Те, що серіали від Netflix цього року задали нову планку глядацької любові — це ми вже з’ясували завдяки проєктам, як-от «Аркейн», «Гра в кальмара» та «Опівнічна меса», але стримінговий сервіс на цьому не зупиняється і, здається, вирішив ще монополізувати «Оскар» наступного року. Уже за місяць ми отримаємо хіт Адама МакКея «Не дивись вгору» з Леонардо Ді Капріо та Дженніфер Лоренс, а також нову поетично-естетичну стрічку від культового вже Паоло Соррентіно, якого більшість із вас знає за серіалом «Молодий папа». Сьогодні ж ми маємо нагоду поговорити про драматичний мюзикл «Тік-так… Бум!» з Ендрю Гарфілдом у головній ролі. Чим саме примітний цей фільм та чи зможе він претендувати на золотого болванчика від кіноакадемії?
Перед нами черговий мюзикл про досягнення мрії, на які в Голлівуді останнім часом справжній бум. Не дуже складно зрозуміти, звідки це пішло, адже кейс із «Ла-Ла Лендом» 2016 року продемонстрував: у глядачів є запит на такі фільми, які, з одного боку, будуть їх розважати, а з іншого — надихати на те, що потрібно йти до мети та нізащо не відмовлятися від неї. Пізніше ми отримали багато всіляких музичних варіацій цього наративу. За цей час ми побачили далеко не найкращий «Найвеличніший шоумен», який зі справжнього негідника в реальності намагався створити прекрасного героя на екрані, крутий байопік про Елтона Джона «Рокетмен», драматичну історію від Бредлі Купера з Леді Гагою «Народження зірки», літній розважальний мюзикл «На висотах» та навіть трагічно-сюрреалістичну історію від Леоса Каракса «Аннетт», після якої глядачі билися в істеричних нападах і намагалися заспокоїтися. Якісь із цих фільмів можна сміливо назвати шедеврами, інші ж просто були непоганими, а деякі, на кшталт «Шоумена» чи не згаданої вище «Богемної рапсодії», хотілося забути якомога скоріше.
Для справедливості потрібно зазначити, що робити мюзикли у 21 столітті — це дуже невдячна справа. Адже сьогодні глядач дуже скептично ставиться до цього жанру та загалом не сильно любить його. Щоб затягнути сучасного споживача в кінотеатри на мюзикл або змусити його подивитися такий фільм удома — потрібно дуже постаратися. Проте, на мій погляд, це вдалося зробити фільму «Тік-так… Бум!» З одного боку, дуже сумно усвідомлювати, що всі будуть дивитися це кіно вдома на моніторах комп’ютерів чи на телевізорах, а не заповнять зали, як це було колись із «Ла-Ла Лендом». Але з іншого боку, ми бачимо, що нова стрічка має шалений попит серед глядачів платформи та б’є рекорди за переглядами, а це не може не тішити.
Кожному, хто займається творчістю (та й не тільки), «Тік-так… Бум!» буде дуже близьким. Головному герою Джонатану Ларсону (реальному композитору) майже 30 років, а він ще не досяг своїх мрій та навіть не наблизився до них. Коли йому було 20, хлопець думав, що все попереду, але зараз, обертаючись назад, розуміє, що час дуже швидко минає, і йому потрібно якомога швидше реалізовуватися. Ось уже вісім років Джонатан мріє зробити свій мюзикл, до якого в нього вже давно є написаний сценарій та музика, але театральні продюсери не дуже вірять у цей задум, а тому з року в рік він читає постійні відмови.
Невеличкий спойлер, але «Тік-так… Бум!» — це реальна історія справжнього композитора та драматурга, чий Бродвейський рокмюзикл «Богема» свого часу дуже вплинув на жанр та отримав «Пулітцера», щоправда, премія Джонатану була вручена посмертно, адже він помер у 35 років.
Фільм — справжня психологічна терапія на тему того, що ніколи не пізно досягти успіху і що визнання твоїх амбіцій іншими людьми — це не завжди робота на рік чи два, а іноді значно на довше. Серед творчої спільноти людей можна прочитати безліч відгуків на цю картину, що вона їм дуже допомогла, що це кіно не дає опустити руки і що проблеми головного героя дуже близькі їм. І в цьому правда, під час перегляду дуже легко вибудувати асоціації між собою та персонажем Ендрю Гарфілда. Чого вартий вже один початковий монолог головного героя, де він розповідає про своє життя. На моменті, де Джонатан говорить про свій сценарій, який править уже вісім років і який не подобається продюсерам, я, як сценарист, зрозумів, наскільки ми всі схожі між собою і що в нас одні й ті самі життєві труднощі. Таких «жизових» текстів у «Тік-так… Бум!» від головних персонажів чимало, і всі вони написані неабияк влучно і точно, наче взяли думки з твоєї голови і перенесли у фільм. Щоб так написати кіно, потрібен справжній талант, але щоб реалізувати це, ще й у форматі мюзиклу, маєш на сто відсотків бути впевненим у своєму матеріалі. А з огляду на те, що це режисерський дебют композитора та драматурга Ліна-Мануеля Міранди, то просто не віриш своїм очам, наскільки це ідеально зроблено.
Багато хто говорить про кращу роль у кар’єрі Ендрю Гарфілда. Я не дуже погоджуюся з цією тезою, адже у Мела Гібсона у «З міркувань совісті» та у Скорсезе в «Мовчанні» він видав акторські перформанси куди складніші та глибші, але це не скасовує його геніального перевтілення в «Тік-так… Бум!» Ендрю — один із найцікавіших акторів у Голлівуді, який завжди підбирає собі цікаві проєкти. Цим фільмом він доводить свій статус і показує свої здібності. Його гра емоційно розриває тебе на шматки, а музичні номери ще й змушують побачити артиста по-новому, як ми навіть не замислювалися до цього.
Щодо саме музичної частини, то вона також неперевершена. Річ у тім, що автори використали у фільмі музику самого Ларсона, а тому з цим у стрічки все прекрасно. Більшість пісень ризикує стати хітами, якими свого часу стали «City of Stars» та «Shallow», а тому вже заради музики це кіно обов’язкове до перегляду. Окрім того, музичні номери мають органічний вигляд і не заважають тверезому сприйняттю самої історії, як це частенько буває в мюзиклах. Авторам вдалося не перестаратися і зробити так, щоб усе здавалося цілком природним.
За що певний відсоток глядачів сварить стрічку, так це за якусь наївність та простоту історії. З одного боку, цілковита правда, адже фільм не демонструє нам того, чого ми раніше не бачили в такому кіно. Але з іншого боку, я ніколи не розумів, чому наївність у кінематографі сприймається як щось погане. Простота — це не завжди вада, а іноді саме вона й потрібна глядачеві. Дійсно, «Тік-так» — це нескладна й банальна думка, яку ми вже безліч разів чули та бачили в інших фільмах, але якщо історія працює і викликає емоційний відгук, то чому це має розцінюватися як щось погане? Картина говорить про важливі речі, і їй не потрібно бути занадто складною, аби достукатися до свого глядача, а все інше не має ніякого значення.
Якщо цей текст не переконав вас подивитися кіно, то жанр мюзиклу — справді не ваш, а всім іншим рекомендую звернути увагу на фільм якомога скоріше. Можу гарантувати, що «Тік-так… Бум!» ми побачимо за кілька місяців серед номінантів на «Оскар», як і Ендрю Гарфілда.