Реальні історії не завжди видаються цікавими, але картина Вілла Шарпа про художника Луїса Вейна дійсно заслуговує на увагу, бо вона вельми переконливо порушує теми кохання, мистецтва, що надихає, та, звісно, котиків. Більш докладно — у новому матеріалі Yabl.
У це складно повірити, але деякий час тому до котів у Європі було зовсім інше ставлення (особливо на рубежі XIX-XX століть). Художник Луїс Вейн (Бенедикт Камбербетч) був серед тих, хто зробив пухнастиків жаданими гостями у домівках, а не лише спостерігачами за порядком на складах, де миші влаштовували безкарні банкети. Але стрічка копає набагато глибше, і цьому сприяє головний герой — ексцентричний Луїс Вейн, що став відомим завдяки своїм картинам, на яких зображені винятково коти. Усього цього не було б, якби доля не зіштовхнула його з гувернанткою Емілі (Клер Фой), з якою він одружився попри несхвалення сім’ї та суспільства.
Завжди приємно дивитися якісне європейське кіно про реальних особистостей, у якому не відволікаються на зайве, концентруючись на розкритті персонажа. Чому це важливо — пояснювати не варто. Чому це важливо подвійно у випадку «Котячих світів…» — треба було показати не лише митця та його роботи, але й прямий зв’язок з усім, що того оточувало, збивало з ніг та надихало. Луїс Вейн — непересічна постать із деякими рисами, які потрібно було продемонструвати в стрічці, що автори і зробили.
Дивує і те, що подорож життєвим шляхом Луїса Вейна не тільки відправляє нас у зовсім іншу епоху, але й дозволяє ознайомитися з багатьма упередженнями та незрілістю суспільства тих часів. Усе це — немов клітка, у якій опинився чоловік, до того ж він намагався заробити гроші будь-якими способами, оскільки фінансове становище сім’ї було дуже скрутним. Не здаватися і крокувати вперед усупереч всьому можуть лише сильні люди — навіть якщо вони мають індивідуальні психологічні особливості, які не приймають інші. «Котячим світам Луїса Вейна» вдалося переконливо показати все це.
Красива картинка та приємна музика доповнили історію, додали їй тих фарб, без яких фільм став би надто сірим та непоказним. Зрозуміло, цього не можна було допустити, з огляду на те, які неймовірні речі творив митець — просякнуті теплом, світлом та гумором. Єдина суттєва претензія — у другій половині стрічка дещо втратила в динаміці, тому довелося кілька разів «спіткнутися» про купину: затягнуті/невдалі моменти. А втім, на загальне враження це не вплинуло.
Камбербетч чудово перевтілився в художника, який із кожним роком все більш віддаляється від реального світу. Чи означає це, що він поступово занурився у світ котячий? І так, і ні, бо тут важливо спостерігати за тим, що саме впливало на його життя та творчість. Із плином часу життя та творчість ставали все більш нероздільними, бо саме в антропоморфних котах та кошенятах було знайдене своєрідне спасіння (за подробицями — у кіно). Варто також відзначити Клер Фой та Тобі Джонса, а от інші актори не особливо вразили, та все ж таки впоралися з поставленими завданнями.
На жаль, у людей немає дев’яти життів, щоб сподіватися на кращу долю, більш лояльне оточення чи відповідну епоху. Стрічка Вілла Шарпа красномовно підкреслює все це, пропонуючи переважно сумну історію життя талановитого художника, на чию долю випало занадто багато випробувань. Те, як він їх прийняв, трансформувавши у творчість (воістину прекрасну!), заслуговує на повагу та захоплення. До того ж… Як можна не любити котиків?
Луїс Вейн помітив, що тварини можуть бути не тільки забавними (особливо на картинах, де вони займаються людськими справами), бо ці пухнасті створіння здатні на справжні дива, коли нам сумно чи самотньо, і це знайомо кожному. Коли кімнатою розливається заспокійливе «мур-р-р», стає легше, навіть попри те, що деяким келихам та квітковим горщикам судилося зустрітися з убивчою підлогою набагато раніше, ніж того хотілося б. Але для головного героя фільму пошуки згаданої легкості й заспокоєння видались надзвичайно складними.