17 жовтня у Львові відбудеться остання подія львівського фестивалю «Тетраматика», що фокусується на мультимедійному й інтерактивному мистецтві. Цієї неділі виступатиме група «НУРТ», до якої входять Юрій Булка та, власне, куратори фестивалю – композитор Остап Мануляк і митець Михайло Барабаш. Під їх кураторством «Тетраматика» презентує сегмент сучасного мистецтва, що поєднує медіуми та розвиває тему технологій і їхнього впливу на реальність. Завершення фестивалю – саме час розповісти про його початок для тих, хто не потрапив на це дійство.
Цьогорічна тема виділяє один з аспектів загального фокусу – чуттєвість, пов’язану з технологіями. У сучасному світі дорослі розбивають екрани телефонів, коли дратуються від новин, постів чи тіктоків, підлітки фруструються через невідповідність своєї зовнішності Instagram-стандартам, а діти плачуть, коли програють у відеоіграх. Це реальність, із якою ми вже маємо справу. Проте «Технології та чуттєве» – загальна тема виставки, яка тривала в інноваційному креативному просторі LEM-Station до 30 вересня. Вступні ж перформанси, про які піде мова, виходять з іншого інтересу.
«Тетраматика» відбувається у Львові що два роки, починаючи з 2013-го. За цей час проєкт встиг зробити собі ім’я, зокрема, осередку експериментальної електронної музики на перетині (пост)академічних ідей і справжньої прикладної науки. Саме в цій площині лежать перформанси, які відкрили фестиваль – «Voices of the Cosmos», «Moon2» і «Speaker Swinging». Курував програму відкриття під назвою «Solaris», приурочену до 100-річчя Станіслава Лема, польський композитор Марек Холонєвський.
«Голоси космосу» – проєкт Рафала Іванського та Войцеха Зємби, в якому вони сколаборувались із астрономом Себастьяном Соберським. Науковець допоміг музикантам здобути унікальні космічні звуки: записи геомагнетичного шипіння, що виникає на 100-кілометровій висоті від поверхні Землі, так званого «сонячного вітру» і протуберанців, магнітного поля нейтронних зірок – пульсарів, звуків навколо Сатурна та еха його супутника Титана. Все це записано радіотелескопами Астрономічної Обсерваторії Миколи Коперника у Грудзьондзі та Центру астрономії Університету Миколи Коперника в Торуні, де Соберський є керівником Планетарію та радіооглядачем відповідно.
Зі складним мультимедійним мистецтвом часто виникає така проблема: його зміст зводиться до формального експерименту. В умовах нескінченної work-in-progress твори виглядають як презентація проміжних результатів роботи, в яких не вистачає концептуальної довершеності чи формальної простоти.
«Голоси космосу» частково переймають цю проблему. Унікальність аудіоматеріалу накладає технічне обмеження: автори уникають надмірних маніпуляцій зі звуком, що могли б зробити музику структурно, тембрально чи текстурно цікавішою, лише «презентуючи» космічні записи. Втім, презентація виходить вдалою та, здається, відповідає задуму музикантів – залишатися у субжанрі «космічного» ембієнту, вирізняючись деталями.
Без зайвих маніпуляцій космічна музика постає настільки ж музично бідною, наскільки й аудіально унікальною. Нам пропонують мріяти про далекі матерії, як і раніше, але із надійним аргументом, що наближає нас до Сонця, Сатурна чи Титана – вони справді так звучать. Утім, чим обумовлена ця справжність? І чому вона так добре працює в межах вищезазначеного жанру?
У творчому процесі важливіше спосіб виробництва твору, а не сам матеріал. Космічні записи проєкту отримані через радіотелескопи, що фіксує електромагнітне випромінювання космічних об’єктів. Точніше, пристрій реєструє радіохвилі, що збуджують певні електромагнітні коливання, підсилює їх та спрямовує на чутливу радіоапаратуру, що видає звук.
Парадоксальний момент полягає у тому, що подібного до «Голосів космосу» результату можна було б досягти і з використанням звичайних «земних» семплів. Достатньо було б записати щось схоже через радіомагнітний пристрій. Уявімо, що через радіотелескоп задокументували не протуберанці чи пульсари, а щось земне – булькотіння болота чи шипіння магми на поверхні вулкана після виверження. Ймовірно, слухач не відрізнив би одне від іншого.
Звісно, буквальність звуків космосу – ключова складова проєкту. Та якщо мова йде про музичний результат, а саме про те, чому «Голоси космосу» звучать дещо ретро-футуристично, то відповідь проста. Через концептуальне рішення презентувати оригінальні семпли, спираючись, фактично, на класичний аналоговий спосіб звукозапису, та художнє рішення залишатись у межах обраного субжанру, що обмежує музичну техніку.
Більш «сучасно» звучить розробка, яку використовує гурт Moon2. Це тріо з барабанщика, гітариста та людини, яка грає на спеціальному інструменті, що зчитує рух тіла та переводить його у звук. Пристрій реєструє положення тіла відносно себе і реагує на його рух. Усі електронні звуки програмуються у SuperCollider: зміна положення точок у моделі тіла може бути прив’язана до будь-яких параметрів маніпуляції звуком.
«Ми бачимо музику не як послідовність подій, а як динамічну систему в стосунку до якої ми прикидаємось що нею керуємо. Якщо порядок стає дещо складнішим, ніж проста директива "якщо-інакше"(if-else), система має тенденцію розпадатися, оскільки все більше і більше прихованих невідповідностей розгортається. Ці аномалії – наш матеріал. Ми балансуємо на поверхні ретельно намальованої діаграми, намагаючись не бути похованими під чистим хаосом» – пояснюють учасники тріо. Експериментальний інструмент справді звучить доволі хаотично. Видно, що виконавцю Денису Колоколу складно видобувати з нього контрольовані звуки і доводиться «малювати» у просторі широкими мазками. Протягом лайву пристрій радше задає настрій через тембральну текстуру звуку, а коли гітарист і барабанник розвивають на її основі свої ритми – підключається до ритмічного танку різкими коливаннями.
Поєднання розробки зі звичними інструментами – гітарою та барабанами – виводить перформанс за межі суто презентації можливостей пристрою і вплітає його у зрозумілу форму попмузики. Водночас рок-канон все ж видається не зовсім доречним для цього. Зоднобіч, гітара та драми підкреслюють цифрове звучання. З іншого боку, цікавіше було б почути новий інструмент поруч із іншими електронними інструментами, що асоціюються з електронною музикою – драм-машинами та синтезаторами. Але вибір жанру тут – справа смаку.
Останній виступ із відкриття «Тетраматики» – відтворення класичного експерименту Ґордона Монагана 1982 року. Музичний перформанс «Speaker Swinging» («Обертання мікрофонів») запрошує вслухатись у те, як звук розповсюджується простором. Ідея натхненна спостереженням машин із гучномовцями, тачок Trans Am, які швидко проїжджають повз, лишаючи за собою слід «флюїдної музики» (хеві-метала, в якому змішуються тональності), аеропланів і різних інших рухомих джерел звуку, та перш за все – так званих «колонок Леслі», що створюють специфічний ефект за допомогою обертання рупора. У роботі Монагана, живого друга та однодумця Джона Кейджа, обертаються мікрофони. Точніше, їх обертають троє (чи більше) перформерів і перформерок, стоячи на імпровізованому постаменті. У цей час із цих метафоричних «атомів» лунають різні частоти, створюючи ефект Доплера (зміна частоти хвилі, спричинена переміщенням джерела звуку).
«Speaker Swinging» виник із бажання Монагана оживити типовий концерт і віддати належне не дуже помітному, але одному з найважливіших інструментів – мікрофону. Граціозний та хаотичний перегук трьох обертань доповнюється мінімалістичними світловими ефектами, покликаними метафорично зобразити «молекулярний рух електронів», що водночас відсилає і до циклічного руху небесних тіл.
Перша асоціація до «Обертання Мікрофонів» – «Pendulum Music» Стіва Райха, в якому чотири мікрофони гойдаються над колонками та спричинюють фазований звук щоразу, як пролітають над ними. Тільки якщо в інсталяції Райха звучання віддане на відкуп фізиці, то у перформансі Монагана – тілесному руху. Хоч «Маятникова музика» написана ще 1968 року, сам Монаган каже, що дізнався про неї вже після того, як створив «Обертання мікрофонів». Мінімалістична робота і Райха, і Монагана, побудована на дослідженні фазування, виглядає так само витончено і у 2021-му, та все ж сприймається вже як музейний експонат.
Утім, презентація такого експонату – важлива подія для України, яка досі не має великого національного музею сучасного мистецтва. Архів «Тетраматики» міг би стати цілим поверхом у цьому музеї, що з’явиться рано чи пізно.