намагалася відтворити конкретну хореографічну форму. Не було певних референсів для цієї роботи. Можливо, лише твори, які мене надихнули, зокрема «Космічна Одіссея» Стенлі Кубрика для створення моноліту. У різний час я також читала тексти Вальтера Беньяміна про волосся як матеріал, що росте навіть після смерті тіла. Це більше про концепції, які потім були представлені на сцені. Волосся також було цією ідеєю життя та смерті. А ще — Александр Макквін, дизайнер, розробляв одяг із використанням людського волосся. Та в нас не було конкретних референсів, це всього-на-всього частини, які поєдналися в єдину концепцію.
Як зазвичай реагують глядачі на спосіб існування танцівниці у виставі та на саму тематику й форму?
Насправді було багато, навіть дуже багато позитивних відгуків. Люди задумуються над певним жіночим майбутнім, тому що Leah має дуже впевнений вигляд у перформансі. Наче вона бореться за щось хороше, наче майбутнє — повністю жіноче. Це вражає людей. Також сама робота загадкова, можливо, люди сприймають її на дуже чуттєвому рівні. Це цінні відгуки, коли глядачі кажуть, що їм сподобався перформанс. Можна сказати, що це так зване переміщення в іншу реальність, зі своєю логікою, правилами, те місце, куди хочеться вирушити на певний час. Це не про щоденне життя, це більше про естетику, красу і загадковість.
Колетт, які стрижневі теми цікавлять вас як хореографа в цій роботі? Адже йдеться і про людську свідомість, і про тілесність узагалі, і про самоповагу тіла, і навіть про потребу в тілі.
Основне питання в усіх моїх творах — навіщо та як рухатися. Щоразу я наче створюю нове тіло. Також це стосується пам’яті, зокрема Body A має людську пам’ять, чуттєвість та тваринні інстинкти, має щось від тварини всередині неї, це виражено в рухах. Якщо ти просто канал для передачі даних, порожній усередині, то не обов’язково мати пам’ять. Вона сканує та зчитує середовище, інформацію, це можна зчитати рухами. У першій частині також є ідея про людське его. Урешті-решт вона просто зникає, стає чимось віртуальним, проходить шлях від людини до тварини, до постлюдини, візуального образу, що зникає.
Танцівниця Leah Marojevic в інтерв’ю сказала, що «танець повертає нас у тіло». Чи вбачаєте ви особливий сенс у тому, що тема дематеріалізації тіла розкривається саме танцем — рухами живого тіла?
Якщо говорити про дематеріалізацію, це матеріал самого себе, людини як такої, і матеріал рухів — це про зміну того, що ми бачимо в певний час, і що потім одразу зникає. Тож матеріал руху — це енергія. Дематеріалізація для мене, якщо говорити мовою танцю, це робити дії тут і зараз.
Колетт, ви приймаєте таке майбутнє, про яке йдеться у «Learning from the future»? Чи краще вигадати свою утопію і намагатися втілити її, замість антиутопічного майбутнього?
«Learning from the future» — для мене це фікція, певна драма про майбутнє, а не те, у що конкретно я вірю. Не вважаю, ніби в майбутньому всі ми будемо як Body A. Звісно, є певні речі, пов’язані з технологіями, які вже поряд із нами. Іноді я думаю, що майбутнє вже тут. Дещо ми сприймаємо дистопічно або утопічно. Наприклад, кліматичні зміни, чи можна їх назвати дистопічними? Нам не потрібно створювати утопію, але є певна дистопія в тому, що відбувається зараз. Цей перформанс зовсім не про політику як таку, це завжди поєднання того, що відбувається навколо, і як люди бачать світ.
Як ви застосовуєте технології в цій роботі, де власне і йдеться про вплив технологій на майбутнє людства? І як ви конструюєте виставу за допомогою цих технологій?
Ця робота — фікція, знову ж таки, ідея моноліту — це певний алгоритм, моноліт — це ідея «post body future». Якщо ви читаєте популярну наукову літературу, у ньому завжди присутній штучний інтелект та машини. Якщо ми говоримо про життя на інших планетах, там також є цей зв’язок. У своїй роботі я використовую відео, але не як технологію, а як об’єкт, заміну тілу.
Ельза Кувре, танцівниця й хореографиня вистави «Anchor»
Ельзо, вистава «Anchor» — це співпраця танцювальних компаній «Woman’s Move», яку ви співзаснували, та «Divisar», що її очолює Мехді Дюман. Ви обидва хореографи й танцівники шоу. Розкажіть, як познайомилися, чому створили спільний проєкт і взагалі — навколо яких цінностей об’єдналися керівники двох колективів?
Ми познайомилися під час майстеркласу швейцарського хореографа Табеа Мартіна і завдяки спільним імпровізаційним вправам наодинці зрозуміли, що нам було дуже весело разом, і ми отримали насолоду від колективної роботи. Тоді Табеа запропонував нам зробити спільне шоу, ми погодилися використовувати теми кохання та романтичних стосунків, бо вважали, що це відповідає тій «хімії», яка відбулася між нами під час роботи.
Театральні критики зізнавалися, що після перегляду «Anchor» кілька годин усміхалися. Шоу називали «зворушливим поглядом на кохання» і зауважували «вісцеральний підхід» до пошуку відповіді на питання «що таке любов?» Тож ми хочемо дізнатися, який аспект теми «кохання» ви з Мехді Дюманом обрали для постановки?
Ми хотіли зобразити «дисфункціональну щасливу історію кохання» в тому сенсі, що в нас була ідея показати не лише хороші періоди життя подружжя, але й конфлікти, суперечки, непорозуміння, що є частиною будь-яких романтичних стосунків. Однак ми хотіли виявити цей негатив із гумором, ніжністю та співчуттям, що, мабуть, і робить «Anchor» настільки зворушливим і веселим. Ми застосовували наш спільний досвід (у Мехді великий досвід у театрі, а в мене у хореографії) для створення своєрідного вісцерального шоу, розмовляючи з усіма органами глядачів так само, як і з їхнім мозком.
Як і чому вистава трансформувалася від прем’єри 2018 року до сьогодні?
Ми любимо дивувати одне одного під час вистави, іноді навіть жартуємо, творимо щось несподіване, чого ніколи раніше не обговорювали. Це робить виставу живою, і наша «хімія» працює. Іноді ми вирішуємо додати ці сюрпризи до вистави та вплести їх у дію. Тож у період з 2018 року й дотепер ми доповнили «Anchor» багатьма деталями і, ймовірно, продовжуватимемо це робити, поки спільно працюватимемо на сцені. Це живий театр танцю.
Чому виникла потреба розширити початкову 20-хвилинну версію до 50 хвилин? Чим доповнилася ваша танцювальна «розмова» про кохання?
Це сталося майже випадково. Під час Единбурзького фестивалю 2018 року (Edinburgh Festival Fringe — Yabl) я випадково забронювала два слоти для виступу замість одного, тож одразу подзвонила Мехді, щоб запитати його: «Пам'ятаєш, ця вистава, яку ми зробили, що триває 20 хвилин? Чи не хотів би ти продовжити її до 50 хв та поїхати до Единбурга на три місяці раніше?» Він погодився, і ми повернулися до роботи. Тепер віддаємо перевагу довшій версії, оскільки можемо розповісти в ній об’ємнішу історію. Загалом це відбулося з професійних та практичних міркувань, і ми дуже щасливі, що так сталося.
Ельзо, ви танцюватимете в Україні втретє. Перформанс «The Sensemaker» був головною подією GogolFest у Вінниці (2019), а навесні 2021-го ви повторно привозили шоу на GogolFest до Маріуполя. Що вам запам’яталося під час минулих виступів в Україні та чи відбувся енергетичний обмін із українськими глядачами на фестивалі?
Мене вразили ентузіазм та відкритість глядачів. Я відчувала, що вони дійсно перебувають зі мною, поки я виступала. Також мені дуже поталанило ділитися своїми роботами та здійснювати певний обмін між різними культурами. Окрім того, «The Sensemaker» можна трактувати по-різному і навіть порушувати різні політичні питання. Було дуже цікаво поговорити з деякими глядачами після вистави та послухати їхні враження. У мене не було часу або можливості поспілкуватися з такою кількістю людей, з якою мені б хотілося — зокрема через мовний бар'єр — але було дуже приємно почути деяких із них. Я дуже вдячна GogolFest за те, що він надав мені таку можливість.
Ми пам’ятаємо, що два роки тому спеціально для показу на ГОГОЛЬFEST ви з перекладачем створили текст «The Sensemaker» українською. Це зруйнувало мовні бар’єри, щоб глядачі сприйняли історію максимально органічно. Чи адаптуєте ви цього разу «Anchor», можливо, якимось несподіваним чином?
«Anchor» переважно невербальний, що робить його доступним для всіх глядачів. У саундтреку є частина, де ви можете почути, як ми розмовляємо французькою та англійською мовами, але ми хотіли використовувати це наче музику, так, щоб люди не розуміли всього, що ми кажемо. Тон наших голосів важливіший. У ньому ви навіть можете розпізнати мелодію першої зустрічі.
Ви залучатимете глядачів у Дніпрі до сценічної «розмови» про кохання? Адже в рецензіях оглядачі пишуть про веселу інтерактивну складову «Anchor».
Через ситуацію з COVID-19 нам, на жаль, довелося змінити інтерактивні частини вистави. Раніше ми залучали кількох людей на сцену і ненадовго змушували їх брати участь із нами, але були змушені змінити це. Тому версія 2021 року менш інтерактивна, ніж 2018-го, та, сподіваємося, ми все-таки зможемо передати ті самі емоції глядачам.
Що зазвичай захоплює глядачів «Anchor» найсильніше? З огляду на географію показів, історій чимало.
Глядачі завжди думають, що ми пара, і нам це подобається, оскільки означає, що ми можемо передати на сцені ті емоції, які хочемо. Окрім того, сорочка Мехді наприкінці стає мокрою від поту, і аудиторію це дуже вражає. Я думаю, це показує, наскільки наш дует віддається фізично, що досить виснажливо. Також сподіваємося, що глядачів проймає історія кохання, яку ми передаємо.
Андрій Палатний, куратор театральної програми фестивалю GogolFest
— У межах театральної програми DniPro GogolFest цього року відбудуться два унікальні покази, різні за формою та ідеями, але однаково потужні за висловлюванням. Вистава-інсталяція «Learning from the future», постлюдська фікція, режисерки Колетт Садлер та акторки Leah Marojevic за допомогою хореографії розповідає нам історію про майбутнє, яке частково вже тут. А дует «Anchor» — це спільний проєкт Ельзи Кувре та Мехді Дюмана, що дає нам погляд на стосунки з усіма складнощами.
Я познайомився з Колетт і Ельзою на Единбурзькому фестивалі 2019 року, куди мені вдалося потрапити за підтримки Британської Ради в Україні, а цьогоріч у межах GogolFest обидві команди поєднаються на одній сцені. Для мене, як куратора театральної програми, ця можливість дає новий спосіб усвідомлення театру, відкриває нові сенси глядачам та будує новий культурний обмін між Единбургом і Дніпром.