Поки кінорік добігає кінця, а ми готуємо для вас список найкращих фільмів та серіалів 2021-го — Netflix залишив для нас найспекотніші свої релізи на грудень. Уже за тиждень ми побачимо нову комедійну роботу видатного Адама МакКея «Не дивися вгору» з Леонардо Ді Капріо в головній ролі, а сьогодні маємо нагоду подивитися стрічку легендарного Паоло Соррентіно «Рука Бога», який повертається у своє дитинство та знімає своєрідну автобіографічну рефлексію над ним. Це дуже свіжа, інтимна та оригінальна для Паоло історія, про яку складно говорити, але водночас є бажання її обговорювати та обмірковувати. Сподіваємось, що ці думки надихнуть вас подивитись і сам фільм.
Фаб’єтто — підліток, який живе зі своїми батьками та старшим братом у Неаполі. У нього є мрія, щоб Дієго Марадона почав грати за їхню місцеву футбольну команду, його брат хоче стати актором та зніматися у фільмах Фелліні, про якого він постійно говорить. Батьки, як заведено в італійських родинах, люблять посваритися, поревнувати одне одного та повлаштовувати сцени, але вони все ще залишаються чудовими батьками. Також у Фаб’єтто багато родичів, з якими стрічка нас знайомить та чиї історії нам періодично також розповідає.
Фаб’єтто проходить свій етап дорослішання та статевого розвитку, він починає цікавитися сексом, його збуджує рідна тітка, він задивляється на дівчат навколо. Хлопець постійно ходить із навушниками й музичним плеєром та інколи страждає від нападів, що нагадують панічні атаки.
«Рука Бога» — це кіно, що не має чіткого сюжету, це радше рефлексивне відображення життя підлітка. Але нехай вас це не лякає: якщо згадаєте «Велику красу» чи «Молодість» того ж Соррентіно, то там теж не було структурованої історії як такої. Просто ті фільми говорили з глядачем більше про старість, тоді як «Рука Бога» — це ода юності. 
Соррентіно вміє зробити так, щоб попри відсутність звичного для глядача сюжету, ти не міг відірватися від екрана кожну хвилину фільму. Ось наприклад: Соррентіно занурює нас у звичайний сімейний пікнік на природі з італійськими побутовими діалогами між героями, а ти наче перебуваєш там усередині разом з усіма і відчуваєш повітря на березі моря, смак їжі, запах людей навколо і береш участь у їхніх суперечках. Паоло не просто знає, про що знімає кіно, він не просто робить це максимально чесно та правдиво, а ще й розуміє, як зняти ту чи іншу сцену так, аби ти відчув і потрапив у ту атмосферу, захотів поїхати до Італії якомога швидше і полюбити її, як любить режисер. У фільмі вистачає трагічних та драматичних моментів для головного героя, за якими нічого, окрім безвиході, ти не відчуваєш, але водночас це кіно наповнене пристрастю до справжнього життя, де можна знайти натхнення навіть у розмовах про Марадону чи в обговоренні творчості Фелліні.
Соррентіно робить чимало посилань на культуру та мистецтво, що сформувало його як особистість. А Марадона взагалі зіграв велику роль у житті режисера, адже він своїм футболом в найтяжчі для Паоло (або у фільмі для Фаб’єтто) моменти врятував йому життя та витяг з депресії. І з таких парадоксів, як-от перегляд футболу, що стає для головного героя великим мистецтвом, і складається вся «Рука Бога».
Соррентіно створює таку стрічку, де складно описати загальні враження від перегляду, а потрібно брати кожну окрему сцену, розбирати її на складові й намагатися знайти пояснення, чому такі прості та звичайні на перший погляд речі створюють це саме відчуття, яке ми зазвичай називаємо «магією кіно». До того ж це працює в усіх напрямках: є надзвичайно привабливі епізоди, з якими все зрозуміло, а є навпаки — сцени, що в якогось іншого автора викликали б лише відразу та огиду, але у Соррентіно в руках усе це набуває сенсу та естетики. Якщо взяти, наприклад, сцену, де Фаб’єтто займається сексом з літньої жінкою: перша реакція — відторгнення, і це нормально, але потім ти дивишся далі і починаєш розуміти, навіщо це і про що це. Соррентіно не має на меті шокувати, провокувати та викликати огиду, йому, навпаки, вдається зробити красивим те, що суспільство таким не вважає. А діалог між героями після статевого акту розставляє все на свої місця і робить сцену майже найважливішою у фільмі.
У стрічках «Молодість» та «Велика краса» головні герої наближаються до старості або навіть до смерті і намагаються повернути свою юність, у фільмі «Рука Бога» підліток, навпаки, хоче якнайшвидше подорослішати, аби зрозуміти себе та життя. У цьому знову ж таки парадокс людського віку, коли в дитинстві ми хочемо бути дорослими і самостійними, а в дорослому віці — повернути дитинство.
Якщо в минулих фільмах режисера у саундтреку було чимало чарівної музики, то зараз автор відмовляється від музичних тем на користь тиші та інтершумів у кадрі; хоча він все ж не позбавляє глядача саундтреку, і в деяких моментах дійсно звучить кілька музичних тем, що можуть пробити на сильні емоції.
Акторський склад тут теж потужний, хоч і не відомий широкому глядачу. Не забуває режисер про свого улюбленого Тоні Сервілло, якого ми постійно бачимо в його фільмах («Велика краса» та «Лоро»). Та головна роль цього разу дісталася не йому, а молодому акторові Філіппо Скотті, чий зовнішній вигляд можна легко сплутати з героєм Тімоті Шаламе у «Назви мене своїм ім’ям». Думаю, не варто казати, наскільки хлопець влучно грає Фаб’єтто, адже Соррентіно в принципі з акторами дуже професійно працює, що можна було зрозуміти завдяки серіалу «Молодий папа» та іншим його роботам.
За атмосферою та тематикою кіно можна порівняти з «Ромою» Альфонсо Куарона, «400 ударами» Франсуа Трюффо, цьогорічним «Белфастом» Кеннета Брани, «Дзеркалом» Андрія Тарковського, «Амаркордом» Федеріко Фелліні та ще з купою «особистих» фільмів видатних режисерів, де вони розповідають про власні спогади зі свого дитинства. Це фільм-настрій, спогад, що пропущений через призму віку та здобутого життєвого досвіду. Такі картини з’являються надто рідко, щоб нехтувати ними і проходити повз. Дуже шкода, що такої естетики роботу не можна подивитися на великому екрані в кіно, але дякувати Netflix, що дають можливість великим авторам знімати та показувати свої найважливіші фільми на своїй платформі.
Якщо ви шаленієте від творчості Паоло Соррентіно, то дивитися «Руку Бога» потрібно якомога швидше, якщо ж ви не любите Паоло Соррентіно, то настав час це нарешті змінити. Проте дуже важливо, щоб ви не вмикали дубляж чи озвучування, а спожили це кіно саме італійською мовою з українськими чи російськими субтитрами, адже те, як актори тут розмовляють — це окреме задоволення.