У кінотеатрах можна побачити призера Каннського кінофестивалю — фільм «Агнець». Чому цей дивний постгорор радше не лякає, а розчулює?
Туманні ісландські гори, табун коней. Вони належать Марії та Інґвару, бездітній парі селян. Ще в них є вівці, пес Малий та кішка. Час біжить за сільськогосподарськими роботами. Та якось одного разу Марія та Інґвар знаходять у себе у вівчарні дивну антропоморфну тварину, яка має тіло дитини та голову вівці. Вони називають це створіння Ада і починають виховувати її як власну дочку. Марія дуже хвилюється за свою вихованку, тому що справжню доньку вони з чоловіком поховали кілька років тому. Додається ще одна причина для занепокоєння: з міста приїжджає брат Інґвара Петур, колишній музикант, якому не дуже подобається, що його родичі опікуються цією дивною істотою.
Режисер фільму Вальдімар Йоханнссон — ісландський досвідчений майстер зі світла, який працював на багатьох кінематографічних майданчиках. Наприклад, він був електриком на «Грі престолів». Як режисер дебютував у середині 2000-х із короткометражним фільмом «Harmsaga», у якому йшлося про страшну трагедію, що перевернула життя однієї родини. Майже за п’ятнадцять років Йоханнссон здійснив свій повнометражний дебют і одразу отримав за «Агнця» приз на Каннському кінофестивалі в секції «Особливий погляд» за «оригінальність».
«Агнець» — камерне кіно, у якому велика роль належить грі акторів. Йоханнссону вдалося зібрати дійсно працездатний каст зі скандинавських виконавців. Марію грає Нумі Рапас, уже міжнародна зірка, що починала як Лізбет Саландер у «Дівчині з татуюванням дракона», а потім продовжила у «Прометеї» й «Чужому» Рідлі Скотта та фільмі «Шерлок Голмс: Гра тіней» Гая Річі. Її чоловіка, з яким у них існує справжня хімія, грає Хілмір Снер Гуднасон, більш знаний в Ісландії. Він, до речі, зіграв до цього у видатній драмі «Білий, білий день» про зраду жінки, що відкрилася вже після її смерті. Завершує це тріо Бйорн Глюнур Гаральдссон, який виконує роль брата, бородатого хіпстера в шкіряній куртці. Цей актор відомий за ролями у серіалах, як-от «Фортитьюд» та «Відьмак». У «Агнці» в нього дуже яскравий перформанс — є момент, коли герої всі разом дивляться відеокліп за участю Петура, і це самозабутня гра.
Вальдімар Йоханнссон наче грається з глядачами, тримаючи речі в таємниці, надаючи крихітні шматочки інформації — достатньої, щоб ми залишалися на пів кроку позаду всього. Зрештою він опускає завісу, аби ми краще уявляли, що відбувається — і тоді його картина стає у сто разів моторошнішою і в тисячу разів гострішою. Це, безумовно, фільм жахів, у центрі якого особливо тривожне зображення — дитиноподібної вівці. Незалежно від того, скільки разів ми бачимо Аду, у нас постійно виникають невимовна скрута й гостре почуття тривоги за це створіння — що й робить «Агнця» дуже зворушливим.
Незвична метафора того, як батьківство зачіпає притаманну потребу виховувати, раптово повертає на територію казок братів Грімм. Це постгорор, а не класичний горор, тому що він не має на меті перелякати. Там, де Девід Кроненберг утнув би бридкий бодігорор, а Тім Бертон пролив би ріки крові, холодний скандинавець Йоханнссон лише напускає густого туману та випасає отару овець. Будуть у фільмі й трупи — і тварин, і людей, але режисер підготує глядача до цих втрат. Не можна не згадати й модне слово слоубьорн, що означає горор, у якому все відбувається досить повільно. Термін підходить цій дивній стрічці, що складається з трьох частин і дуже довго запрягає коней наративу. А якби фільми мали запахи, «Агнець» пахнув би мокрою вовною та сухим сіном, крижаним туманом і диханням тварин.
Врешті-решт Йоханнссон і його сценарист, ісландський поет і прозаїк Сйон роблять у досить поетичній формі зловісне попередження про небезпеку шукати щастя через оману — небезпеку, яку невдало намагається відвернути Петур. І коли фільм наближається до своєї жаскої кульмінації, тональність авторів стає майже дивовижною. Насолоджуючись дикою красою локації, кінооператор Елі Аренсон дивиться на туманні поля й переляканих коней із невимушеним благоговінням. А коли він повертає камеру на Аду (приголомшливе поєднання актора, тварини, лялькового театру та CGI), це видовище стає одночасно смішним і дивно зворушливим. Зрештою, чи не всі батьки вважають свою дитину ідеальною?