Netflix цьогоріч вирішили "вдарити" по аудиторії по всіх фронтах, здивувавши всім різноманіттям якісних серіалів. Якщо ще пів року тому платформа встигла набриднути посереднім контентом, то зараз у них бум на нестандартні проєкти, що стабільно посідають перші місця у рейтингах за переглядами. Одним з таких серіалів стала “Покоївка”, соціальна драма про труднощі дівчини, що залишилася одна з дитиною без даху над головою. Чим саме серіал захопив увагу глядача? Давайте з’ясовувати.
Молода дівчина Алекс тікає від свого чоловіка-аб’юзера з дитиною на руках, сподіваючись знайти краще життя для себе та доньки. У її кишені всього 18 доларів, немає планів на майбутнє і розуміння того, що робити далі. Алекс не знаходить нічого кращого, як влаштуватись прибиральницею за копійки, аби мати можливість забезпечити дитину всім необхідним. Також в Алекс є матір, що страждає біполярним розладом і потребує особливої уваги та фінансової допомоги.
“Покоївка” - це не той серіал, який буде вражати вас несподіваними сюжетними твістами і намагатись здивувати оригінальними рішеннями. Ні, історія тут доволі проста, лінійна та передбачувана. Акцент у “Покоївці” робиться саме на соціально-драматичній складовій, чим серіал і "чіпляє" глядачів. Головна героїня буквально проходить усі можливі кола пекла, як писав Данте у своїй “Божественній комедії”. Тільки пекло у серіалі виглядає, як реальне життя. Серіал не обмежується двома чи трьома перепонами для головної героїні, тут вони лізуть звідусіль: чоловік-аб’юзер, втрата житла, відсутність грошей, брудна робота, на якій тебе ніхто не поважає, хвора мати, бажання реалізувати себе у житті - і це лише "базові" складнощі, з якими зустрічається Алекс протягом всієї історії. Крім цього, ми спостерігаємо за внутрішніми стражданнями героїні, які насправді не менш болючі для неї.
Серіал доволі цікаво розкриває всі згадані соціальні теми, а не просто демонструє їх заради актуальності та повістки. Якщо говорити про тему аб’юзу, — тут перед нами постає питання: "А що саме вважати за знущання?". Фактично чоловік головної героїні ніколи не бив її, але він постійно травмував її психологічно, поводився, як тиран, постійно пиячив та не поважав Алекс. І коли остання тікає і намагається отримати соціальну допомогу, то в питаннях обмеженого ресурсу виникає сумнів: а чи заслуговує вона на цю допомогу, або краще її надати тим жінкам, які зазнали в першу чергу фізичного, а не психологічного насилля?
Не менш цікаво розкрита тема стосунків головної героїні з донькою та мамою, — обидві не можуть про себе подбати. Це теж цікаве соціальне спостереження за тим, як людина бере відповідальність не тільки за дитину, а й за матір, втрачаючи будь-яку можливість на те, щоб присвячувати вільний час собі, своїм бажанням та амбіціям. Алекс, будучи на самому дні, знаходить у собі сили піклуватись про найближчих для неї людей.
Подекуди “Покоївка” робить все, щоб ти, як глядач, заплакав при перегляді. Драму автори витискають з усіх боків, дуже розумно маніпулюючи емоційним станом, аби ти додивився серіал до самого фіналу. Звісно, місцями це прямо починає дратувати, адже іноді в гіпербалізацію трагедій головної героїні перестаєш вірити, бо все здається банальним і місцями наївним, але, з іншого боку, розумієш, скільки подібних реальних історій люди можуть розповісти про себе. І для тих, хто за менших труднощів готовий опустити руки, “Покоївка” справді може бути дуже терапевтичною та надихаючою. Свого часу був дуже схожий фільм з Віллом Смітом “У гонитві за щастям”, де розповідається історія батька з сином, які також не мали впевненості у завтрашньому дні, тому вимушені були жити, працювати та їсти там, де пощастить.
“Покоївка”, звісно, не забуває про феміністичні мотиви, але у випадку з цим серіалом, тут все органічно вписано та не викликає огиди чи неприйняття. Це завдяки тому, що тема фемінізму чітко вписується в сетинг та історію головної героїні, а не вставлена чужорідним об’єктом просто заради того, щоб відповідати сучасним трендам. Та й взагалі було б дивно, якби історія про самотню матір, яка намагається "піднятися з дна", не несла ці ідеї.
З точки зору режисури, як візуально-постановочного мистецтва , “Покоївці” не дуже вдається чимось вразити чи захопити. Усе добре та стандартно, — настільки, що навіть сумно. Цю історію можна було подати глядачеві цікавіше в естетичному плані. Але маємо дуже звичайну для серіалу картинку, за яку навіть око не сильно може зачепитися.
Кого насправді хочеться похвалити, так це головну героїню у виконанні Марґарет Кволлі. Ми вже бачили цю актрису і в “Одного разу в Голлівуді”, і в безлічі реклами, і в серіалі “Залишені”, але саме у “Покоївці” вона демонструє багатий спектр акторської гри. До речі, її маму у серіалі зіграла справжня мама актриси - легендарна Енді Макдавелл. І за талантом мати з донькою не поступаються одна одній у цій історії. А за їхніми “особистими” сценами взагалі одне задоволення спостерігати, розуміючи весь бекграунд, який вони пройшли разом.
Можливо, серіал не увійде в золоту колекцію світових шедеврів, але радити подивитися його можна сміливо. Що ми й робимо, бо це корисно, емоційно та цікаво. Netflix рулить!