В українському прокаті — «Смак голоду» Крістофера Бое. Чому варто подивитись цю камерну сімейну драму?
Меггі (Катрін Розенталь) та Карстен (Ніколай Костер-Валдау) зустрілись на вечірці, яку було трохи зіпсовано: гостям не сподобалось частування. Карстен працював тут шеф-кухарем, а Меггі вирішила йому допомогти з алкогольними напоями. Чоловік розповів, як у юнацтві підробляв кухарем у Японії, за що отримав особистий подарунок — кухонний ніж (який навіть витатуйовано у нього на руці). Меггі ж приготувала хот-доги та зауважила, що Карстену потрібно відкрити власний ресторан і заробити у ньому мішленівську зірку. Минули роки. Зараз Меггі й Карстен — власники ресторану високої кухні «Яблуня» у самому центрі Копенгагена та мають двох дітей. Наразі вони дізнались, що сьогодні до них завітав британський мішленівський критик, але ж його нагодували прогірклим лимоном. Карстен у відчаї, Меггі вирушає у подорож нічним Копенгагеном у пошуках того самого англійця, аби вмовити його дати «Яблуні» другий шанс. Водночас Карстен отримує анонімного листа, у якому говориться, що його дружина кохає іншого.
Крістофер Бое досить рано досягнув визнання як режисер. 2003-го за свою стрічку «Реконструкція» він отримав приз «За кращий фільм» на Каннському кінофестивалі в секції «Особливий погляд». То була історія про юнака, який думає, що закоханий у дівчину, але знаходить себе втягнутим у літературну драму, наповнену справжніми почуттями. Відтоді його картини номінувалися на різні нагороди, але такого успіху Бое вже не досягнув. У його фільмографії була стрічка про піаніста («Алегро»), ще одна стрічка про письменника («Все буде знову добре»), потім він вдарився у виробництво серіалів («Воїн», «Допит»), але ж майже все, що він будь-коли робив, було з данськими акторами та акторками і за власним сценарієм. Ось і цього разу спільно з Тобіасом Ліндхольмом він написав сценарій до «Смаку голоду». Але ж різниця в тому, що Ліндхольм — автор сценаріїв міжнародних хітів Томаса Вінтерберга, як-от «Ще по одній» і «Полювання». Тому «Смак голоду» мав стати трішки більшим, ніж звичайний середній фільм Бое. Але успішний сценарій — то одне, а вміння його втілити — то інше.
Бое береться за улюблену хіпстерську тему — фудпорн, починаючи фільм із великих планів восьминога та устриць. Поруч і легка еротика — у Меггі та Карстена вперше за довгі роки впертої праці побачення без дітей. А також і псевдофілософські розмови — про яблуко як заборонений плід, що вживали Адам з Євою. Меггі припускає, що в біблійській історії могло фігурувати зовсім не яблуко, але ж інжир чи навіть лимон. Бое наповнює історію символізмом через край уже в перші хвилини: тут і вигнання з раю, і той самий лимон, що зіпсував обід мішленівцю. Як Адам і Єва, Меггі і Карстен втрачають свій парадіз не тільки через злощасного критика, але й через листа, у якому відкривається, що в Меггі є коханець. Сім’я, здається, зруйнована. Але про це ми дізнаємось, лише подивившись серію флешбеків, де втілено атмосферу, у якій живе ця пара та їхні діти. Виявляється, що Карстен настільки захоплений їжею, що весь час лише про неї говорить (про це його питає донька), і так суворо ставиться до своєї професії, що на початку фільму навіть виганяє одного кухаря за те, що він сам не скуштував страву, яку приготував. Ця риса Карстена здається чи навіть не звичайним харчовим фашизмом.
Зрозуміло, що більш гуманна Меггі (яка, до речі, за професією антрополог) відчуває себе трохи позбавленою уваги чоловіка. Тим більше діти: вони навіть не намагаються конкурувати з мрією про мішленівську зірку. Не дивно, що десь під кінець фільм перетворюється на близнюка «Полювання» Вінтерберга.
Незважаючи на все, стрічка має справжній хеппі енд і є прикладом якісного артхаусного продукту, який можна порадити глядачам.