Ми зустрілися з Мариною Кошкіною після її вистави у кав’ярні неподалік Національного театру ім. Івана Франка, де вона працює з 2018 року. У неї відповідальний і серйозний підхід до роботи: акторка показує зошити, у яких намагається зафіксувати все, що стосується нової ролі — Софії у «Безталанній». А ще захоплює її щира відкритість до людей і адекватне ставлення до нагород.
Кіноглядачу акторка знайома за фільмом «Забуті», де вона зіграла головну роль. За цю роботу Марину Кошкіну нагородили Національною кінопремією «Золота дзиґа» в номінації «Найкраща жіноча роль». А вже 9 грудня у прокат виходить фільм «Із зав’язаними очима», у якому дівчина теж має головну роль. І вже в Іспанії на Noidentity International Action Film Festival за цю роль її нагородили премією як найкращу акторку в жанрі екшн.
Yabl поспілкувався з Мариною Кошкіною про українське кіно на фестивалях, власні принципи в роботі, ролі сильних жінок у театрі; ще буде трохи спойлерів про майбутню виставу «Безталанна» (допрем’єрний показ 2 і 3 грудня).
Розкажіть, як сприймали наші фільми на фестивалі Arras Film Festival у Франції?
На фестивалі були представлені українські фільми «Забуті» Дар’ї Онищенко та «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня. Уже не вперше представляю наше кіно на фестивалях, але мені завжди дуже цікаво, як будуть глядачі його сприймати. Приємно, що, незважаючи на пізній час, вони залишаються для обговорення. Прийняли дуже тепло й відкрито.
Фестиваль Arras Film Festival у Франції
Про що запитували?
Щодо фільму «Забуті», то питали про нашу війну, про мою героїню Ніну... Француженки кажуть, що вони вчаться в українських жінок... фемінізму. Ніна — вільна, сильна і принципова жінка: вона зрадила свого чоловіка з хлопцем, із яким, на відміну від чоловіка, у неї було взаєморозуміння. Останнє для нас, жінок, украй важливо відчувати. Кожна жінка іноді робить те, що відчуває, і, на жаль, одночасно з цим, може не зробити те, що відчуває. Тобто буває, що жінка чогось хоче, але на це не наважується через певні обставини: а що подумають, а в мене є чоловік, так не можна. Більшість жінок так живе все життя.
Щодо фільму «Із зав’язаними очима», то запитували про те, як готувалася до фільму. Насправді до затвердження на цю роль я взагалі не займалася спортом. І тоді я почала тренуватися п’ять разів на тиждень — мала пів року підготовки. Для мене важливо було, щоб у мою героїню на екрані повірили не тільки люди, а й професійні спортсмени.
Чи були моменти, що Ви втомлювалися, і не було бажання йти на заняття? Як мотивували себе?
Зробити якісно свою роботу, бути чесною. Знаєте, коли я вступила до театрального, то дотримувалася принципу: робити свою роботу чесно. У цьому я принципова та дисциплінована. Звичайно, буває, коли хочеться себе пожаліти, але це триває недовго. По-іншому не можу. Моя героїня переживає втрату хлопця, а я в реальному житті пережила втрату батька. Я проходила цей шлях. Так склалося, що саме фільм «Із зав’язаними очима» — це перший проєкт, де мене затвердили на головну роль. І майже одразу, за два-три місяці, затверджують на «Забуті». Але знімання останнього почалися раніше, тому паралельно я готувалася (тренувалася) до першого фільму. У певний момент навіть хотіла відмовитися від ролі, бо боялася, що не встигну все зробити якісно і чесно. А ще паралельно працювала в театрі. Це до того, що я не люблю робити багато справ одночасно та не беруся за всі проєкти, іноді відмовляюся. Чим старшою стаю, тим більше вкладаю часу і сил в свою роботу.
Фото з фільму «Із зав’язаними очима»
Тобто розподіляєте пріоритети.
Так. Для мене головне не кількість, а якість. А якщо багато проєктів, фільмів, то навіщо це робити заради «галочки»? Ні. Зараз ми в театрі працюємо над прем’єрою «Безталанної», і я відмовилася від тривалого кінопроєкту, бо розумію, що театр важливіший.
Представляти Україну на міжнародному кіномайданчику — це відповідальність. Що Ви відчували, які емоції переживали?
Я ніколи не мріяла не те щоб бути на фестивалях із фільмом, де в мене головна роль, а навіть кудись літати: у нас ніхто в родині нікуди не літав. Досі не знаю, чи вірю в те, що відбувається зі мною? І в те, що українські актори представляють з гордістю свою роботу за кордоном. Навіть більше, без пафосу можу сказати, що нас там хочуть бачити, спілкуватися. Мені 28 років, а їм цікаво мене запросити, познайомитися з нашим кіно. Для мене це такий чуттєвий момент… Пишаюся як людина й акторка, що маю шанс розказати, презентувати українське кіно у світі. І в мене точно немає жодних корисливих мотивів.
Фестивалі — це ще й історія про досвід. Коли ти сидиш за одним столом з акторами, режисерами з різних країн світу… Ви всі різні, але вас поєднує кіно. І ви ділитеся своїми поглядами, історіями, досвідом. Великою мірою кіно однакове всюди, а люди — за менталітетом і національністю відрізняються, але нас єднає те, що ми всі хочемо любові.
У Вас склалося розуміння того, що Україна інтегрована з погляду кіно, грубо кажучи, до «європейського столу»?
Інтегрована, бо інакше нас би не запрошували. І цілком заслужено українські актори часто отримують нагороди й відзнаки, тому що ми відрізняємося роботою в кадрі. Напевно, ми дуже глибоко сприймаємо життєві ситуації, переживаємо, і ця чесність на екрані бере за душу.
У вищезгаданих фільмах Ваші героїні — дуже сильні. Ви рефлексуєте через ці ролі як жінка, людина? Тобто наскільки для Вас це своєрідна внутрішня терапія?
...у кіно можна сказати «Ти падла», а в житті не завжди, бо чим старшою стаєш, тим більш толерантна.
Так. Напевно, це подарунок долі. Завдяки тому, що в мене є можливість грати в кіно й театрі, я можу «говорити» з глядачем, відкриватися. Я не почуваюся самотньою. У театрі, виходячи на сцену, відчуваю енергію глядача в залі і можу говорити про те, чого не можу сказати в житті, хоч я й прямолінійна. Наприклад, у кіно можна сказати «Ти падла», а в житті не завжди, бо чим старшою стаєш, тим більш толерантна. Мені не цікаво грати саму себе, а долі моїх героїнь набагато цікавіші! Як археолог, який проводить розкопки, я таке саме роблю в сценаріях, п’єсах, бо мені подобається! Не так сам текст приваблює, як те, що стоїть за текстом — що відбувається всередині героїні. І звичайно, так я досліджую себе.
Чи можливо через ролі пропрацювати внутрішні комплекси?
Так і відбувається. Окрім того, я багато чого дістаю з себе: травми дитинства, страхи, болі, любов, агресію.
Щодо нагород. Ви у вересні отримали звання «Заслужена артистка України». Наскільки це було несподівано для Вас?
Зовсім несподівано. Я не знала нічого про це і навіть у мріях цього не уявляла. Розуміла, що треба багато років служити в театрі, грати головні ролі. Наразі тільки три роки працюю в театрі та кіно. Пам’ятаю, як у День українського кіно мені зателефонували: «Добрий день! Вас турбують з Офісу Президента, хочемо Вас привітати з Днем українського кіно і хотіли б вас відзначити, якщо ви не проти». Я відповіла: «Не проти». І все, поклали слухавку. Подумала, може, якусь грамоту дадуть. Так минув увесь день — нічого немає. Розказала про це ввечері сестрі, а вона мені: «Марин, ну тебе розіграли». Подумки з нею погодилася. Вже майже вночі хтось пише мені, мовляв, вітаю зі званням. І бачу посилання на президентський указ. Тоді повірила, що це не розіграш.
Деякі люди (не щодо мене) писали в соцмережах: навіщо ці звання потрібні, нащо вони треба. Насправді це майже нічого не дає, окрім підвищення зарплатні на 20%. А для мене ці кошти — можливість інвестиції в себе, на заняття музичним інструментом, наприклад. Це приємно? Так. Більше ні на що це не впливає. Ти як працював, так і працюєш, а можливо, ще потужніше. Напевно, звання додає актору впевненості в собі.
Для багатьох акторів, зокрема з театрів у невеликих містах, отримання звання — це досить важлива нагорода. І коли ти сподіваєшся її здобути, а замість тебе колега отримує — сприймається це, м’яко кажучи, травматично. Чи помітили заздрість колег?
Коли ти серйозно та відповідально займаєшся професією, то в тебе немає на це часу. Взагалі я не люблю змагатися. Бо коли починаєш думати, що ти гірше, ніж хтось, то це негативно впливає. Треба такі думки відганяти від себе та займатися творчістю. Ніхто не замінить тебе й ти нікого не заміниш. У театрі дуже багато людей, від яких я відчуваю повагу до себе, вони мене вітали щиро. Найприємніше те, що тебе вітають не тільки актори та режисери, а й пожежники, прибиральниці, білетери. Інколи не могла дійти до гримерки, бо приймала вітання. Найперший дзвінок із привітанням був від мого майстра — Богдана Бенюка. «Кошкіна, це шо правда? Тобі звання дали? — Так, правда». Мені пощастило з Майстром.
Деяких акторів заздрість демотивує. Але ж це можна трансформувати на користь собі: прагнути до самовдосконалення. Чи не так?
Так, бо це мислення здорової людини. У мене багато людей, які надихають: Меріл Стріп, Шарліз Терон, Том Генкс, Ентоні Гопкінс. Також безліч людей серед франківців та в інших театрах. Не вистачить часу, щоб усіх назвати. Я вчуся в кожного з них. І мені цікаво ходити на вистави колег з інших театрів. Мені хочеться вчитися і дивуватися. Якщо не сподобалася вистава — кажу про це прямо. Нещодавно була на виставі «Батько», де головну роль грає неймовірний Олег Стефан.
Марина Кошкіна, фото Катерина Козинська
Некоректне питання, але чи порівнювали фільм і виставу?
А не треба й не можна порівнювати. Це різні види мистецтва. Мені як людині, що втратила батька, це дуже болить. Тема втрати й самотності — це для мене щоразу як терапія. Іноді здається, що батько пішов, аби дати мені можливість бути не просто акторкою, а акторкою, у якій всередині постійно щось відбувається. І зараз, коли його немає, попри все завжди відчуваю його підтримку. До того ж так склалося, що я граю героїнь, які постійно когось чи щось втрачають. Коли ти робиш це надчесно, то це відчувається. Як це круто робить Олег Стефан. За це я дуже поважаю таких особистостей, що не стоять на місці, постійно саморозвиваються. Не люблю лінивих акторів. Мрію, щоб їх було менше на моєму шляху, бо інакше як зростати? Хочеться працювати з сильними партнерами — акторами на сцені та в кадрі. Поки мені щастить.
Ви зараз репетируєте «Безталанну» режисера Івана Уривського з хорошою командою. Ваші відчуття, коли дізналися, що будете грати Софію?
Хороший склад, це правда. Як тільки дізналася, що мені дали роль Софії, то дуже засмутилася, до сліз. До цього я зіграла роль Лимерівни, а тут знов історія про дівчину, яка страждає.
Вистава «Лимерівна», фото Валерія Ландар
Тобто у Вас було відторгнення?
Так. Потім кажу собі «стоп»: якщо щось приходить у моє життя, то я приймаю цей виклик, треба працювати. Почала перечитувати матеріал — п’єсу Івана Карпенка-Карого, і багато речей відкрилося. Зазвичай у багатьох людей стереотипне мислення про героїню Софію. Її сприймають як нещасну жінку, яку хочеться пожаліти. А я завжди йду проти стереотипів, тому моя Софія інша. Це людина, що хоче, аби її полюбили. Ця жінка бореться за кохання. Вона не жертва обставин, а стоїть нарівні з Варкою — своєю суперницею, коханкою чоловіка. Софія сподівається своїми вчинками зробити все, щоб її полюбили. Але життя інакше: не можна змусити полюбити людину. За п’єсою, Софія не знає, що чоловік її зраджує, а у виставі — все знає і сподівається на краще. Вона з тих жінок, якщо говорити сучасною мовою, яка може запросити коханку додому, залишити їх удвох із чоловіком, а потім повернутися й бути з ним. Це трагічно. Це ілюзія, бо вона будувала свій храм і сама ж його зруйнувала, тому що фундамент не з каміння, а з піску. Напевно, кожній людині притаманно прагнути бути коханою і щасливою, але нам треба вчитися бути сильнішими за власні егоїстичні бажання, які нічого хорошого не принесуть. Софія вірить у те, що має ідеальну сім’ю, хоч це не так. Вона знає правду, але не хоче її чути. Більшість жінок, на жаль, так живе. Але це вибір жінки. Фінал у нас інакший, ніж у п’єсі — Софія стає людиною, яка починає нарешті тверезо мислити.
Вистава «Безталанна», фото Юлія Вебер
На сьогодні можу стверджувати, що мені цікаво познайомитися з такою Софією, люблю її. Хочу кожного дня щось відкрити, боюсь щось упустити. Щодня записую якісь свої думки про неї в зошити. Я взагалі люблю писати, і мені це допомагає в роботі над роллю.
Наскільки я зрозуміла, у виставі акцентується образ батька — Івана?
Так, і в нас крутезний батько, роль якого виконують Олексій Богданович і Олег Стальчук. У виставі, вибачте на слові, не стереотипний дідуган, а сучасний батько. Буває так, що Олексій Богданович репетирує якусь мізансцену, а я дивлюся і плачу, забуваючи, що це тільки його роль батька. За це й люблю театр.
Вірю, що в нас (про виставу «Безталанна» — ред.) вийде справжня життєва історія, неймовірно чуттєва та красива.
Ще одна Ваша роль сильної жінки — це Кассандра у виставі Давида Петросяна. Наскільки було складно працювати над нею?
Кожна роль складна. Я дуже хочу навчитися працювати над роллю без мук і сліз, внутрішніх конфліктів. Знов-таки Кассандра зазвичай сприймається стереотипно: як пророчиця і все. Я дуже люблю читати твори, а особливо листування Лесі Українки. Вона завжди писала про себе. Багато хто говорить, що у виставі я навіть чимось нагадую поетесу. Напевно, це найвища похвала. Тому я створювала на сцені образ передусім людини — жінки, яка хоче бути щасливою, прагне жіночого щастя, щоб не було війни в країні. Її трагедія як людини в тому, що вона знає, що відбудеться в майбутньому, але не може ніяк завадити цьому. Мені цікаво розкривати її для сучасного глядача.
Вистава «Кассандра», фото Валерія Ландар
Українська класична драматургія знов-таки стереотипно сприймається глядачем як щось архаїчне. На Вашу думку, як зацікавити таким матеріалом сучасного глядача?
Думаю, що це не так, бо та ж «Лимерівна» завжди з аншлагом йде в театрі. Наші молоді режисери — Давид Петросян, Іван Уривський — відчувають глядача, знають, як працювати з текстом, але вони завжди, і це головне, зберігають українську автентичність.