На початку найдепресивнішого осіннього місяця в український прокат виходить фільм про світ, у якому через зміну клімату не стало снігу: листопад тут триває третину року. Режисерку Малгожату Шумовську заведено вважати чи не найважливішим голосом сучасного польського кіно (вочевидь, через те, що у Павла Павліковського лондонська прописка), але стрічці це анітрохи не допомагає. «Снігу більше не буде» має вигляд настільки ж претензійний і повний слякоти, як і передмістя, над якими іронізує авторка.
Женя (Алек Утгофф) народився в Чорнобилі. Ще в дитинстві він пережив аварію на ЧАЕС, яка дала йому дуже корисну на теренах Східної Європи надздібність — уміння пересувати склянки силою думки. А втім, навіть ця унікальна кваліфікація не звільнила головного героя від необхідності їхати на заробітки до Польщі, де він працює масажистом, психотерапевтом і гіпнотизером водночас. Женя обслуговує забудоване ідентичними двоповерховими котеджами елітне містечко, заселене неприємними людьми й незграбними собаками. Протагоніст розминатиме першим і другим не лише спинні хребці, а й душі, і намагатиметься врятувати стількох із них, на скількох вистачить сил.
Давно й не нами спостережено, що Малгожата Шумовська знімає кіно винятково на пекуче кон’юнктурні теми: анорексія, гомосексуальність, лицемірство католицької церкви. Цього разу нічого аж настільки провокативного в кадрі ніби немає, і це могло б видатися кроком у бік щирості й більш рівноправних стосунків із глядачем, але чомусь не видається. Ба більше, там, де в «Тілі» чи «Обличчі» виникав «суспільний резонанс» — а проти останньої стрічки публічно висловлювався навіть польський міністр культури — тепер залишилося спорожніле місце, де гуляють протяги.
Уперше з’явившись у кадрі, Женя вводить у сомнамбулічний стан бюрократа з міграційної служби й заявляє, ніби знає всі мови світу. Натяки на те, що протагоніст — не звичайний заробітчанин, а загадкова надприродна істота, яка лише задля конспірації тягає за собою розкладний масажний стіл, розкидані кожною другою сценою фільму. Але навіщо тоді головному герою потрібні сентиментальні, залиті сепією спогади, якщо він — метафора, покликана сказати нам щось про м-м-м міграцію, мабуть? Янголи не хворіють на ПТСР.
Множинні акти самосаботажу підривають усі без винятку смисли «Снігу більше не буде». Мешканці котеджного містечка жалюгідні й дріб’язкові? Так, але в кожного з них на це є якась щемка психологічна причина. Головного героя сприймають як екзотичну тваринку з далекої варварської землі? Але ж персонаж Жені дійсно не такий, як усі, дивно було б, якби настільки непроникного чужинця прийняли за свого. Двозначність — це не завжди погано (радше навпаки), а надання переваги обхідним шляхам здатне створювати цікаві лабіринтоподібні маршрути. Рубен Естлунд у «Квадраті», наприклад, з огляду на подібні засадничі принципи зміг вибудувати не лише влучну антибуржуазну сатиру, а й меткий психологічний портрет. Здається, Шумовська не сказала своїм останнім фільмом нічого не тому, що не хотіла заґратовувати глядача в рамки готових відповідей, а тому, що не мала чого сказати. А найімовірніше, навіть не прагнула цього. Візуальна складова «Снігу…» теж нікого не рятує та не виправдовує: пливкі наїзди камери на дизайнерські меблі та нефігуративний живопис можна зрозуміти і як спостереження про те, що в жодній із цих домівок немає тепла, і як щире замилування авторки функціоналізмом гладких поверхонь.
Можливо, усе це зійшло б режисерці-сценаристці з рук, якби фільми, на які вона рівняється, не були настільки величними, а запозичення з них настільки механістичними та безнатхненними. Виникає враження, що, коли до «Снігу більше не буде» додати правильний хімічний реактив, він розкладеться на «Теорему» Пазоліні, «Сталкера» Тарковського та «Бути там» Гела Ешбі, не залишивши після себе геть нічого на дні пробірки.