Пол Верговен знову на екранах і знову збиває з ніг. Якщо минулого разу голландець зник на десять років, аби тріумфально повернутися на сцену 2016-го з молодим злим феміністичним маніфестом «Вона», то тепер, ще п’ятирічку потому, дарує екранізацію історії життя католицької монахині-лесбійки настільки дурнувату, ненавмисно смішну й богохульну, що геть не залишає вибору. Просто переглянути «Спокусу» не вийде, її треба відсвяткувати, як закінчення посту — розговітися наприкінці довгого напруженого року.
У пролозі «Бенедетти» (слово «Спокуса» в українську локалізацію додали, аби не розгубити аудиторію поціновувачів стрічок про хтивих монашок) десятирічну Бенедетту Карліні, доньку купця в Італії доби Католицької Реформації, привозять до невеликого жіночого монастиря містечка Пеша. Трохи поторгувавшись і впевнившись, що місцева абатисса (Шарлотта Ремплінґ) приймає безготівкові розрахунки, батько дівчинки передає її в руки «христових наречених». Коли ми зустрінемо Бенедетту наступного разу, їй буде за двадцять, гратиме її Вірджинія Ефіра, а Ісус залицятиметься до неї особисто, з’являючись у пасторальних видіннях під благоговійне бекання овець. Стосунки головної героїні зі Спасителем розвиватимуться більш-менш гармонійно, аж поки до конвенту не потрапить Бартоломеа (Дафна Патакія), простолюдинка, виміняна батьком на собаку.
Зазвичай настільки-поганим-що-прекрасним фільмам потрібен якийсь час, аби розігнатися. Та «Спокуса» рішуче відкидає будь-які прелюдії: уже приблизно на десятій хвилині головні героїні разом підуть вночі до туалету і саме там, підтираючись соломою, почнуть розказувати одна одній про власні життєві драми. (Творці україномовної звукової доріжки сором’язливо нарікають процес «ходінням до вітру».) Далі ставатиме тільки краще, більше й голосніше: Ісус проти змій, маленьку Бенедетту привалює кам’яними грудьми, «відчуй, яке велике в мене серце». А як забути про фігурку Діви Марії, подаровану персонажці Ефіри? Ми не наважимося розповісти читачу, що саме з нею стається, спостережемо лише, що Верговен вирізняється вкрай самобутнім розумінням принципу «чехівської рушниці». Зважаючи на те, де саме врешті-решт опиняється статуетка, залишається лише радіти, що Бенедетті не подарували вервиці.
«Спокуса», як не складно було б у це повірити, — екранізація реальної історії з життя Італії початку XVII століття, заснована на книзі американської історикині Джудіт Браун. Бенедетта Карліні дійсно існувала, мала видіння та творила дива, аж поки (навряд чи це можна вважати спойлером) не була засуджена папською інквізицією. Деякі епізоди перенесено на екран дуже близько до першоджерела (скажімо, сцену «чудодійного» падіння статуї Діви Марії). Деякі, наприклад, церемонію публічного вінчання Бенедетти з Христом, довелося проминути. А от лінію з фігуркою Верговен і його співсценарист Девід Бірк, вочевидь, вигадали самі. Принаймні на сторінках книжки Браун її немає.
Як це пояснити? Як пояснити взагалі все, що відбувається на екрані? У Верговена довгі й захопливі стосунки з християнством. Давно спостережено: голландець ліпить христологічну символіку куди заманеться. Вже не кажучи про те, що він, математик за освітою, встиг написати цілу книгу про Ісуса в рідних Нідерландах. Мабуть, на якомусь із етапів режисер збирався зняти абсолютно щиру стрічку про першу лесбійську святу. Може, Верговен і досі в цьому переконаний. Можливо, вписуючи у сценарій прямолінійну, безцеремонну тілесність, він намагався досягти грайливої простоти «Франциска, менестреля Божого» Роберто Росселліні.
А вийшло щось неповторне в найгіршому з можливих значень цього слова. Найбільше фільм схожий на nunsploitation, канонічний піджанр експлуатаційного кіно, що будував свої сюжети довкола еротичних пригод сексуально фрустрованих монахинь. Але якщо найкращі представники нансплотейшну (наприклад, «Дияволи» Кена Рассела) все ж були цікавими й цілісними висловлюваннями, а найгірші — безсоромним костюмованим напівпорно, то «Спокуса» так і не змогла стати ані першим, ані другим. Шарлотта Ремплінґ, Ламбер Вільсон та інші актори-ветерани самовіддано роблять свою — складну, як згадуєш на таких сеансах — роботу. Життя, покладене в основу сюжету, дивує та зворушує. Так, замість оператора у стрічки просто людина, яка вміє тримати камеру на рівні грудей. Але Жанна Лапуарі до цього працювала з Озоном і Робеном Кампійо, створювала хороші фільми. Отже, проблема не може бути лише в ній. Проблема — у режисерському кріслі.
Справжній поганий смак, на відміну від браку смаку чи його відсутності, — рідкість.
Та чи проблема це? Передусім Верговена знають як режисера «Основного інстинкту», «Робокопа» та ще кількох класичних бойовиків вісімдесятих. Однак у його фільмографії є й «Шоугьолз» — архетипічне хороше погане кіно, безперервний постачальник мемів про секс у басейні. Навіть «Згадати все» люди пам’ятають і шанують не так за кмітливе перенесення на екран одного зі світів Філіпа Діка, як за стриптизерку з полімастією. Якщо хтось і заслужив право знімати ненавмисні комедії — то це саме Верговен (якому, нагадаймо, уже за вісімдесят!) Справжній поганий смак, на відміну від браку смаку чи його відсутності, — рідкість. Творців, обдарованих ним так щедро, варто пестувати й берегти.
Якщо вірити Верговену, одне зі знарядь для допиту, застосовуване катами інквізиції, називалося «грушею страждань». Принцип дії «Спокуси» схожий: режисер вводить її у порожнини тіла глядача, а потім починає жваво закручувати гайку-баранчик, відкриваючи дедалі ширші горизонти насолоди й болю. Кемп, як відомо, диктує особливий тип глядацького досвіду. Під час сеансу «Бенедетти», на який потрапив автор цього тексту, відвідувачі почали вголос коментувати екранні події ще на середині першої години. І це правильно. Взаємна підтримка, веселощі та підбадьорювання згуртували випадкових пасажирів кінозалу, допомогли прожити історію Бенедетти та двох її коханців до останнього кадру. Так народжується одне з тих тремтливих переживань, які точно не відтвориш удома, сидячи на дивані з Нетфліксом.