У Театрі на Михайлівській, розташованому в самісінькому центрі Києва, глядач почувається, наче вдома, де затишно й тепло. Кожен отримує іменний квиток: замість традиційно вказаних місць — ім’я глядача. Для незалежного театру персональний підхід — не дрібничка, а передусім повага і довіра до свого глядача. Засновник — режисер Віталій Кіно — дуже оберігає свій театр, до повноцінної роботи якого залучена його родина. Так, дружина Юлія — художниця з костюмів і головна адміністраторка, діти — Поліна та Даниїл — актори, яких можна побачити на сцені. До речі, у деяких виставах разом із дітьми грає й сам Віталій Анатолійович. Як театр залучає нових глядачів, чим цікаві сучасні автори, які шляхи виживання незалежного театру попри пандемію — розказав для Yabl керівник Театру на Михайлівській Віталій Кіно.
Від заснування (1998 рік) наша офіційна назва «Центр мистецтв "Новий український театр"», що поєднує різні напрямки, пов’язані з театром. Наприклад, ми маємо театр для дітей «Сонечко», який більш відомий за російськомовною назвою «Божья коровка» — це складова Центру мистецтв. Також є дитяча театральна студія «Мої сонечка», де діти займаються театром, випускають свої вистави. У нас працює «Акторська майстерня Віталія Кіно», де будь-хто може займатися театром незалежно від віку, статусу, професії. Буває, що дехто згодом грає і в наших виставах. До початку пандемії ми ініціювали та проводили фестиваль «Чудасія», а разом із НСТДУ і конкурсом «Коронація слова» проводимо фестиваль «Нова драма». Усе це складові нашого Центру мистецтв.
Напрямків вистачає, але єдина «складова», що не мала власної назви — театр! Глядач здебільшого знає нас за «вечірніми» виставами, але водночас йому досить складно сприймати довгу адміністративну назву і не просто повторити її. «Гарну виставу бачив учора!» — «Де?» — «Та в якомусь новому театрі на Михайлівській…» От ми і вирішили допомогти нашим глядачам! Нічого не вигадували, а назвались саме так, як про нас говорять: Театр на Михайлівській. Три роки потому можемо стверджувати, що наш «лагідний» ребрендинг був природним і спрацював!
Це ще більше б заплутало глядачів: мовляв, прийшли на кіно, а тут театр. До того ж я скромна людина, тому цей пафос буде зайвим.
Скромність — це не погана риса. Наприклад, подивіться, яка плодюча на режисерів Литва: Еймунтас Някрошюс, Рімас Тумінас, Масальскіс, інші. Усі вони — люди скромні, але геніальні, створюють свій світ — свій театр, не хизуються. Якщо ми як нація будемо не нахабно, а щиро та інтелігентно просувати свою культуру, важливі для нас меседжі, то буде результат. У цьому контексті для мене болісна тема — українська класична драматургія, яку ніхто не знає у світі. До речі, про Литву. Завжди згадую, як Едуард Маркович Митницький поставив у Вільнюсі «Украдене щастя» в російському театрі, а в нього після вистави запитували: «А кто это такой ФрАнко? Гдє ви єго нашлі?»
Сьогодні українські режисери здатні просувати нашу драматургію. Насамперед пропонуючи для постановки класику. Це надважливо. І ми у своєму незалежному театрі, який, здавалось би, має робити винятково комерційні проєкти, охоче цим займаємося. Так, цього року поставили п’єсу Марка Кропивницького «Олеся», ще раніше — Івана Карпенка-Карого, Ольгу Кобилянську, Панаса Мирного. Їхні тексти не поступаються ні Чехову, ні Мольєру.
Загалом це досить несценічний текст. Навіть сам Кропивницький у листах писав, що має сумніви, чи поставлять цю п’єсу в театрі взагалі. Тоді він шукав риси, так би мовити, «нової драми», і пошуки ці були недосконалими. Але водночас його «недосконалі» тексти багато в чому випереджають твори популярного в усьому світі Чехова, але мало хто у світі знає про це. І ще. Працюючи над п’єсою, ми помітили досить символічний часовий збіг, який вкотре переконав нас у її актуальності. «Олеся» написана рівно за 30 років після скасування кріпацтва. За цей час в Україні виросло нове покоління, що не знало рабства. І сьогодні — коли минуло тридцять років з моменту зникнення радянської імперії — теж є молодь, яка виросла вже в незалежній Україні, має інше світосприйняття. Олеся — це сучасна молода дівчина, що має змогу вчитися за кордоном, володіти кількома мовами. Але як тоді, так і зараз перед молоддю постає надважливе питання: а далі що?
Згоден. Але є ті, хто принаймні щось зі шкільної програми пам’ятає. Хоча й це не на краще… Викладання літератури в наших школах — ще той шлях до її популяризації… Публіка все ще досить обережно ставиться до української класики, тому ми, наприклад, змушені щось вигадувати з назвами на афішах. «Безталанна» в нас називається «Ото була весна», «Олеся» — «Химери юної панянки»… Ми навіть на афіші «погралися» зі шрифтом, коли писали «Карпенко-Карий», так, щоб зацікавити глядача, аби він не одразу й прочитав, що там за автор, аби не зрозумів, що автор — український корифей театру. Сумна реальність. Але грати лише комедії на догоду публіці ми не будемо. Продовжимо «обманювати» назвами й жанрами. Врешті-решт заради того, щоб заманити на гарну виставу за чудовим текстом. До речі, з цих вистав ніколи жоден глядач не пішов незадоволений. А виходять вдячні за «обман»!
«Химери юної панянки», фото Ілля Бел
Нічого поганого в цьому немає. Іноді на це ображаються сучасні драматурги, але ж театр створює інший продукт, який треба продати глядачу. Назва відображає головну тему, проблему вистави. Та ж «Олеся»: на цю назву небагато охочих купити квиток. Ми вирішили змінити на «Химери юної панянки». Але ж сутність вистави та сама: ми всі живемо з власними химерами, які нами керують.
Назва має привернути увагу! Зацікавити! Тому в нас в афіші є «Еротичні сни нашого міста» — вистава за крутезними новелами Тані Малярчук, вистава, у якій немає ніякої «еротики». Є «Три анекдоти на одну тему», де ми сховали три чудові оповідання Мирного, Чехова і Цвейга. Є «Інстинкт» за класичною прозою Ольги Кобилянської. Але впродовж останніх років назви майбутніх прем’єр у нас в театрі визначають глядачі. Ми проводимо опитування: роздаємо анкетки, де вони можуть обрати найкращу назву з можливих для майбутньої вистави. І методом підрахунку з’ясовуємо, яка з запропонованих набирає найбільшу цікавість. Саме так у нас з’явилися «солодкі» та надзвичайно популярні вистави: «Кефір, зефір і кашемір», «Еклери на мільйон», а також «Методи виховання малих засранців» за чудовими п’єсами Марини Смілянець.
«Еклери на мільйон», фото Олександр Гайдук
На моє переконання, режисер не просто ставить виставу, а створює свій невеличкий світ, який існує за його філософією, життєвими, почуттєвими пріоритетами. Інколи мене запитують: «У вас авторський театр?» Говорю, що певною мірою так. Коли навіть інші режисери ставлять виставу в нас, то мені теж треба бути в темі, бо врешті-решт відповідаю перед глядачами! Обожнюю позитивні фінали! Навіть у гострих постановках. І хочу, щоб усе закінчувалося добром, на позитивній ноті, щоб глядачі вийшли від нас із надією — із надією на краще, на диво, з вірою в людину, у справедливість, у любов!
Як обираються тексти? Для мене важливо, щоб вони не вступали в конфлікт із моїм світосприйняттям. Читаючи текст уперше, я можу заплакати, засміятися, здивуватися. Тобто якщо він мені близький, чіпляє через емоцію, то можу його поставити. Я, до речі, коли приходжу в інший театр, то завжди вимикаю режисера в собі і вмикаю глядача.
Можна, але треба навчитися. Я тренував у собі це вміння роками. Мене в театрі цікавить те, що впливає на мою свідомість, почуття, емоцію, настрій.
Небагато. Але через те кожен випадок цінний. У нас є вистава «Собачий вальс» — це жорстка соціальна історія, а подібні речі ми не часто ставимо, не зовсім наш формат. Але коли я читав п’єсу, то мене дуже зачепила доля людини-собаки — хлопця, що вдає з себе собаку на догоду хазяїну; тому одразу ж познайомилися з автором і взялися до роботи.
«Собачий вальс», фото Ілля Бел
Багато років читаю п’єси, які надходять на конкурс «Коронація слова». Бувають відкриття, а буває й ні. Але я за різний театр і за різну драматургію. Сьогодні світ дуже різноманітний. Для когось один і той самий театр чи п’єса можуть бути поганими, а для іншого — крутими. Буває таке, що я розумію, наскільки гарно написаний текст, але він мені особисто не відгукується, бо це не моє. Кожен режисер завжди ставить про себе, про те, що йому болить. Сьогодні важливо, що в нас усе більше драматургів, які пишуть не для конкурсів або шафи, а для сцени. У нашому театрі 50% репертуару — це сучасна драматургія: багато п’єс Марини Смілянець, Наталії Уварової, а також тексти Віктора Рибачука, Романа Горбика, Юрія Васюка, Тані Малярчук.
Мабуть, так. З Наталкою ми знайомі багато років. В афіші Театру на Михайлівській чотири її п’єси. А з Мариною ми знайомі майже з дитинства! Звісно, її, а не мого. Бо Марина вчилася в мене на акторському курсі в коледжі. І вже тоді почала писати. Коли Марина завершує нову п’єсу, то за традицією я — один із перших читачів. І кожен її текст викликає в мене бажання поставити його на сцені, бо він живий, людяний, розумний і чуттєвий. Але ж є ще й інші автори. У таких випадках кажу, що треба вже, мабуть, нам окрему сцену зробити — винятково для п’єс Марини Смілянець.
Це складно, але ми намагаємося тримати баланс 50 на 50 за всіма показниками: вистави — дитячі й дорослі, драматургія — класична й сучасна, мовний показник. Після 2014 року ми принципово не випускаємо російськомовних постановок. Хоча київська публіка й потребує такого продукту. З одного боку, нам, як приватному незалежному театру, що не фінансується ні державою, ні містом, ніким, окрім глядачів, варто було б робити такі вистави. Аби заробляти й виживати. З іншого боку, ми цього робити не будемо, бо така наша громадянська позиція. На початку 2010-х років на україномовні вистави глядача було складно затягнути. Слава Богу, зараз ситуація стала трошки краща, але теж є нюанси.
Щодо балансу у виставах, то ми створюємо певний світ, у якому цікаво і нам, і глядачу. Є постановки відверто не комерційні. На них складно продати квитки. Але ми їх граємо не заради грошей. Такі вистави — це своєрідний акторський тренінг, так би мовити, запобіжник перетворення на антрепризу в найгіршому сенсі.
Ну, наприклад, «Карнавал гріхів» — це компіляція з трагедій Вільяма Шекспіра. Також «Ми навчимося пекти пироги» — психологічна мелодрама, до якої залучено багато акторів. Вистава фінансово невигідна й навіть збиткова. Але надзвичайно важлива для акторів. Як певний тренаж. Ну і, звичайно, наша «крайня» прем’єра «Олеся», де здебільшого працюють молоді актори, для яких цей спектакль — шлях зростання, вдосконалення майстерності.
«Собачий вальс», фото Ілля Бел
Часи змінюються, а людська природа незмінна. За часів радянської імперії митцям вдавалося рефлексувати через класичні твори над подіями сьогодення. Наприклад, режисерам Ефросу, Любімову. Для них не виникало питання «сучасного театру», бо вони говорили про сучасність, про свої болі, спираючись на власний життєвий досвід, світогляд і смак. Сьогодні тим паче нічого не заважає. Але відображати винятково реальність через сучасні тексти — це безперспективний шлях, тому що завтра цей текст може бути вже не актуальним. Про сьогодення можна говорити вічними текстами, якщо в режисера є така потреба. На мою думку, останнім часом це вдавалося майстерно робити Віталію Малахову. Або Едуарду Марковичу. Мені дуже до серця, як сприймає і зрештою втілює класичні тексти Іван Уривський. Коли сьогодні театри ставлять сучасну гостросоціальну драматургію, то в цьому немає нічого поганого, це прекрасно, але це не мій шлях. Вистава «Собачий вальс» — майже виняток, за жанром «моторошна комедія», але з такого погляду ми говоримо про болісні для нашого суспільства питання.
Ми незалежний театр, тому особливо не нав’язуємося нікому з запрошеннями. Бо ні від кого й не очікуємо жодних дивідендів. З іншого боку, ми відкриті для всіх охочих. Серед наших глядачів є й народні депутати, і чиновники. Ми знаходимося в самісінькому центрі міста. І серед «сусідів» маємо багато представників влади. Запрошуємо до себе.
Ні, бо ми ніколи про це й не просили. Завжди розраховуємо тільки на власні сили і наших глядачів. Тому й працюємо без малого вже чверть століття.
Я гадаю, через багато причин. Але найголовніші — дві. Хтось сказав, що люди придумали театр, аби прийти й подивитися на себе збоку. Думаю, що цей сенс не зник і сьогодні. Який би банальний вигляд це не мало, але театр — дзеркало: нам завжди цікаво дивитися на себе і про себе. Режисеру цікаво про себе поставити виставу, актору — зіграти. Ви не уявляєте, як глядачі реагують на те, що відбувається на сцені, коли впізнають себе — дуже імпульсивно й емоційно. Окрім того, театр — він, як секс, тому що це передусім живий безпосередній обмін енергіями, обмін емоціями. Жодне кіно чи телебачення не дасть тієї живої енергетики, яка є в театрі. Ось ці дві потреби. Але коли театр перестає бути про людину, або не відбувається отой енергетичний «секс», це вже не театр. Як і століття тому, глядачі приходять до театру, щоб побачити історію про себе і отримати задоволення (очищення, катарсис, душевний «оргазм»).
Для мене це особиста історія: рік тому тяжко перехворів на коронавірус, був у лікарні. У той момент ти дійсно переосмислюєш важливі речі: усе життя займаєшся тим, що створюєш ілюзію, яка потрібна тобі, ще трохи — глядачам і акторам. І це все в один момент може розчинитися. Але стоп — це ж мій світ, моє життя, і те, що я роблю, потрібне, окрім мене, іншим людям.
Театр складно переживав і досі переживає ці ковідні часи. У нашій країні недолугі рішення влади в боротьбі з пандемією призводять до абсурду. Минулого року була хоч якась фінансова підтримка, а цього розраховуємо лише на власні сили і глядачів. Таке ставлення влади до театру — як до непотрібної установи — пригнічує, чесно кажучи.
Не основне, а майже єдине! Так, ми продаємо наші послуги. І основна — вистави. Інші наші напрямки: студії, майстерня — приносять невеликі кошти.
По-перше, немає відповідного законодавства. По-друге, є певні профільні фонди, але це радше має експериментальний характер. Треба визнати, що сама побудова культурно-фінансової моделі залишається радянською. Держава фінансує тільки державні заклади культури, а хіба ми, приватний заклад, не виконуємо ту ж саму функцію і не робимо ту ж таки роботу? Можливо, варто перейти на європейську модель фінансування, коли культура фінансується незалежно від форми власності, кошти розподіляються пропорційно за конкретними показниками. Насамперед за показниками «споживання» культури. Чим більше споживачів відвідало театр (цирк, музей тощо) протягом року, тим більша частка фінансування. Це було б справедливо.
Коли ми тільки заснували театр, у кінці 90-х років, ми випустили виставу «Європа може зачекати» на сцені Театру на лівому березі Дніпра, для створення якої довелося позичити безвідсотково певну суму коштів у підприємця. Але треба ж було віддавати. Де їх брати? Оренда, зарплатня акторів, податки… Добре, що нашому «меценату» вистава сподобалась — і ми двічі зіграли її для нього та запрошених ним друзів-партнерів-колег. Так, наче «бартером», трохи розрахувались. А далі був кумедний випадок. У пошуках підтримки ми звернулися до відомої авіакомпанії, де нам замість грошей запропонували допомогу... безкоштовними квитками куди завгодно. І ми віддавали борг авіаквитками нашому спонсору. Так і викручувалися.
Наші актори ведуть здоровий спосіб життя, тому мають дуже гарний вигляд. Колись про нас написали — «наймолодша трупа в Європі». Але ми подорослішали. Багато хто має вже родину та дітей. А взагалі я вважаю, театр — це справа молодих. І в нас їх багато! До того ж я багато років навчаю акторів, кожні чотири роки випускаю курс. А куди їм іти працювати, набиратися досвіду? Тому йдуть до нас у театр.
Спрацьовує природний відбір: хтось залишається, хтось іде в іншу сферу. Звичайно, майже всі паралельно знімаються в кіно, серіалах, рекламі, працюють у студії дубляжу, викладають у дитячих студіях тощо.
Вважаю, що це повна нісенітниця. Це теж творчість — треба буквально за кілька секунд створити певний образ. Також це практика і досвід — робота, яку ти повинен виконати чесно та професійно.
Мені здається, що батько вже десь загубився (усміхається — ред.), а залишився режисер, бо вони до мене в театрі звертаються «Віталію Анатолійовичу», а буває, що й удома так само. Це природно, що ти любиш дітей, і вони для тебе найкращі. Але треба бути об’єктивним: дивлюсь, хто і як працює. І без зайвого пафосу бачу, що вони «пахають», роблять у театрі всю «чорну» роботу. Але коли їм треба відстояти свою позицію, то вони одразу згадують, що я їхній батько. І ця межа м’яко порушується.
Фото - Анастасія Кононенко
Буває, але вони не ображаються, бо згодом розуміють, що це буде краще для вистави, для театру. Подібні суперечки завжди вирішуються на користь театру. Поліна вже хоче грати більш вікові ролі, але систему амплуа ніхто не скасовував, тому поки що не час. А ось Данило грає вікову роль в «Олесі» — це не викликає спротиву ані у виставі, ані в глядачів. Головне — робити все чесно і професійно.
Не за пів року, а майже за три місяці з хвостиком! Дуже поспішали до введення чергових локдаунів… Тому річний план виконано! Але як увесь час повторює героїня нашої останньої прем’єри — «А далі що?..» Складно планувати в таких обставинах. Наш бюджет досить обмежений. А втім, цього року ми оновили будівлю та костюмерно-реквізиторський цех, пофарбували фасад. На це все пішли кошти, які б могли піти на нову виставу. Але треба ж мати і гарний вигляд зовні, і порядок всередині театру. По-друге, цього сезону ми вирішили акцентувати увагу на дитячих виставах. Театр «Сонечко» має більше 20 постановок для дітей. Відновлюємо старі спектаклі. Замінюємо костюми, декорації. Уже відновили казку за Марком Кропивницьким «Івасик-Телесик». Далі буде! Ну, і очікуємо на дитячу прем’єру. Наразі тривають перемовини з режисерами щодо майбутніх вистав для дітей. Ну, а в Театрі на Михайлівській, якщо дотримуватися логіки «балансування», після двох прем’єр за класичною драматургією саме час для сучасної п’єси! Автори, чекаємо!