У прокат вийшов довгоочікуваний байопік про всесвітньо відомий дім моди «Ґуччі» від славетного 81-річного режисера Рідлі Скотта. Мегапродуктивний постановник був обраний на цей проєкт ще далекого 2006 року. Відтоді режисери та каст неодноразово змінювалися, та врешті-решт саме Скотт зняв цю картину, що, безумовно, заслуговує на увагу і може сподобатися багатьом кіноглядачам. Дотичні до богемної тусовки, здається, просто зобов’язані першими піти на «Дім Ґуччі» та хутко відрапортувати в інстаграмах про свої безмежні враження. Водночас це кіно може не виправдати досить високих очікувань кінокритиків та більш прискіпливих глядачів, а також тих, кому на індустрію моди начхати, і вони дивляться кіно як кіно, а не сприймають його як гарну вітрину чи аудіовізуальний глянець.
Зав’язка та початкові сюжетні точки цілком прості. Перспективний молодик Мауріціо Ґуччі (Адам Драйвер) вчиться на юриста та за ідеєю не має перейматися через майбутнє, адже його батько Родольфо (Джеремі Айронс) разом із братом Альдо (Аль Пачіно) у рівних частинах володіють родинним бізнесом — італійським будинком моди «Ґуччі». Та в життя Мауріціо міцно зайшла небагата, але напрочуд цілеспрямована дівчина Патриція Реджані (Леді Гага), яку не прийняв його надмірний батько. Неприйняття в таких родинах дорівнює відрізанню від безмежних родинних фінансів та кар’єрних перспектив. Проте іншої думки дотримувався дядько Альдо Ґуччі, єдиний син якого Паоло (Джаред Лето) був трохи йолопом. 70-річний бізнесмен та серце родинного бізнесу, зіграний неперевершеним Аль Пачіно, повірив у молодого Мауріціо як у майбутнє бізнесу Ґуччі. Відповідно у можливості прізвища Ґуччі повірила й Патриція і теж взялася за справу, тобто за свого чоловіка. На «вірний шлях» її наставляла ворожка (Сальма Гаєк), яка в сюжеті, таке враження, з’явилася лише заради присутності в фільмі Сальми Гаєк.
Сама назва стрічки, синопсис та кількість дійових осіб на постері могли наштовхнути на думку, що перед глядачами відкриється широкий, гостроцікавий та підступний світ родини Ґуччі. На ділі ж маємо дещо інше. Незважаючи на ряд важливих другорядних сюжетних ліній із розгалуженими взаємозв’язками, увага зосереджена на молодшому Ґуччі — Мауріціо — та його дружині Патриції. У персонажі Драйвера — перша проблема стрічки: він малоцікавий, не харизматичний, із не зовсім зрозумілою мотивацією та загалом не дуже добре розкритий. Деякі критики хвалять гру Адама Драйвера — чудового актора, який не знімається у слабких фільмах, проте, на мою думку, тут він абсолютно нічого особливого не продемонстрував, насамперед через неоднозначний сценарій. Та про це пізніше.
Друга, а може, й основна героїня фільму — Патриція, експресивна, віддана та наполеглива італійка. У її персонажі ще одне протиріччя картини Рідлі Скотта. Протиріччя, а не мінус. Йдеться про те, що у стрічці з вивіскою «Дім Ґуччі», яка, здавалось би, має бути винятково про чоловічу династію Ґуччі, чи не головна — жінка, не-Ґуччі, а точніше Ґуччі лише по чоловіку. Звісно, нічого тут поганого немає, це цілком послідовна фемінізація пізнього Скотта («Усі гроші світу», «Остання дуель»). Та й із вибором акторки відверто влучили — Леді Гага в «Домі Ґуччі» реалізується на повну. Тут і широкий спектр емоцій та реакцій, і зрозумілий та цікавий розвиток персонажа, підйоми та падіння, любов та інтриги, усе, чого душа забажає. Відома співачка та вже дійсно вправна акторка сильно зобразила характерну, мінливу та до смерті вперту жінку. «Оскар»? Думаю, що номінація точно має бути.
Незрозумілий Мауріціо та надупевнена в собі Патриція — двоє таких різних героїв розкручують головну лінію підйому молодшого Ґуччі до родинних та бізнесових висот. Водночас кіно перенасичене ще багатьма іншими сюжетними лініями, частину з яких можна було спокійно видалити, деякі скоротити, а інші розкрити ширше. У фільмі занадто мало комічних моментів, щоб сприйняти їх як сатиру на богемний світ моди. У стрічці про культовий будинок моди з понад сторічною історією майже немає тієї самої моди. Широчезне, детальне, фактично прискіпливе дослідження романтичних стосунків молодшого Ґуччі є, а моди немає. Тому подеколи мелодрама випирає над усім іншим: цинічним та безпринципним стосункам не вистачало логічної для таких обставин жорстокості, у любові бракувало сексу, а в емоційних ситуаціях — емоцій. Усім Ґуччі іноді бракувало логіки в діях та зрозумілої мотивації, а не так очевидні, як, здавалось би, неминучі дії чомусь не відбувалися.
Окрім персонажів із постера, всі інші учасники цього 157-хвилинного кінодійства прописані досить схематично, вони неживі, нецікаві та забуваються не те що на інший день — після завершення фільму. Той випадок, коли відчутний дисбаланс між основним кастом та усіма іншими.
Але все ж таки є ще два плюси, поверхнево згадані вище, які рухають цю неоднозначну картину. Аль Пачіно та Джаред Лето. За фільмом, батько та син. Один здається вічним, бо вже 50 років не зникає з кіноекранів, другий вічно молодий, бо в свої 50 має вигляд 27-річного. Так от, Аль Пачіно у 81 рік грає ніби чисто на досвіді, і це дозволяє йому продовжувати тримати високу, можливо, топову планку акторської гри й досі. Майстер перевтілення Джаред Лето грає істеричного, нещасного, комічного гіперневдаху Паоло Ґуччі. Лише подивіться на обличчя його героя в «Домі Ґуччі», де за гримом та лисиною не так і просто впізнати цього блакитноокого красеня. Відповідно роль максимально неоднозначна, може викликати як захоплення, так і роздратування, а також іще півдесятка проміжних емоцій, та вона точно спричиняє чимало дискусій, що чудово для кожного актора.
Переконаний: буде частина глядачів, ймовірно, велика, що дотримуватиметься приблизно такого: «Чого ж тут придиратися, наче все тут є, щоб сподобатися великим масам глядачів, а не маси нехай собі ходять на свої артхауси». І дійсно. Красива та епічна історія Великої родини, розкішні вбрання та аксесуари легендарного бренду Gucci, тернистий шлях героя від низів до верхів, актуальний потужний жіночий характер (хоч і з украй сумнівними вчинками), небанальні й емоційні інші члени династії Ґуччі, до того ж зі своїми арками та драмами; цілий спектр всеможливих ситуацій, які виникають між закоханими; хитрі махінації та підступні бізнесвикрутаси задля володіння імперією Ґуччі. Це лише частина тих подій та ліній, які, безумовно, спроможні захопити, зацікавити, занурити, зачепити.
Та водночас може існувати інший, протилежний погляд на цей яскравий життєписний калейдоскоп, викладений у цій рецензії. «Дім Ґуччі» — це стандартизована, не сильно оригінальна, відчутно глянцева, мелодраматична кіноекранізація статті у Вікіпедії. Я не дарма згадав цю онлайнбібліотеку, адже після перегляду фільму побіг в Інтернет читати про родину Ґуччі і переконався, що автори не сильно вдавалися у створення чогось оригінального, сміливого та відчутно «свого». Рідлі Скотт, за всієї поваги до метра, це не про «свій» кінематограф. У нього все напрочуд виважено, виміряно, прораховано та стандартно, хоч і з найвищим рівнем постановки, із блиском у кожному кадрі та із зірками найвищого ґатунку. Буває, його тягне в нетипове кіно («Радник», «Остання дуель»), і тоді виходить по-кінематографічному сильно і касово провально. Тут нікуди не потягнуло, і маємо, що маємо — байопік «Дім Ґуччі», потенційний глядацький хіт, який мав шанс стати культовим, з огляду на таку безмежно захопливу історичну основу, прекрасний каст і, вочевидь, чималий бюджет. Але, мабуть, таки не стане. Культовість у кіносфері чомусь часто вимірюється не лише грошима.