На платформі Netflix виходить черговий довгоочікуваний фільм, на який роблять високі ставки. «Непрощенна» — це один із тих випадків, коли стрічка має шалений успіх у звичайних глядачів, але була дуже холодно cприйнята професійними кінокритиками. Чи справді картина вийшла поганою, а глядачам просто подобається все, що платформа знімає з відомими акторами, або ж навпаки — вона дійсно варта вашої уваги, а критики її просто не зрозуміли? Давайте з’ясовувати.
Сюжет розповідає про жінку на ім’я Рут, яка відсиділа у в’язниці близько 20 років за страшне вбивство. Рут мріє побачити свою молодшу сестру, влаштувати собі тихе та спокійне життя, знайти роботу, забути про минуле і рухатись далі. Проте адаптація до реального життя виявляється дещо складнішою, ніж героїня собі уявляла. ЇЇ сестра живе в прийомній родині, яку жінка хоче знайти. Роботу вона отримує теж далеко не найкращу і не найпростішу, соціум її відокремлює від себе, а родичі людини, яку Рут вбила, не вважають, що вона була достатньо покарана, і мріють помститися.
За задумом «Непрощенна» мала потенціал стати дійсно унікальною та неоднозначною стрічкою, яка буде ставити перед глядачами складну моральну дилему щодо того, наскільки колишній злочинець може вважатися колишнім, чи варта така людина прощення, чи варто їй давати другий шанс у житті або ж єдине, на що вона заслуговує — це смертна кара та помста. Якби картина правильно розставила акценти та пріоритети, то могла б вийти справді сильна драма на кшталт «Манчестера біля моря» від Кейсі Аффлека. Проте бажання авторів зробити історію близькою до оригінального мінісеріалу все трохи псує. Річ у тім, що оповідь починає будуватися навколо сюжетного твісту, про який шанувальники серіалу знали й так, а тому всі моральні питання цієї історії знецінюються. Якби автори взяли основу серіалу, але переробили її у свою самостійну розповідь, надавши головній героїні та її вчинку однозначності, та без цього «неочікуваного» повороту, який вгадується буквально на шостій хвилині, — то фільму б це пішло тільки на користь. Хотілося б обговорити це питання більш детально, але, на жаль, спойлери нам цього не дозволять зробити.
Що у фільмі показано чудово, так це сам процес адаптації колишнього ув’язненого до реального життя. Ось ця тема дійсно важлива і заслуговує на те, щоб про неї в кіно говорили набагато частіше. Стрічка добре працює з демонстрацією того, як навколишній світ намагається всіма силами заштовхнути людину назад до в’язниці своїм жорстоким ставленням до неї. Люди готові ставити тавро «зіпсовано» на кожному, хто скоїв страшну помилку у своєму житті, або навіть не скоїв, але всі визнали його чи її винними. У цьому полягає велика проблема нашого суспільства, яке не розуміє, що, відштовхуючи колишнього злочинця від себе і не приймаючи його, воно тільки підводить людину до скоєння нового злочину та до повернення у в’язницю.
Щодо акторської гри Сандри Буллок, то вона на своєму місці і робить усе, чого потребує від неї ця роль. Акторка ідеально передає стан втоми від життя, відчаю та цілковитої меланхолії після 20 років ув’язнення. Проте тут постає питання: чи має Сандра такий вигляд, наче відсиділа у в’язниці 20 років? І з цим є певні проблеми в плані сприйняття. Коли дивишся фільм, то виникає чітке враження, що перед тобою голлівудська акторка, яка грає драматичну роль, а не жива людина з реального світу. І це не питання до Сандри як до виконавиці, а радше питання до Сандри як до продюсерки проєкту, яка так сильно хотіла зіграти щось подібне, що не знайшла на цю роль більш відповідної кандидатури. Іншими словами, емоційний фон Сандри відповідає ролі, але водночас загальне сприйняття її в цьому образі скоріше негативне, оскільки ти не бачиш у ній того, що має передавати сам фільм. А втім, акторський склад у стрічки доволі крутий. Тут тобі і Вінсент Д’Онофріо, і Джон Бернтал, і дико харизматична Віола Девіс, за якою одне задоволення спостерігати, коли вона грає.
Щодо режисури, то тут без сюрпризів. Нора Фінґшайдт знімала до цього два авторських німецьких фільми і, вочевидь, сподобалася Сандрі як режисерка, але в «Непрощенній» відчувається, що це чергова студійна картина від Netflix, зроблена, наче за певною методичкою та стандартами платформи, що не дозволяють сильно запам’ятати це кіно саме як витвір мистецтва. І авторського у стрічці дуже мало. Це при тому, що час від часу стримінг випускає абсолютно неперевершені авторські проєкти. Як не дивно, ситуація з цим фільмом нагадує історію з «Червоним повідомленням», де Двейн Джонсон та Раян Рейнольдс грали в Індіану Джонса. Обидві ці картини виїжджають завдяки гучним іменам в акторському складі та стандартним рішенням, на яких тримається той чи інший жанр. Так, я розумію, що це абсолютно різні за настроєм проєкти, але вони схожі у своїй формальності, яка працює на широкого глядача, однак розчаровує тих, хто багато дивиться кіно і хоче побачити щось нове та більш-менш оригінальне.
Водночас фільм ніяк не можна назвати поганим. Він б’є по емоціях, коли потрібно, тримає тебе зацікавленим біля екрану і говорить про важливе, але при цьому він не відчувається «живим». Враження, наче над створенням стрічки працювала нейромережа, яка все робить так, як потрібно і як робили до того, але в неї немає якогось потрібного елементу, що можна було б вульгарно назвати «душею» або якось схоже. Це холодний студійний проєкт, який нічого, окрім драматичної розваги на один вечір, дати тобі не може, хоча оригінальний серіал був куди більш глибоким та справжнім.