Сиквели, триквели, реюніони, вигадані піджанри з префіксами нео-, переосмислення, класика, врешті-решт олдскул — усе це частини загальної циклічної системи розвитку кіно. Щось глобально інакше в кінематографі вигадати складно, та й навіщо, тому продовжують виходити стрічки, місце яким, здавалось би, у 90-х. Новий фільм режисера та сценариста Джо Карнагана («Козирні тузи», «Драйвер на ніч», «Boss Level: врятувати колишню») з назвою в українському прокаті «Хороший, поганий, коп» за настроєм — шалений кримінальний бойовик минулого століття, проте стильний і безперечно вартий уваги й тих, хто народився трохи пізніше. У кінотеатральному прокаті просто зараз.
Мутний та малоприємний Тедді Маретто (Френк Ґрілло) нападає на копа та опиняється за ґратами у провінційній поліцейській дільниці. Того ж дня до сусідньої камери потрапляє начебто всмерть п’яний, ще більш загадковий і, як з’ясувалося, смертельно небезпечний Боб Віддік (Джерард Батлер). Тедді нібито від когось ховається, а який прихисток кращий за в’язничну камеру? Боб насправді тверезий, як скло, і хтось у цьому відділку йому конче необхідний. Також багато уваги зосереджено на поліцейській Валері (Алексіс Лаудер), на яку Маретто й напав і яка наглядає за цими ув’язненими; вона вирізняється хоробрістю, відданістю справі та, певно, і є тим копом, що фігурує в назві. А от хто з героїв Ґрілло та Батлера хороший, а хто не дуже — вже не так очевидно. Ну й варто зазначити, що, окрім цих трьох, тут буде яскравий калейдоскоп другорядних персонажів (убивці, зрадники, поліцейські), які неабияк наситять цей криваво-ураганний пиріг із гумором шибеника.
Оболонка «Хорошого, поганого, копа» не налаштовує на щось незвичайне чи кардинально відмінне від безлічі кримінально-поліцейських бойовиків, де з однієї сторони пекельні поганці, з іншої — безсмертний коп, який, звісно, усіх відправить на той світ, із непохитним виразом обличчя та без живого місця на власному тілі. Однак на багатьох рівнях це кіно працює... навіть не глибше, а значно цікавіше та багатогранніше, ніж очікувалося, широкими кроками заходячи на територію діалогових чорних трешових комедій.
Так, тут досить багато та дуже видовищно стріляють, б’ють, убивають, тікають. Під час цього і в перервах нестримно та зі смаком балакають, дискутують, сперечаються, вмовляють. А ще придурюються, дуркують, жартують та намахують одне одного. Така вербальна взаємодія віддає чи то тарантіновським стилем діалогів, чи коенівським, залишаючись водночас цілком самобутнім карнаганівським. І все підпорядковано єдиному для усіх правилу виживання. Виживання в умовах максимально далеких для цього, виживання в цій проклятій поліцейській дірі.
Перед нами насправді однолокаційний фільм, де театром дій стає невеличка поліцейська дільниця, театром суцільної безжальної незапланованої бійні. Кілька кімнат, дюжина поліцейських, по-кіношному безкінечні магазини пістолетів, що породжують бездонні калюжі крові. У центрі композиції — дві камери, в одній із них Віддік, що сильно чогось хоче від Маретто, який розмістився за сусідніми ґратами. Намагається утримати хоч якийсь порядок Валері — темношкіра бритоголова поліціянтка, міцна, принципова, проте компромісна людина. Обставини змінюються та поступово погіршуються, стіни звужуються, патрони закінчуються, напруження зростає, можливості та сили героїв вичерпуються. Усе це робить більшість їхніх дій якимись крайніми, вирішальними, приреченими та кульмінаційними. Водночас персонажі мають бажання обговорити дідуся Валері, який був нацистом у Північній Африці, чи пофілософствувати про різницю між кілером-професіоналом та кілером-психопатом, з’ясувати, що таке дежавю, а в найбільш вирішальний момент згадати про піратський кодекс.
Стрічка взагалі набір суцільних кульмінацій, після яких уже нічого не має бути, але знову і знову щось трапляється, бо правила таких бойовиків ніхто не скасовував. А правила прості: якщо камера не показала розчавлене чи порізане кулями бездиханне тіло, то не факт, що герой помер. У «Хорошому, поганому, копі» смерть дуже широко посміхається, вивертається та грається, і це дійсно один із найбільш чорногуморних фільмів року.
Той випадок, коли, здається, aктoрaм сказали: «тa біс із тoбoю, пали». І вони запалюють на повну. Джерард Батлер, трохи призабутий артист із обличчям поціновувача алкогольних напоїв, продемонстрував, що його рано списувати, і от такі міцні та динамічні бойовики — це саме батлерівське поле. Френк Ґрілло — актор скаженої кількості найрізноманітніших стрічок, переважно другого плану — тут отримав багато екранного часу, до того ж зіграв досить мінливого та непростого персонажа і скористався такою нагодою чудово. Маловідома Алексіс Лаудер стає ще одним чинником, який порушує закони жанру: незважаючи на тенденції, не так і часто головна дійова особа старомодного бойовика — жінка. Акторка випромінює впевненість та рішучість, своєю серйозністю і відданістю справі неначе врівноважує увесь безжальний абсурд, що криваво ллється з екрану. Четвертого важливого героя — неадеквата Едріана Лемба із безкінечним арсеналом зброї та з почуттям гумору диявола — колоритно та шизоїдно грає Тобі Хасс. Це той тип aктoрa, коли на 300% упевнений, що десь його бачив (і не дивно: понад 130 ролей у фільмографії), та ніяк не згадаєш, де саме.
Джо Карнаган створив олдскульний кримінальний бойовик, обмежений однією локацією та під неоголошеним слоганом «людина людині — вовк». Фільм мaє все, що притаманне жанру, і навіть трохи більше. Усе — це справжній вогнепальний нестримний екшн, не пo-європейськи реалістична, a по-голлівудськи кіношна жорстокість, дозований треш, бoйoвикoвa дoтичність дo реaльнoсті мaйже нульовoгo рівня та ефект очікування смерті переважну кількість екранного чaсу. Трoхи більше — це неcпoдівaнo кoлoритні тa неoднoзначні герої, сильні та небанальні діалоги, дуже чорний та дієвий гумор, головний коп — жінкa. A основне — це кінoкoлесo кривaвoгo aбсурду дaрує відчуття aбсoлютнoгo відриву від реaльнoсті, щo інoді oй як усім нaм требa.