На Сцені 6 відбулася прем'єра спектаклю «Антрацит. День стійкості» з підзаголовком «Вистава-мюзикл про шахтарів». Амбітний проєкт українського режисера Павла Юрова (він народився в місті Антрацит Луганської області) і британської постановниці Вікі Торнтон (вона теж родом з вугільного регіону) можна охарактеризувати двома словами: «Все погано». Вони стисло описують насамперед тяжку шахтарську долю впродовж майже цілого століття, про яку розповідає вистава.
Коли: 28 листопада, 20:00
Де: Сцена 6 (вул. Васильківська, 1)
Запис вистави онлайн можна переглянути тут.
ПРОЄКТ. «Антрацит» можна знайти в афіші Дикого театру. Проте його директорка Ярослава Кравченко підкреслює, що вистава Юрова, яку здійснили на рідній для Дикого Сцені 6, не є продукцією її команди. Офіційно «Антрацит» – це частина проєкту «Дім шахтарства», який виконується ГО «Точка дотику» в партнерстві з Grand Duke Films Limited та Диким театром за підтримки Українського культурного фонду та Європейського Союзу за програмою House of Europe. Погодьтеся, звучить солідно.
Жанр вистави визначено, як мюзикл, але то таке. В «Антрациті» є кілька вокально-пластичних номерів, однак вони виглядають радше доповненням до постановки, ніж її стрижнем. Можливо, це данина моді й засіб просування – мюзикли зараз у тренді. Цікаво, що один інтернет-портал назвав виставу Юрова і Торнтон сенсаційною. Напевно, поєднання слів «мюзикл» і «шахтарі» може здатися незвичайним. Сам режисер вважає, що «Антрацит» є «музично-драматичною виставою з цифровими технологіями».
Сцена в душовій. Шахтарі одягнені лише в аудійне знаряддя.
АВТОРИ. Широку, але геть не приємну для Юрова популярність його ім'я здобуло у 2014 році, коли він разом із другом провів 70 днів «на підвалі» у проросійських бойовиків Слов'янська. Щодо творчості, першим і поки єдиним помітним успіхом режисера стала вистава «Депо північне» в театрі «Сузір'я» за п'єсою Васілія Сігарєва «Фантомні болі». У 2011 році за цю роботу йому присудили премію «Київська пектораль» у номінації «За найкращий режисерський дебют». Подальші проєкти Юрова, зроблені у традиції документального театру, резонансу не мали.
Інша режисерка вистави Вікі Торнтон займається актуальним мистецтвом з елементами документального та ігрового кіно. Робота над «Антрацитом», здається, стала для неї першим досвідом масштабної театральної постановки.
СЮЖЕТ. Дія вистави відкривається роками перебудови, після чого багаторазово і якось похапцем перестрибує з одного десятиліття ХХ сторіччя в інше. У молодого шахтаря Олексія (Олексій Доричевский) під час аварії гине друг, і ця трагедія стає для героя джерелом постійних душевних страждань. Одного разу засліплений фотоспалахом Олексій виявляє, що перемістився з 1989 року в 1969-ий, і з цієї миті для нього починається довга епопея подорожей у часі. Потрапляючи то в брежнєвську, то в сталінську, то знову в горбачовську епоху, Олексій плекає ідею врятувати загиблого друга. Для цього йому треба змінити не просто свою особисту історію, але й історію СРСР.
Антагоністом Олексія виступає такий собі демон зі спецслужб (Євген Черников).
СЦЕНОГРАФІЯ. Простір розділено на три зони. Ліворуч від глядача - офіційна: кабінет, де до портрета Леніна залежно від часу дії привішують то одного, то іншого генсека. Праворуч - особиста: квартира, де вечеряють, грають у карти, займаються сексом і слухають Бі-Бі-Сі. У центрі - суспільна: шахта, площа, двір, трибуна стадіону, тут сперечаються, мітингують, пиячать, іноді співають і пританцьовують. Співають, як вже сказано, не дуже багато і не надто винахідливо, - у музичних сценах вистави переважає речитатив.
Втім, трапляються винятки. Найдотепніший епізод «Антрациту» – це коли шахтарський начальник (Роман Савченко) зі склянкою горілки в руці і сумною міною на фізіономії ніжним тенорком виводить: «Дарма я на нього тиснув, / Він хоче робочого щастя, / Він прагне свободи спільноті, / Не буду йому заважати!» Постмодерне поєднання зворушливого ліризму з газетною лексикою справляє чарівне враження. Інших настільки ж вигадливих сцен у виставі немає.
Найбільш зворушливу пісню вистави виконує Роман Савченко.
ІДЕОЛОГІЯ. Відсутність оригінальності проявляється не лише на рівні музичних, пластичних та інших сценічних рішень, але і відносно сенсів. «Антрацит» – це схеми, кліше і шаблони. У попаданці, що намагається змінити майбутнє, переробивши минуле, в демонічному образі спецслужбіста, який постійно регоче, в характерах простих донбасівських хлопців, в конфлікті начальства, що має давати план, і робітника, який вимагає справедливості, немає нічого, чого ми не бачили раніше в інших текстах і постановках.
Меседж «Антрациту» простий і безрадісний. Що при радянському тоталітаризмі, що при незалежній Україні шахтарі перебувають у кабальних умовах. Їхні досягнення у боротьбі за гідну зарплату і безпеку виробництва часткові й мінливі. Навколо брехня і зрада, утиски й злидні, і навіть найкращий друг може виявитися негідником. Фінальне самоспалення героя позбавляє «Антрацит» останніх проблисків надії.
НЮАНСИ. Здається, Сцена 6 так густо просякнула духом Дикого театру, що яку виставу на ній не грай, все одно буде якось по-дикому. В «Антрациті» є й роздягання (на жаль, лише чоловіче), і статевий акт (звичайно, не справжній), і паління сигарет (Кравченко перед початком вистави, як завжди, попередила, що вразливим особам на таке краще не дивитися). А ще постановка Юрова і Торнтон, схоже, встановила рекорд українського театру за кількістю матюків, - стільки лайки я не чув у жодному вітчизняному спектаклі. Такий вже цей Донбас, нічого не поробиш.
В «Антрациті» можна побачити шматочок сексу. Олексій (Олексій Доричевський) і його жінка Лідія (Наталка Кобізька).
Втім, це ніякі не вади, а тільки особливості. Значно гірше за велику кількість слів на «х», «п» і «б» - недоречність засобів одного виду мистецтва, що їх використано в іншому. Через свою фрагментарність, драматургія «Антрациту» відчутно кінематографічна. Нескінченні затемнення, що відділяють один епізод від іншого, органічно виглядали б у фільмі. У театрі вони потребують постійних пауз і розшматовують дію на друзки.
ЕПІЛОГ. Звісно, театр – мистецтво умовне. Багато чого на сцені відбувається начебто і буцімто. Проте, в кожній умовності є своя міра, і якщо її перевищити, художня правда зникає. Актори імітують роботу в забої, імітують миття в душі, імітують удари по обличчях, імітують статевий акт, імітують душевний біль. Наївної імітації в «Антрациті» так багато, що здається, немов у цій виставі загалом імітують театр.
Фото: Олексій Товпига