В українських кінотеатрах можна подивитися Каннського лауреата, фільм «Пам’ять» Апічатпонга Вірасетакула. Чому варто сходити на це кіно, окрім Тільди Свінтон?
Одного разу вночі британська дослідниця орхідей Джессіка (Тільда Свінтон) прокидається від дивного звуку. Ніби постріл холостим патроном або вибух. Вона встає з ліжка, йде на балкон та довго стоїть там прислухаючись. Раптом у автівках, припаркованих на подвір’ї, вмикається сигналізація. Поступово машини замовкають, і настає тиша. Ці постріли Джессіка, яка перебуває зараз у Боготі (Колумбія), починає чути все частіше, у зовсім не передбачуваних місцях та ситуаціях. То просто на вулиці, то в ресторані під час спокійної вечері з родиною. Вона знайомиться зі звукорежисером Ернаном (Хуан Пабло Уррего), який витягує з файлу звукові ефекти, щоб допомогти їй описати почуте: «Ніби бетонна куля, що вдаряється об металеву стіну, оточену морською водою; це схоже на гуркіт із самої глибини землі».
Ситуація Джессіки загострюється ще й тому, що в неї є хвора сестра Карен. Природа її недуги незрозуміла, але уві сні вона згадує, як бачила собаку, збитого автомобілем, віднесла його до ветеринара, а потім забула. Жінка запитує, чи прокляв її пес. Карен належить до експериментальної театральної трупи, яка працює над п’єсою про плем’я «невидимих людей», що живе в джунглях Амазонки.
Тайський художник і кінорежисер Апічатпонг Вірасетакул дебютує в англомовному кіно. Це перший фільм, який він зняв за межами Таїланду і з нетайським акторським складом. Цього разу володар Каннської гілки за стрічку «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» (2010) пропонує глядачам своє власне скасування гравітації; він фіксує вас своїм безперервним поглядом, що ніби випливає з екрану — і ви випливаєте зі свого кінокрісла, аби зустрітися з ним. Спокійною реалістичною, немістичною мовою кіно цей режисер дійсно може переконати глядача, що живі й мертві, минуле й сьогодення, земне й потойбічне існують пліч-о-пліч. «Пам’ять» — це красива та загадкова картина, повільне кіно, яке ще більш уповільнює серцебиття.
Декого роздратує темп анданте з його льодовиково довгими беззвучними кадрами. І думки щодо надзвичайної науково-фантастичної кінцівки можуть розділитися. Але фільм має оригінальність і сміливість, що полягають в ідеї, втіленій із переконливістю дзенсмирення. Вірасетакул — митець, який вимагає від вас повернути свої думки до нерозгаданих та невисловлених таємниць існування, як-от: ми народжуємося, живемо, вмираємо — і все навіть не знаючи чому, а часто навіть не бажаючи знати. Але він підходить до цих явищ так само спокійно, як і до питань сільського господарства чи техніки.
Проте моменти, коли Джессіка чує дивні постріли — найбільш тривожні сцени, які можна побачити останнім часом у кіно.
Ці звуки, здається, передчуття або симптоми якоїсь глибокої зміни у світі, і вона була виділена як єдина людина, що знає про них — дивне сповіщення. Можливо, це стосується стародавніх кісток, викопаних у місті? Або Джессіка має галюцинації?
Ще одна дивина — її взаємини з Ернаном, гарним юнаком, який допомагає жінці. Здається, вони на порозі якихось романтичних стосунків. Але коли вона приїжджає до студії, спантеличені звукоінженери кажуть, що жодна людина з таким ім’ям там ніколи не працювала. Пізніше вона зустрічає старшого чоловіка, якого також звуть Ернан (Елкін Діас) — можливо, його перевтілений дух, який, ніби Фюнес Пам’ятний (Funes the Memorious) з історії Борхеса, каже, що ніколи не покидав своє село, бо пам’ятає все, що коли-небудь відбувалося до нього, і не може ризикувати бути перевантаженим. Коли Джессіка розмовляє з Ернаном, відновлені спогади виникають у її свідомості, ніби налаштовуються на давно втрачену радіочастоту. Але чи це її спогади?
«Пам’ять» — це позатілесний досвід, до якого потрібно прилаштуватися крок за кроком. Усі шанувальники Вірасетакула з його загадковими реалістично-містичними шедеврами, як-от «Тропічна хвороба» та «Цвинтар блиску», добре знають, чого очікувати. Але він усе ще здатний здивувати знову і знову.