З новим фільмом Веса Андерсона, без перебільшення, культового режисера американського незалежного кіно, одночасно досить просто і невимовно важко. Просто, бо кожен фільм цього творця за визначенням є напрочуд оригінальним та дуже самобутнім кіномистецтвом, яке обов’язково подивляться та приймуть його шанувальники. Важко, бо це глибоко авторське, дивакувате та неординарне кіно не є must see для масового глядача. І не сказати, що “Французький вісник” обов’язково має стати глядацьким кінохітом, адже тут класичний Андерсон проявляється відсотків на 130, але на це кіно варто звернути увагу навіть найвіддаленішим від його творчості глядачам, на що є наведені нижче причини. З 28 жовтня стрічка вже у кінотеатрах країни!
Є думка, що в режисера та сценариста Веса Андерсона немає поганих чи навіть посередніх фільмів. Це не суб’єктивне судження, а висновки, що базуються на рейтингах глядачів та критиків. Таке визнання його творчості побудоване на тому, що всі його повнометражні картини об’єднують певні стилістичні особливості, вони дійсно високого рівня якості та дуже впізнавані, від чого цілком спокійно можна виводити окремий піджанр - фільми Веса Андерсона. Більш-менш ерудованому кіноглядачу можна рандомно поставити якусь невідому для нього стрічку Веса, і він з жодним іншим режисером не сплутає це кіно. У “Віснику” всі авторські прийоми присутні, — вони блищать, переливаються, грають, палають, і, що найголовніше, — працюють!
Сюжет. Події фільму крутяться навколо вигаданого друкованого видання, що є філією американської газети, та виходить у французькій провінції. Газета має закриватись, і її кореспонденти прагнуть, щоб саме їхні журналістські матеріали потрапили в цей фінальний випуск. Власне, з візуалізації цих майбутніх чотирьох, не пов’язаних одна з одною історій, і складається остання, хоч і зовсім не нова стрічка Андерсона, що мала виходити ще в червні 2020 року, але сталася пандемія.
Сам сюжет у “Віснику”, як і завжди в Андерсона, є своєрідним калейдоскопом вкрай непересічних, абсурдистських, комічних, іноді трагічних, яскравих історій. Вони особливо не перетинаються з реальністю, відбуваються у вигаданих французьких місцевостях та покликані збудити цілу бурю емоцій, звісно ж, позитивних. І ці історії досить важко описати, адже тут абсурд нанизується на дивакувату вигадку, приправляється гіперболою, насичується сатирою, розбавляється іронічною комедією, трошки шоку, і все це втілюють відірвані від реальності персони. Ну, наприклад, довічно ув’язнений маніяк-вбивця (Бенісіо Дель Торо) на основі оголеної натури поліцейської (Леа Сейду), з якою до того у нього роман, малює абстракцію, яку потім назвуть постмодернізмом. Його примітив галерист (Едріан Броуді) та зробив не просто відомим, а культовим художником, але психопат чергові свої 10 картин намалював на тюремних стінах у вигляді фрески, на що все рівно знайшовся покупець у вигляді 80-річної жінки. Ну хіба не маячня? Повна. Як і інші історії. Але поставлено це так, з таким смаком та подачею, що отримуєш цілковите задоволення від занурення у ці візуалізовані, по-доброму хворобливі фантазії режисера та сценариста Андерсона. Тут абсолютно не думаєш, чи могло таке трапитись насправді, чи ні (не могло), а сприймаєш все на естетичному та візуальному рівні.
Візуальна складова. У Веса не те, що кожен фільм, історія чи епізод, — у нього кожен кадр — це витвір мистецтва. Очевидно, з якою увагою та любов’ю він ставиться до кожної найдрібнішої деталі, кожного найменш помітного реквізиту чи пози найнепримітнішого актора масовки. Під час перегляду хочеться ставити на стоп, все розглядати та оцінювати, як це робиться в картинній галереї. У “Віснику” безумовно всі кадри працюють як окремо, так і в рамках кінооповіді загалом. Та усе не мало б такого ефекту, аби не кольори, що є ще однією візитівкою Веса. Чимала кількість подій зображена в чорно-білих кольорах, які в несподіваних місцях фарбуються в яскраву кольорову гамму. Логіки цих переходів не завжди можна вловити, та, може, і немає її, та й не треба нічого тут ловити - бери і насолоджуйся фільмом. І сама кольорова гама, кольорокорекція та поєднання кольорів - це дійсно справжня насолода для очей! Там, де здається, що перебір з кислотністю, чи ось тут виглядає мляво, то це дійсно тільки здається. Колір є невід’ємною частиною кінофілософії Андерсона, і для розкриття усіх глибин роботи над кольором безумовно варто оцінювати “Вісника” саме в кінотеатрах.
Актори та персонажі. У “Французькому віснику”, як і завжди у цього режисера, задіяна безліч головних та другорядних героїв, зіграних відомими акторами різного ґатунку: молодими, перспективними, досвідченими, оскароносними та підзабутими. Лише сам перелік акторів “Вісника” вражає та створює перед кіноманом безальтернативну потребу в цьому кіно: Френсіс МакДорманд, Тільда Свінтон, Біл Мюррей, Бенісіо дель Торо, Едріан Броуді, Віллем Дефо, Тімоті Шаламе, Леа Сейду, Едвард Нортон, Овен Вілсон тощо. І це сузір’я, серед яких, на хвилинку, 4 володаря акторських “Оскарів”, грають дуже різнобарвні характери, прописані з різним рівнем деталізації та із далеко не однаковим часом на екрані - від хвилини, до цілих 30-40-хвилинних історій.
Сенси та сатира. Одним з головним інструментів відображення дійсності в Андерсона є сатира. Але це не така безжальна та неполіткоректна сатира, як, наприклад, у Монті Пайтона. У “Віснику” з очевидною любов’ю до своїх персонажів висміюються ніяк не вони, а певні суспільні явища та напрямки. Безглуздий світ сучасного мистецтва, вічна дилема - геній чи “геній”, мінливий молодіжний бунтарський дух та інтелектуальні псевдореволюції давно минулих років, неефективна поліцейська система та такі ж недолугі злочинці. І в центрі усього знаходиться світла, щира любов та туга за справжньою друкованою журналістикою, яка невпинно вмирає. Так от, цією сатирою автор нікого не принижує, а розкриває недосконалість, абсурдність та певні вади суспільних порядків. Відповідно, тут гумор не заради гумору чи банального відпочинку - це безумовно глибокий, змістовний та в якомусь розумінні інтелектуальний гумор, яким насичена уся стрічка.
Але, звісно, присутні й певні мінуси. Вкрай важко при такій насиченості утримати темп протягом усього хронометражу. Якщо друга історія про в’язня-художника спроможна викликати захват у найчерствішого глядача, то вже наступна історія - про революцію в 60-х роках із Тімоті Шаламе та Френсіс МакДорманд - відчутно менш комедійна і відрізняється від попередньої майже усім. А четверта “поліцейсько-гангстерська” глава не схожа ні на другу, ні на третю, за яку більш змістовна і кумедна, проте не дотягує до майже шедевральної другої. Що я хочу донести цим - “Французький вісник” є набором дуже різнотемпових частин, від чого виникає відчуття нестабільних емоційних стрибків, що не кожному до вподоби.
“Французький вісник” - це математично прорахований феєрверк хаосу, ода любові до життя за будь-яких обставин, а також яскрава беззупинна ярмарка абсурду. Це високий кінематограф у кожній складовій та деталі, насичений небанальними сенсами в сатиричній обгортці. Кіно, яке треба підтримати, та яке було варте такого довгого очікування.