Напередодні першого локдауну відвідав концерт, як виявилося, ще активного гурту «Крихітка» (eкс «Крихітка Цахес»), на яких уперше був року 2005-го. Подія надихнула на такі от роздуми. Цей поп-рокгурт ще от тоді, у першій половині 2000-х, сміливо можна було зараховувати до категорично прекрасного, самобутнього та сміливого, ліричного й бунтівного, здебільшого бідного, як церковна миша, явища — український незалежний рок. Наразі явища, яке майже не подає ознак життя. Ну, звісно, є команди, що лабають у стилях, які певною мірою належать до року, але їхня музика переважно не має свого унікального обличчя. Перед тими гуртами, що хочуть робити свою рокмузику, незалежну від форматів та думок більшості слухачів, відкриваються такі перспективи:
– безперспективні та однакові концерти в клубах приблизно на 50 людей;
– півгодинні виступи у мертвий час на літніх фестивалях;
– плавний перехід до попмузики зручним трампліном із назвою «поп-рокмузика»;
– розмиття в інших стилях та цільових аудиторіях, після чого часто настає розмиття самого гурту;
– таке ж непомітне зникнення цих гуртів, як і їхня поява.
Жоден із цих шляхів не має стосунку до успіху, і так було не завжди, особливо в період десь із 1997-го до 2008 року — золотий час українського року.
Із середини 90-х починали розквітати українські незалежні гурти, які здебільшого були без грошей та часто без музичної освіти, але мали цілу торбу ідей, натхнення та нестримне бажання творити щось суто своє. Зростанню їхньої популярності сприяла музична програма «Територія А», ряд музичних фестивалів і, як не дивно, відсутність ринку української музики — що породило відсутність будь-яких правил та обмежень. Так от, ці ідейні товариші примудрялися робити щось таке, не схоже ні на що. Звісно, чимось надихалися, щось запозичували, щось приховано крали, але їхня музика була дуже незалежною, у певному сенсі піднесеною, місцями відірваною і, головне, СВОЄЮ. Творити щось принципово не схоже на відверто примітивний русскій рок (який, зізнаюсь, до 2014 року сильно слухав), начиняти часто дивними та шизоїдними текстами, проте з повагою ставитися до класиків української літератури, створювати звуковий ряд не ідеально записаними гітарами, але переважно з сильним вокалом, безкінечною душею та відверто пофігістичним ставленням до форматів і законів шоубізнесу. Ну звісно, були гурти поп-рокспрямування, на кшталт тієї ж «Крихітки» чи «Мотор’ролли», але й вони досить гармонійно доповнювали оту потужну спільноту — український незалежний рок.
Український рок тих часів — це бідно вдягнений напівінтелектуал, трохи хмільний, із напівпорожньою пляшкою портвейну в задній кишені, у поношеній шкірянці на вишиванку, із томиком Франка чи Андруховича, з безмежжям ідей, відкритою душею та традиційно порожніми кишенями. Товаришує з такими ж як він, насилу пробивається на радіо і телебачення, потім надовго десь зникає і виринає з новим альбомом чи божевільним концертом.
Боженько, які ж то часи були, коли чи не КОЖНОГО тижня було на кого йти на концерт! Щороку проводилося не менше п’яти навколорокових фестивалів лише в одному Києві! Безліч фестивалів неформатного типу у всіх куточках України («Мазепа-Фест», «Свірж», «Шешори», «Славське Рок», «PROSTO ROCK», «Чайка Open Air», «Тарас Бульба» тощо).
А що ж із гуртами — основними учасниками того нестримного рокруху, здавалося, непереможного та перспективного?
Ще рокові, несамовиті та в самому розквіті «Воплі Відоплясова», виступ яких щоразу був справжнім святом шалених танців та нестримного драйву, із вагомими домішками національної етніки.
Безкомпромісні, готичні та бездонно мудрі «Кому Вниз» із приголомшливим Андрієм Середою передавали своїми піснями неймовірну міць та силу.
Мегапродуктивний гурт «Мертвий Півень» — інтелектуальний арт рок на вірші кращих поетів країни. Їхній вокаліст Місько Барбара щоконцерту віддавався всмерть і цієї осені, на жаль, таки помер, за місяць до свого 50-річчя.
Найгармонійніші, наймелодійніші та найніжніші «Плач Єремії», одну пісню яких точно знають усі; але було й багато іншого розкішного, наприклад, ось такий переспів Івасюка.
Містичний, меланхолійний та глибокий «Вій», у якого, дивовижно, усі пісні всіх трьох альбомів — різні, і цей гурт, дай їм Бог здоров’я, існує й досі та грозиться повернутися з новою платівкою.
Відірвані, яскраві та позитивні укрокабільщики Ot Vinta, під шалені виступи яких геть усі відвідувачі перевтілювалися в хаотичних танцюристів.
Цілий набір шаленого укропанку («Борщ», «Щастя», «Абздольц», ранній FliT) — дійсно самобутнього підстилю у, здавалось би, давно відкритому й закритому стилі музики панк. Особливо виділявся «Борщ», який щоразу вражав своєю тваринною енергетикою.
Якісний та зворушливий етно-рок від «Гайдамаків», яких за кордоном сприймали як справжню world music.
Думалось-гадалось, що їхню нішу впевнено займе Kozak System, що переважно складається з ексучасників «Гайдамаків», але їх вистачило лише на дві по-справжньому потужні платівки. Далі пішло не те.
Абсолютно окремий стиль музики — гуцульський ска-панк, який за всю історію музики представляв лише один гурт: божевільна та позитивна «Перкалаба». За посиланням — кавер на «Desert Rose» Cтінга, і будь-які слова тут зайві.
Може, не такий оригінальний, але дуже потужний, по-музичному злий та якісний грандж у виконанні «Димної Суміші», лідер якої Олександр Чемеров прямо казав, що рокмузика в Україні нікому не потрібна.
Esthetic Education — майже безконкурентно кращий бритпоп, який коли-небудь з’являвся в нас (Вакарчук, вибачай), з одним із кращих вокалістів нашої сцени Луї Франком. Фантастичний гурт, що як нізвідки виник 2004 року й так само в нікуди пішов 2008-го.
Кислотна рокальтернативна відвертість без меж від Ірени Карпи та гурту «Фактично Самі».
Цей перелік можна продовжувати і продовжувати творцями, як-от «Тартак» (звісно, ранній), «Гуцул Каліпсо», ще рокабільний Mad Heads і т.д. і т.п. Навіть ранній «Скрябін» у певному сенсі підпадає під це дослідження, хоча вони й не були рокгуртом.
Тоді в 2000-х наш, свій, рідний, незалежний, елітарно-пролетарський український рок надовго міг стати ще одним нашим культурним індикатором, такою родзинкою, унікальним мистецьким острівцем посеред засилля несмаку, шаблонів, форматів і вторинності. Чи то випадково, чи логічно розквіт укроку припадає на Помаранчеву революцію, а майже сходить нанівець за правління втікача-професора. Та після розквіту настав занепад, за яким поступова та невпинна смерть, на мій погляд, тому, що:
1) ринку та масі треба щось просте, зрозуміле, доступне. Відповідно зарубіжна та російська попкультура з їхніми безмежними PR-можливостями змели усі ті незалежні навіть не паростки, а цілком сформовані гурти, сформоване явище — український незалежний рок. Ринок переміг, і нічого дивного тут немає;
2) згідно з медіазаконами, масова музика має бути радіоформатна, трендова, бажано попкультурна. Дві-три радіостанції рокспрямування стали не додатковим чинником розквіту нашого року, а лише ще однією причиною грати більш просту й форматну музику;
3) ТБ за кристально зрозумілих причин також не було зацікавлене в розвитку незалежного року, хоча на відверто масових музичних шоу іноді з’являлися чи нагадували про себе цікаві команди (DETACH, Yurcash тощо);
4) українські гурти банально не мали змоги своєю творчістю покривати свої потреби, і тому:
– або припиняли діяльність,
– або грали лише на свята чи за нагоди, вочевидь, заробляючи на життя вже чимось іншим,
— або підлаштовувались під закони ринку.
Як наслідок, альбомів вищезгадані творці майже не випускають, сольні концерти дають раз на один-два роки, культові лайвпаби закриваються, а в чотиримільйонній столиці не проводиться ЖОДНОГО рокфестивалю (Atlas не рокфестиваль). Ну й на зміну їм ніхто не приходить. Відповідно можна з жалем стверджувати, що таке соціальне, культурне, мистецьке явище, як український незалежний рок, у нас вмерло. Сучасні вітчизняні рокгурти (O.Torvald, Epolets, «Фіолет») самобутністю, оригінальністю, духом, а часто навіть і рівнем не дотягують до героїв минулих часів. The Hardkiss, як безумовно якісна музика, все ж таки має бути суб’єктом інших досліджень та інших статей. «ТНМК» працював у безлічі стилів, і сприймається все ж таки як хоч і дуже стильний, але попгурт. Знані та досвідчені колективи, як-от «Друга Ріка», «Антитіла», «Без обмежень» — такий поп-рок, де поп відчутно переважає над роком, і про якусь унікальність, звісно, не йдеться. Є поодинокі товариші, які вперто продовжують бій і навіть час від часу збирають заклади від 100 до 600 людей («Жадан і Собаки», «Пирятин»), але відчуття маргінальності їхньої безумовно цікавої творчості не полишає. Ще щось ворушився Yurcash, та хлопці теж заглохли. Хіба що «Бумбокс» частково торкнувся тих давніх часів, розвинувся, набив базу фанатів і продовжує цілком рокову і досить «свою» музичну діяльність. Це виняток, який лише підкреслює правило.
Що далі? Та нічого. Нічого кардинально нового, супер оригінального, самобутнього та ризикованого, не кажучи вже протестного на українській роксцені очікувати не варто. Усе це вже відбулося. Наразі інші часи, комусь гірші чи кращі, більш зручні чи більш обмежені, але інші. Мода наразі на інакші музичні стилі, молодь обирає геть відмінне від того, до чого схилялися в молоді роки теперішні 35+, а достатньо ідейних музикантів лишилося хіба що в ніші важкого металу, з яким у нас, на щастя, все добре. Музика розвивається за своїми законами, що міцно прив’язані до суспільних тенденцій і явищ, і незалежному року розливу 1997-2008 років тут місця немає. Так буває, життя триває таке, яке воно є.
P.S. А може, якось то все повернути, може, ще реально дочекатися колись такого концерту чи то фестивалю з умовною вивіскою «Укрок», на який зберуться ще активні гурти, давно роз’єднані музиканти, з-під шарів забуття постануть колись культові хлопці; звідкись дістануть запилені гітари та забуті тексти; згадають оте старе добре й вічне ті, хто зараз творить значно простіші речі. І дадуть жару, дадуть не для воскресіння минулого, а для закарбування чергового втраченого культурного пласту, музейного експонату та закинутої на смітник історії вивіски — «український незалежний рок».