У нашому кінематографі не так і багато знімають художніх фільмів на непрості теми, що базуються на реальних історичних подіях. Тут ідеться не про нашу сучасну війну, а про давніші епізоди, і такі поодинокі стрічки в Україні особливо не злітають. Художній повнометражний фільм «Чому я живий», що здуває пил із безумовно важливих питань, має небагато шансів залучити масового глядача. Хоча про таке, здається, у нашому кінематографі ще не говорили. Картина вже в кінотеатрах, тож саме час її оцінити.
Маріуполь напередодні Другої світової війни. У центрі сюжету звичайна українська родина, де головує працьовитий, добрий, але зі своєрідними поглядами на життя та до сказу впертий Олексій Іванович. Його грає гуру нашого дорослого акторського цеху, ідеальний дідусь та батько української сім’ї в кіно — Віктор Жданов. У нього є вірна дружина (Ірина Мельник) та дві доньки. У старшої 9-річний син Женька (Максим Горай), очі та закадровий голос якого слугують зв’язком між екраном і глядачем. Лінія молодшої доньки Олексія на ім’я Фрося (дебютанка в кіно Анастасія Марків) — каталізатор першого конфлікту стрічки: дівчина покохала єврея Льончика (Роланд Мішко), а потім і народила від нього дитину. Усе б нічого, але герой Жданова — упереджений антисеміт, тому так просто прийняти вибір доньки він не може. Однак це квіточки, як порівняти з тим, чим загрожує Льончику, його батькам та дитині окупація Маріуполя німцями. Неминучим Голокостом.
Скільки повнометражних художніх фільмів в Україні було знято про Другу світову війну, але без зображення бойових дій? Яка кількість наших стрічок торкається теми геноциду єврейського населення? Що першого, що другого дуже небагато. І от режисер Віллен Новак на Одеській кіностудії зняв таке кіно: за оповіданням Євгена Митька «Тепер я турок, що не козак», в основі якого реальні події. Минуло аж 20 років від режисерського сценарію Новака до виходу картини на екрани. І, відверто кажучи, цей шалений для художнього фільму відрізок часу відчувається.
Одразу зазначу, що «Чому я живий» ніяк не серіальний контент — він досить добре сприймається на великому екрані, сама картинка якісна, кіно позбавлене нудотного мелодраматизму, а більшість акторів грає добротно. Проблеми виникають на інших рівнях: діалоги, темп, подача, стиль. За цими показниками фільм можна сприйняти як трохи застарілий, у дечому ретроградний і, відповідно, не дуже конкурентноздатний. Окремі сцени та епізоди не схожі на щось конкретне, але водночас непрямо нагадують багато чого. Герої не грою, а саме побудовою своїх характерів все ж таки більш подібні до певних збірних образів, ніж до харизматичних та небанальних дійових осіб. Звісно, до гри дітей не варто сильно придиратися хоча б через об’єктивний брак досвіду, але Максим Горай у ролі Женьки, оповідача та свідка більшості подій, грав украй посередньо.
Але картина зовсім не дарма вийшла на широкі кіноекрани та може мати свого глядача ось чому:
1. «Чому я живий» — стрічка досить динамічна та насичена подіями, які можуть чіпляти чи не подобатися, але нудним і порожнім це кіно точно не можна назвати. Картина складається з двох умовних частин, різних за рівнем драматизму, за настроєм і градусом напруги. Перша побудована на лінії ідейного, місцями комічного та сатиричного протистояння Олексія Івановича зі своїми новими єврейськими родичами. До того ж протистояння одностороннього. Якщо герою Жданова від зятя Льончика, та ще й батька його онуки, вже нікуди не подітися, то зі сватами миритися він не сильно прагне. Сватів зіграли Ірина Мельник та Артем Вільбік. Герой Вільбіка на ім’я Олекса — співак місцевого оперного театру та головна дійова особа другої половини фільму. У цій умовній частині зображають прихід на наші землі нацистів, які, окрім радянських військ, знищували євреїв, через що родина Льончика мала шукати варіанти порятунку, і в кожного будуть свої доля та шлях. Створюється враження, ніби подивився дві різні картини, що могли б бути окремими епізодами мінісеріалу, але й у межах повного метру ці розрізнені частини теж працюють, адже протягом фільму відбувалося поступове нагнітання подій, згущення хмар, підкручення рівня співпереживання, прокладання глядацьких відчуттів від спокійної, світлої та частково комічної гавані до долини зради, середовища безпорадності та полів смерті.
2. Незважаючи на згадані вище шаблонність та збірність деяких героїв, саме головні актори роблять цю історію об’ємнішою та наповнюють її внутрішньою енергією. Про Віктора Жданова можна особливо нічого не казати, просто писати «Жданов» і переходити до інших персоналій. Цей актор грає, здається, мінімум у половині всіх фільмів і серіалів нашого кінопрому. Звісно, і тут він випалив, і роль по-справжньому центрова та драматична, і від його гри дійсно неможливо відвести погляд. Номінація на акторську «Золоту дзиґу» з шансами на перемогу очевидна. Його тимчасового недруга, тестя Олексу, зіграв актор безлічі серіалів та ексведучий відомої лотереї Артем Вільбік. Наче й нічого надприродного, але персонаж прихиляє до себе щирістю, душевністю та рішучістю. Вільбіку віриш та співчуваєш, його болем дійсно переймаєшся.
У стрічці також з’являється один із кращих українських акторів другого плану (нічого в цьому образливого немає, просто дійсно так і є) Олексій Горбунов, якому дісталася роль заздрісного хамелеона Гончара — сусіда сімейства Олексія Івановича. Горбунов — актор такої масті, що теж немає сенсу гадати, як він зіграв: бо завжди однаково чудово. От і все. Ну й тут є в маленькій ролі Георгій Делієв. Теж більш нічого не треба додавати.
3. «Чому я живий» торкається та емоційно розкриває чимало важливих тем. Тема кохання як основного фактора, що веде через незгоди, роки та поневіряння, який вогником світить серед воєнно-смертельних реалій. Тема родинних цінностей, що наприкінці мають перемогти особистих тарганів, забобони та нераціональні мотиви. Тема злочинів перед людством, як-от Друга світова війна та Голокост. Голокост в окремо взятому місті України, і більше нічого про цю частину стрічки не скажу, щоб не спойлерити. Однак і ми повинні мати свій «Список Шиндлера», нехай і в значно-значно меншому масштабі та в іншій якості фільмування, а все ж таки. Тема людяності та підтримки тих, кому тут і зараз складніше, ніж тобі. Складніше не через те, що зробив щось не так, а тому, що мав необережність народитися не такої національності.
Творці художнього фільму «Чому я живий» чи не першими в українському кіно торкнулися теми Голокосту на наших теренах. Це дійсно не сучасний фільм, який не має потенціалу спричинити кінобум, він може викликати ряд претензій у прискіпливого глядача, тож навряд чи буде цікавий молоді. Проте впертим прихильникам вітчизняного кінематографа, поціновувачам смислів та ідей, небайдужим до складних сторінок історії роботу Віллена Новака бажано подивитися. Це дійсно українське кіно, з його вадами, неоднозначними сторонами, недосконалими прийомами та тугою. Водночас «Чому я живий» має притаманні нашим кінострічкам нерв, душу, щирість і любов за тих обставин, за яких, здавалось би, любити ніяк не можна.