В українських кінотеатрах з’явилося пряме продовження культової дилогії «Мисливці на привидів», яке на повну застосовує ностальгічну зброю. Наскільки вдалою вийшла ідея модернізувати знайомі складові історії — читайте в новому матеріалі Yabl.
Перші «Мисливці на привидів» вийшли далекого 1984-го, а за п’ять років відбулася прем’єра сиквела — не надто вдалого, до того ж виробництво здійснювалося зі скрипом — насамперед через незговірливих акторів. Після цього настало затишшя, яке переривалося лише побічними проєктами не для великих екранів, аж поки Пол Фіґ не зняв 2016-го жіноче переосмислення не так оригінальної історії, як командної роботи проти всілякої нечисті, і це був цілковитий провал. Ремейк виявився відверто невдалим, тож ніхто не здивувався тому факту, що розмови про продовження розчинилися у повітрі так само, як і привиди, що їх вдається вполювати мисливцям (і стать тут не грає ніякої ролі).
Підхід до створення нової частини змінили кардинально, ба більше, роботу Пола Фіґа взагалі проігнорували, тому «З того світу» продовжує «Мисливців на привидів 2» 1989 року. Усе починається як класичний горор — сім’я вимушено переїжджає в занедбаний будинок у місті, у якому, окрім декількох забігайлівок та шахти поблизу, нічого немає. Не краще місце, щоб туди переїхати жити з дітьми, еге ж? Але все не так просто: і сам будинок має секрети, і місцевість лише здається спокійною.
Режисером стрічки став Джейсон Райтман — його батько Айвен знімав перші дві частини. Чи позначилося це на самому фільмі? Звісно, бо минуло багатенько років з моменту прем’єри «Мисливців на привидів 2», тому все ж таки різниця очевидна, однак… Із кожною десятихвилинкою доводилося помічати, що новій історії відчутно не вистачає гачків, які могли б успішно утримувати інтерес до того, що відбувається. Одна з причин — доволі в’ялий темп, який лише інколи розбавлявся гумором (більшою мірою вдалим), тоді як екшн повноцінно з’явився лише у другій половині картини.
Можна по-різному ставитися до рішення перенести вже знайомі елементи оригінального фільму до цього продовження, бо, якщо розібратися, це немов паразитує на успішному кейсі; але дещо видозмінена формула не може зрівнятися з попередньою. З іншого боку, цю ставку можна розглядати й під іншим кутом, бо десятиріччя, що минули, підготували для студійних босів нову аудиторію, частина якої взагалі не бачила дилогію Айвена Райтмана (чи бачила дуже давно). Але навіть це не допомагає знайти плюси там, де план не спрацював — історія інколи задихалася від нестачі якісної та продуманої динаміки, яка допомогла б не тільки розвивати конкретних персонажів, але й грамотно рухала б сюжет уперед.
Треба визнати: стрічка досить непогано розважає в деяких моментах — актори зробили все можливе, щоб персонажі вийшли максимально живими та кумедними. Маккенна Ґрейс та Пол Радд сподобалися найбільше, але й усі інші, включно з Фінном Вулфардом та Керрі Кун, органічно вписувалися в історію. Здається, це якраз той випадок, коли без чудового акторського складу було б зовсім складно, до того ж творці підготували для глядачів та фанів декілька відносних несподіванок (це якщо зовсім не моніторити новини про стрічки та не читати акторські склади).
Ностальгічний удар планувався ще з самого початку — це прослизало в дрібницях, а згодом — уже більш явно, тому передбачуваність також стала незмінною супутницею перегляду. І цьому дуже складно дати конкретну оцінку — оригінальна дилогія залишила дійсно приємні спогади, зефірний велетень (творці знайшли спосіб, як це обіграти без прямого копіювання) і досі викликає усмішку, хоча вже минуло багатенько років з моменту першого перегляду.
Творці помилилися в тому, що сприйняли ностальгічні реверанси за шлях, який приведе їх до успіху. На жаль, це все працює трішки не так: якщо, окрім яскравих головних героїв, ти не в змозі створити переконливе, глибоке та цікаве середовище для їхнього розвитку та взаємодії, готуйся до того, що знайдуться невдоволені, і це цілком очікувано. Так, можна лише привітати Джейсона Райтмана та всіх інших із тим, що вони зробили відчутний крок уперед за якістю, як порівняти з провальним фільмом Пола Фіґа, але ж це слід вважати орієнтиром.
«Мисливці на привидів: З того світу» складно назвати фільмом-подією через недоліки, які передусім стосуються далекої від ідеалу історії, але з деякими цілями картина все ж таки впоралася. Як саме? Залучаючи до франшизи нову аудиторію та автоматично переносячи інших у солодкі спогади з минулого, коли ти вперше побачив харизматичну команду та почув мелодію, яка ніколи не втратить актуальності. Усе це — далеко не найгірше, що могло трапитися з серією. Але й не найкраще.