Стівен Спілберґ зробив те, про що мріяв багато років — зняв власну версію бродвейського мюзиклу «Вестсайдська історія». Наскільки вдалою вийшла стрічка — читайте в новому матеріалі Yabl.
Немає нічого дивного в тому, що нову версію «Вестсайдської історії» зняв саме лауреат премії «Оскар» Стівен Спілберґ за сценарієм Тоні Кушнера, лауреата Пулітцерівської премії та «Тоні». Цікавий факт: Стівен з дитинства полюбляв цей мюзикл, створений композитором Леонардом Бернстайном, поетом Стівеном Сондхаймом і хореографом та режисером Джеромом Роббінсом 1957 року. Ця історія — адаптація класичної п’єси Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта», а фільм, який вийшов 1961-го, отримав десять «Оскарів». Що ж, ставки були високими.
«Вестсайдська історія» 1961-го
Здається, про Ромео та Джульєтту чули всі, тому сюжет не здивує: Тоні та Марія закохуються одне в одного, і все це незважаючи на те, що вони представляють дві ворожі вуличні банди — «Ракети» («Jets»), нащадки білих емігрантів, та «Акули» («Sharks»), пуерторіканці. Важливо також зазначити, що одним із героїв стає саме місто, точніше — конкретний район, де замість старого житла починають будувати нові будинки: більш високі, більш місткі, більш орієнтовані на заможних мешканців та бізнесменів.
Розбіжності за расовою ознакою — це далеко не єдине, що розпалює ситуацію в повітрі, коли поблизу опиняються представники ворожих банд. Інший ключовий момент — молода кров у жилах, що штовхає «ракет» та «акул» на нерозсудливі вчинки, про які вони можуть пошкодувати (і пошкодують). Так, центрова тема фільму — кохання двох людей, але ж дорослішання, як і плата за це, соціальна несправедливість, неспроможність тверезо приймати відмінності інших членів суспільства — не менш важливі.
А як щодо романтичної лінії? Чи вдалося її розкрити та захопити глядачів? Ось тут можна говорити про неоднозначність підсумкового враження, оскільки в парі головних акторів набагато переконливішою була тендітна Рейчел Зеґлер, тоді як Енсел Елґорт не викликав емоційного відгуку (інші дійові особи з цим впоралися значно краще). Якщо ви жадаєте дійсно потужної акторської гри та нескінченної харизми в кадрі, тоді краще подивіться перформанс Ендрю Ґарфілда в мюзиклі «Тік-так… Бум!», який нещодавно з’явився на Netflix. На щастя, «Вестсайдська історія» все ж таки будується не лише на сценах з Енселом та Рейчел, тому невпевненість нью-йоркського Ромео не стала фатальною.
Спілберґ зробив усе можливе, аби стрічка мала дійсно крутий вигляд — місто, немов живе, атмосфера заворожує з перших хвилин, до того ж завжди обиралися цікаві ракурси та освітлення (особливо точкове). Дивитися якісне та продумане до дрібниць кіно на великому екрані — приємно, тому творці мюзиклу вже можуть готуватися до церемонії «Оскар», де повинні відзначити не лише режисера, але й оператора та всіх інших, хто долучився до створення яскравої картини (навіть якщо навкруги — бита цегла та будівельні крани!)
Але технічна досконалість — це далеко не все, що хочеться бачити в новій версії класичного мюзиклу. Дещо ваговитий хронометраж (156 хвилин) зіграв злий жарт: громадське висловлювання, що переплітається з миловидною романтичною лінією, яка, однак, не чіпляє, — до фіналу не змогло трансформуватися у щось більше. У щось таке, аби в тебе перехоплювало подих через переживання за героїв, долю окремих членів банд та всього району загалом. Недостатня залученість — головна проблема, яку можна було вирішити більш ритмічною та компактною оповіддю.
А втім, загальне враження позитивне. Так, «Вестсайдську історію» складно назвати фільмом-подією, але нова робота Спілберґа — обов’язкова для поціновувачів жанру та стрічки 1961 року. Також не забувайте слова Вільяма Шекспіра, що якнайкраще підходять не тільки для цього сюжету, але й наставляють нас на життєвому шляху, бо він може ускладнюватися протистоянням угруповань, економічними кризами чи пандеміями: «Не витрачайте свою любов на когось, хто цього не цінує».